Розжарені зорі, немов на пательні, сичать,
Земля ледве диха, димами у квітні цвіте…
А душі людей ні до кого чаїно кричать.
На дні учорашнім – сургучева застигла печать,
І сонце вчорашнє для нас уже не золоте.
Сльоза на очах і зморшки глибокі в лиці,
Холодна душа… Жахіття в глибоких очах…
Всі дні, що були, як згорілі в печі папірці,
Немов їх зім’яли в важкій чоловічій руці, –
Страшенний вогонь чорнотою горить, не зачах.
Які ж то в полях – зійдуть бажані сіяні сходи?
Скрізь трупи, залізо, і міни – фашистів сліди…
Давно вже чекаєм в Украйні ясної погоди,
І миру, і щастя, і тихого ранку, й свободи,
Щоб вуха не чули, і очі не бачили більше біди.
Перекотиполем війна ця – від міста до міста,
Димами, громами, нещастям з високих небес,
Летять на нас бомби, немов чорних птахів намисто,
Вкраїнські поля засівають так щедро рашисти, –
Та вистоїм ми! Бо лід росіян-ворогів уже скрес…
Кричу я у світ, що війни я боюсь і не хочу,
Кричу на весь голос, мене щоб почули усі.
Бо я так люблю, коли весни квітують пророче,
І ранки червневі мені заглядають ув очі,
Й тремтить надвечір’я, купаючись в теплій росі…
Й моєї любові найзлішому ворогу не подолати,
Й ніколи не вбити фашистам палкого серцебиття!
Бо я – українка! Я жінка вкраїнська, я – мати,
Й нема ворогів, що могли б мене в горі злякати,
Націливши в мене гармати свої й автомати,
Бо понад усе я люблю Україну свою і життя!