Шевченко-кохання

Варвара Рєпніна і Тарас Шевченко

ПРИСВЯЧЕНО до Дня народин – 206-річчя Т.Г.ШЕВЧЕНКА і 212-ліття В.М.РЄПНІНОЇ-ВОЛКОНСЬКОЇ

ВАРВАРА РЄПНІНА і ТАРАС ШЕВЧЕНКО
(Історія невзаємного кохання, але великої дружби!?)

Розширена публікація з новими/маловідомими фактами і подіями та фотопортретами, іншими ілюстраціями, цитати з листування і спогадів

Не весело на світі жить,
Коли нема кого любить
Т. Шевченко

Великий Кобзар неодноразово писав і згадував у своїх творах та картинах Роменський край, Андріївку, як і незабутнє спілкування із княжною, присвятивши їй також свою поему та поетичні рядки. Їм не судилося побратися… Але усе життя вони листувалися і залишалися щирими друзями … Сьогодні мова про унікальні взаємини Тараса ШЕВЧЕНКА і Варвари РЄПНІНОЇ. Уперше подаються версії взаємовідносин!?…

ПРИЇЗД ТАРАСА ШЕВЧЕНКА НА РОМЕНЩИНУ

Вперше Т.Г. Шеченко побував на Роменщині 1843 року, коли після чотирнадцятилітньої розлуки приїхав ув Україну. Тоді влітку він відвідав і яготинську родову садибу князя, колишнього генерал-губернатора Малоросії, учасника франко-російської війни 1812 р. Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського (1778-1845 рр.ж), друга декабристів, мецената, який із глибокою повагою поставився до художника і поета.

Т.Г.Шевченко. Урочище Стінка. Папір.Олівць (17х24,2 см). Травень-жовтень 1845 р. Ймовірне написання у перебуванні В. Кобзаря на Полтавщині і Київщині та зображеною на рисунку рослинністю цього періоду.
Т.Г.Шевченко. Урочище Стінка. Папір.Олівць (17х24,2 см). Травень-жовтень 1845 р. Ймовірне написання у перебуванні В. Кобзаря на Полтавщині і Київщині та зображеною на рисунку рослинністю цього періоду.

В історико-біографічній праці О.О. Васильчикова “Семейство Розумовских” (Санкт-Петербург: Типографія М.М. Стасюлевича, 1880-1894 рр.), наводиться той факт, що імператриця Єлизавета Петрівна (1709-1762 рр.ж.) 1742 року подарувала Олексію Розумовському (1709-1771 рр.ж.) (братові останнього гетьмана Війська Запорізького Кирила Розумовського (1728-1803 рр.ж.) разом з іншими маєтностями в Лубенському полку село Андріївку, що в ті часи входило до складу Лохвицької сотні. Коли уроджена графиня Варвара Олексіївна Розумовська (1778-1864 рр.ж.) вийшла заміж за молодого князя Миколу Григоровича Рєпніна (1778-1845 рр.ж), то батько нареченої подарував молодятам із-поміж інших маєтностей і село Андріївку. В сорокових роках ХІХ ст. в Андріївці князю Рєпніну належали вісім тисяч десятин землі та 652 кріпаки чоловічої статі. На той час тут працювали гуральня, кінний і селітряний заводи. [Нині с. Андріївка знаходиться у Роменському р-ні на Сумщині.

Валентин Бугрим

Мені довелося відвідати село, перемовити з його старостою Ярошенком О.М. і дізнатися, що зараз у ньому мешкає 484 особи. З 2018 р. Андріївка увійшла до сусідньої Андріяшівської об’єднаної територіальної громади. У селі зберігся дуб (висотою 11 м), якому вже понад 500 років і який називають Шевченковим, але десь із 2007 року він засох, адже був старий і підтоплювався водами. Ми домовилися весною 19 р. спробувати реставрувати дуб як пам’ятку і посадити жолуді , які передали мені від Шевченкового дуба с. Прохорівка Канівського району. Також є такі відомості, що тут Великий Кобзар створив картину “Урочище стінка”, яка зберігається в Національному музеї Т.Г.Шевченка. 1967 р. в Андріївці встановлено погруддя Т.Г.Шевченку, біля якого мені надали слово]. (Курсив тут і далі мій.-В.Б.).

Очевидно, приїзд Василя Рєпніна, сина князя, а з ним і Тараса Шевченка, був викликаний перебудовами в Андріївській винокурні. Знайомий Рєпніних – Родіон Іванович Лукомський (“наш друг Лукомський” – так називав його старий князь Рєпнін) (1801-?, рр.ж., поміщик із містечка Журавки на Полтавщині), прибув до Андріївки за десять днів до того, щоб подивитись, як діють апарати Шварца (прогресивна система обладнання винокурень винахідника Давида Шварца.-В.Б.), що встановлювались на винокурному заводі. “Мені було б надзвичайно цікаво дочекатись початку дії апаратів”, – писав він М.Г. Рєпніну, висловлюючи надію на те, що князь дозволить йому ще раз приїхати до Андріївки, щоб подивитись обладнання у роботі.

ЗНАНИЙ ШЕВЧЕНКОЗНАВЕЦЬ П.В.ЖУР, лауреат Державної премії Т.Г.Шевченка (1980 р.), член Петербурзького українського товариства. Фото з джерела: http://jourfac.blogspot.com/2009/06/blog-post.html
ЗНАНИЙ ШЕВЧЕНКОЗНАВЕЦЬ П.В.ЖУР, лауреат Державної премії Т.Г.Шевченка (1980 р.), член Петербурзького українського товариства. Фото з джерела: http://jourfac.blogspot.com/2009/06/blog-post.html

Час приїзду Тараса Шевченка до Андріївки встановив відомий шевченкознавець із Санкт-Петербурга Петро Жур (1914-2002 рр.ж.). У своїй книзі “Літо перше” (К., 1979) він використав лист Василя Миколайовича Рєпніна (1805-1836 рр.ж.),  – сина М.Г. Рєпніна (1778-1845 рр.ж.), з яким виїхав із Яготина Тарас Шевченко. 22 листопада 1843 року Василь Рєпнін писав батькові  про різні господарські справи, а закінчив листа такими словами: “До побачення, дорогий батьку, я тебе дуже ніжно цілую, так само, як і маму, Варвару. Шевченко передає їй привіт”.

У цьому листі важливе те, що він засвідчує факт перебування в посульській Андріївці Тараса Шевченка ще 22 листопада. А наступний лист дає можливість встановити дату повернення поета до Яготина. У середу, 24 листопада, Василь Миколайович повідомив свою рідню із тієї ж таки Андріївки: “Деякі невеликі справи затримають мене тут ще до завтра. У п’ятницю я буду ночувати у Барановського і в суботу опівдні буду в Пирятині, постарайся, дорогий батьку, послати мені коней у Смотрики, якщо не для двох екіпажів, то хоча б для одного, щоб я міг бути того ж вечора у Яготині”. Зберігся прижиттєвий лист Михайла Корнійовича ЧАЛОГО (український педагог і громадський діяч, літератор, перший біограф В.Кобзаря, 1816-1907 рр.ж., справа) до Т.Г.Шевченка:

Михайло Чалий

“Милостивый государь Тарас Григорович!
Не нахожу слов для того, чтобы выразить Вам мою искреннюю благодарность за Ваше доброе ко мне расположение, которого я своим поведением вовсе не заслужил. Я получил от Вас два подарка с Вашею надписью – книгу и картину – и до сих пор не поблагодарил Вас за память обо мне. Несмотря на такое мое окаянство, за которое следовало бы со мной раззнакомиться на веки вечные, Вы сделали еще один шаг к сближению со мною, удостоив меня своего доверия. Видно по всему, что Вы считаете меня истым малороссом, не вменив мне в преступление нашу родную заднепровскую лень – наш первородный грех, от которого так трудно избавиться нашему брату, не переезжая Днепра. Но пусть останется за нами хоть эта одна, правда, не блестящая, но резкая черта нашего родного типа, если так легко и так нещадно изглаживаются лучшие, глубоко характерные черты нашей народной психеи. …Наши земляки эпохи возрождения (или, лучше сказать, перерождения), побывшие в петербургской школе, оставившие ветхого человека и облекшиеся в нового – для нас, провинциалов, не образец для подражания, хотя они и деятельнее нас и предприимчивее: пусть они себе суетятся и бегают навыпередки, никому же гонящу, за чинами и крестами, находя в том величайшее удовольствие; а мы в ожидании лучшей деятельности все-таки не побежим за ними и будем «собі лежать під грушею догори черева – і рука тобі лежить, і нога тобі лежить –і увесь лежиш!» Откровенно Вам скажу, мне опротивели страшно наши чиновные хохлы и наши космо[по]литы, а таких господ размножилось немало.
Получив Ваше письмо, я сообщил о Вашем благородном намерении – помочь Киевским воскресным школам — некоторым студентам, принимающим близко к сердцу дело грамотности нашего бедного люда. Разумеется, они были от Вас в восторге. По желанию их, 10 экземпляров я передам в библиотеку воскресной школы, а 40 продам почитателям Вашего таланта, которых, благодарение Богу, у нас в Киеве немало, особенно между молодежью. Таким способом я надеюсь больше выручить денег, потому что наши книгопродавцы и из этого благотворительного дела хотят извлечь барыши, принимая книги с значительною уступкою. Да что-таки долго нет их? Не переслали ли Вы их по транспорту? Но.и в таком случае пора бы им быть в Киеве.
Средства наших воскресных школ увеличиваются с каждым днем: из думы велено отпущать 150 р. [ублей] в год; открыта подписка — по городу ходят листы: всякий несет свою лепту. Студенты не жалеют своих трудов и работают в течение трех часов с удивительным терпением и постоянством. Число учеников увеличивается с каждым месяцем: между ними сидят и бородачи лет за сорок. Некоторые знают наизусть стихи из Вашего «Кобзаря». Кроме двух мужских школ – на Подоле и на Новом строении, – во 2-ю гимназию собираются по воскресениям девочки: их взялись учить классные дамы соседнего пансиона m[adame] Нельговской; но эта мадам, кажется, хочет только порисоваться перед публикою своими прогрессивными тенденциями – а дела не делает. Но есть надежда, что за это дело скоро возьмутся женщины более гуманные: тогда можно ожидать истинной пользы.
Соха Вам кланяется низенько, извиняясь перед Вами в своем долгом молчании. Что-то все хандрит. Удивляется, что работа его не спорится: он хотел бы, чтобы и в 50 лет иметь столько же огня и силы, сколько имел он в 25. Наш Иван Максимович неисправим. Он все тот же, что и был по время оно, когда Вы вместе боролись с людьми и с жизнию: добрый товарищ, щира душа, гонитель неправды и подлостей, трибун народный.
Жінка моя дякує Вам за пам’ять об нас.  Бувайте здорові!  Преданный Вам земляк.
8 сентября 1860 года”. («Жизнь и произведения Тараса Шевченка»,1882.-В,Б.)

З Н А Й О М С Т В О!?…

Познайомилися Тарас Шевченко і Варвара Рєпніна в Яготині, у родовому палаці князя, свойого батька М.Г.Рєпніна, де уперше Тарас Шевченко з’явився влітку 1843 року. З 1838 року він уже був не кріпаком, а вільною людиною. Їхнє знайомство відбулося десь так!? У спекотний липневий день господиня яготинського маєтку княгиня Варвара Олексіївна Рєпніна (уроджена графиня Розумовська) і її дочка, княжна Варвара Миколаївна, прогулюючись у своєму старовинному садку, побачили двох чоловіків. Була шоста одина пополудні.

Раритетний портрет Олексія Капніста: мініатюра
Раритетний портрет Олексія Капніста: мініатюра

В одному з них вони впізнали предводителя дворянства Миргородського повіту поміщика Олексія Васильовича Капніста, друга їхнього сімейства, а інший був їм незнайомий? Раптово небо вкрилося чорною хмарою і почалася гроза. «Не знаю чому, але коли я побачила незнайомого,-писала згодом В.Рєпніна,- я раптом відчула гострий запах свіжоскошеної трави. Терпкий запах, від якого серце защеміло…» Страшно загуркотіли громи, заблищали своєю сліпучою яскравістю зигзаги блискавок, і густі потоки дощу, гнані поривами вітру, линули з небес. Капніст схопив за руку княгиню і побіг із нею до будинку. Молода княжна сміливо і не поспішаючи пішла під проливним дощем за ним, а незнайомець зупинився під густою кроною старого дуба, ховаючись від негоди.

До речі, своє знайомство В.Рєпіна описала також у листі до свойого наставника (Чит. В. Н. Репнина. Письмо к Шарлю Эйнару от 27 января 1844 г. //«Русские пропилеи».Т.2.-1916.-С.203-205). Капніст швидко повернувся за своїм супутником, і вони обидва, наскрізь промоклі, зайшли у будинок. Поміщик представив гостя господарям: український поет Тарас Григорович Шевченко! З дозволу господині О.Капніст показав йому численні картини у вітальні, серед яких був портрет господаря садиби князя Миколи Григоровича Рєпніна роботи швейцарського художника Йозефа Горнунга. Олексій Капніст спеціально привіз Тараса Шевченка в Яготин, щоб попросити його зробити копії з цього портрета. Може, і для себе. Отже, 30-річний поет і художник прибув до містечка завдяки Олексію Капністу, який після гостювання у Мойсівці повертався до Рєпніних: там він залишив свого сина, якого мав оглянути Фердинанд Фішер, домашній лікар князя. Певне, О.Капніст заінтригував Т.Шевченка розповіддю про картинну галерею у Рєпнінському палаці…і митцю забажалося її побачити. Чоловіки кілька днів тому гостювали у пані Тетяни Волховської у Мойсівці. Олексій Капніст був сусідом графині: його село Ковалівка (нині Драбівський район) розташоване неподалік від «Українського Версалю», де жила Тетяна Густавівна і де вона двічі на рік влаштовувала пишні бали. Капніст був старший за Шевченка років на двадцять. На той час він уже мав славу поета гучнішу, аніж популярність художника. Хоча його вірний товариш Іван Сошенко (1807-1867 рр.ж.) якось сказав: «Шевченко, як художник, – значніший!» До речі, такої ж думки була і Ганна Закревська, про яку буде мова далі. Звісно, що пани, дворяни, князі мали за честь приймати його у своїх маєтках! Тридцятип’ятилітня донька князя, власника яготинського палацу, Варвара була душею світського товариства, яке збиралося там, оскільки вона й сама постійно влаштовувала літературні вечори. Княжна була вельми освічена і ерудованна панна, зачитувалася літературою, любила і розуміла живопис. Такі зібрання сприяли формуванню і розвитку її волелюбних настроїв та романтичному сприйняттю світу! Тому й зачарувалася вона молодим обдарованим красенем!

РОДОВИЙ ПАЛАЦ РЄПНІНИХ-ВОЛКОНСЬКИХ У ЯГОТИНІ.
РОДОВИЙ ПАЛАЦ РЄПНІНИХ-ВОЛКОНСЬКИХ У ЯГОТИНІ.

Ампірний палац у Яготині перейшов у спадок графині Варварі, її матері, онуці відомого і останнього гетьмана Кирила Розумовського. Тут уже самі стіни нагадували про гордість і непокору. ПРИМІТКА. (Поняття а м п і р (з фр. Empire – буквально означає «імперія», «імперський») стиль у європейській архітектурі та мистецтві кінця 18- поч.19 ст., що був своєрідним продовженням революційного класицизму і неокласицизму загалом, тільки значно урочистішим і пафоснішим.-В.Б.)        

ГОСТЮВАННЯ у КНЯЖІЙ РОДИНІ

Як можна зрозуміти з листа княжни Варвари до свойого духовного наставника Шарля Ейнара, старий князь, звичайно ж, вислав у Смотрики, на найближчу поштову станцію, коней, яких прохав у нього син, і Василь Миколайович разом із Тарасом Григоровичем, полишивши 135-ти верстовий шлях із Андріївки, прибули до Яготина ще в суботу ввечері, тобто 27 листопада. Пригадаємо, що княжна писала Ш. Ейнарові про повернення поета до Яготина з Андріївки через десять днів.

Отже, поїхав він на Роменщину 17 листопада 1843 року…

РОДИННИЙ ПОРТРЕТ РЄПНІНИХ-ВОЛКОНСЬКИХ. (Варвара сидить зліва). (Обняла батька Лілі.-В.Б.). Невідомий художник. Перша половина XIX ст. Джерело: Державний Ермітаж, 2011 р. Режим доступу: http://www.hermitagemuseum.org/html_Ru/08/ hm88_6_4_0_2.html
РОДИННИЙ ПОРТРЕТ РЄПНІНИХ-ВОЛКОНСЬКИХ. (Варвара сидить зліва). (Обняла батька Лілі.-В.Б.). Невідомий художник. Перша половина XIX ст. Джерело: Державний Ермітаж, 2011 р. Режим доступу: http://www.hermitagemuseum.org/html_Ru/08/ hm88_6_4_0_2.html

Князь М.Г.Рєпнін, дізнавшись про новоприбулого в Україну живописця, запросив його до себе, щоб зняти копію зі свого портрета роботи художника Йозефа Горнунга (1792- 1870 рр.ж.) із Швейцарії, майстра історичного живопису, графіка і портретиста. В Яготині Т.Шевченко зробив копію портрета князя М. Г. Рєпіна, написаного Горнунгом у 1841 р. під час перебування того в Швейцарії. До Рєпніних Шевченко завітав разом уже зі своїм приятелем Капністом – сином відомого письменника, з яким добре подружився після Яготина. Перші відвідини маєтку не були тривалими. Другого разу Тарас Григорович прожив там від жовтня до грудня 1843-го, а третього – від кінця грудня до 10 січня 1844-го. Рєпніни відомостей про Шевченка-поета на час знайомства з ним не мали.

Коли 1840 р. з’явився “Кобзар”, а наступного – поема “Гайдамаки”, вони були в Італії, куди поголос про нього ще не дійшов. Те, що розповів про Тараса Шевченка Олексій Капніст, викликало у них великий інтерес. Гармонійно поєднуючи у собі родовий аристократизм із духовним, інтелектуальним станом, усі члени родини пройнялись до симпатичного юнака глибокою повагою. Цьому сприяли також його скромність й водночас відкритість людям і, звісно, велика творча обдарованість. Статний молодий чоловік із невеликими, але виразними сірими очима, одягнутий у модний тоді довгий сірий приталений сюртук із оксамитовим воротом і високо зав’язаною краваткою – саме таким появився художник/поет в Яготинському маєтку Рєпніних. Родина прийняла його, бувшого кріпосного, як рівню.

Форзац першого видання. 1840 р. Офорт книги за рисунком В.І.Штернберга (1818-1845 рр.ж.).
Форзац першого видання. 1840 р. Офорт книги за рисунком В.І.Штернберга (1818-1845 рр.ж.).

КОХАННЯ з ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ…

Але найбільше зблизився поет із дочкою князя – Варварою Рєпніною (1808-1891 рр.ж.), на яку він справив глибоке враження. Присутність Шевченка у маєтку надихала незаміжню княжну. Вона дійсно покохала Тараса. “Запам’ятайте це ім’я, дорогий учителю! Шевченко!-писала княжна своєму духівнику Ш.Ейнару.-Воно належить моєму зоряном унебу…“ Їй було 35, а йому – 29 років. Незважаючи на чималеньку прірву, що розділяла її – княжну – і молодого Шевченка, колишнього кріпака – Варвара Миколаївна добре розуміла поета, сприймала всім своїм серцем його радощі та болі. Варвара і Тарас неодноразово чаювали. У них у родині жила сирота Глафіра Псьол із сестрою. Так Варвара вже почала ревнувати. Вони жваво розмовляють із Глафірою, сміються так, наче є у них якась таємниця, якої я не знаю і тоді мені стає недобре на серці. Він дуже вразлива і делікатна людина. Він міняє тему розмови, а Глафіра йде малювати…Про це також писала княжна своєму духовному наставнику в Швейцарію. І далі: ”Бо я його хочу бачити щодня, щохвилини. Я безперервно думаю про нього. Удень і уночі. Під час прогулянок і сніданків, розмов з мамá і слухання музики. (…) Я бажаю йому добра, я хочу узробити йому добро, причому, за моєї запальності, зараз же і найбільше. Ви скажете, що це – щасливий стан, коли людина кохає іншу людину, коли вона бажає ближньому своєму добра.

Марія ТАЛЬОНІ (1804-1884 рр.ж.). Літографія Йозефа Кріхубера, 1839 рік. Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/
Марія ТАЛЬОНІ (1804-1884 рр.ж.). Літографія Йозефа Кріхубера, 1839 рік. Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/

Так, це – велике щастя. Але воно принесло мені великі муки. Потаємно, ще не усвідомлюючи того я …почала ревнувати Шевченка до всіх…“ Безперечно, що прописане княжною, свідчить про всі ознаки її з а к о х а н о с т і! Бо вона ревнувала його до учениці-художниці  Глафіри, до молоденької натурниці-німкені Амалії, до танцівниці Тальоні.

Марія Тальоні була видатною італійською балериною і балетмейстером. У 1837-1842 роках вона щорічно виступала у Петербурзі. Видатні літератори (М.В.Гоголь, О.І.Герцен, М.П.Огарьов, П.А Вяземський) дуже високо оцінювали її талант, були у захваті від її повітряно-художніх виступів, пприсвячували хй статті і поезії

Ревнувала навіть до дружини знаменитого художника Карла Брюллова (1799-1852 рр.ж.), 18-літньої Ємілії Тімм!? (яка, до речі, зраджувала йому і шлюб протривав 41 день.) Про них та різні пригоди їй розповідав сам поет і митець. Або такий епізод: ”{Шевченко} сказав, що мистецтво – річ свята і що брехня – це найбільший злочин у мистецтві… Я відповіла йому, що, побачивши один раз його великим і добрим, хотіла б, що він завжди залишався великим, добрим і святим, щоб не западав на анекдоти, плітки, щоб поширював істинну силою свойого непорівнянного таланту.

Емілія ТІММ (1822-? рр.ж.) Карла Брюлова
Емілія ТІММ (1822-? рр.ж.) Карла Брюлова

І я сказала, що хочу , щоб він це робив завдяки мені. Тут він спохватився, узяв мою руку і поцілував її. Я сказала, що назавжди запам’ятаю цей поцілунок… Я пережила мить жодного непорівнянного щастя. У ту хвилину я бачила себе духовною сестрою великого Шевченка, його євангельською наставницею, його сповідницею, його провідною зіркою… його …його…

Так і напрошується – його коханою!?

Або хоча б як життєвий девіз і самохарактеристику можна розцінювати фразу: “Я простая   люблю простыхъ. Шевченко былъ у нась всЂми любимъ”.Така самооцінка княжни з’явилась із під її пера, коли життя вже майже добігало кінця – 1887 року. Підтвердженням правдивості цих слів є і запис, зроблений Т.Г. Шевченком 1857 року: “О если бы побольше подобных женщин-матерей, лакейско-барское сословие у нас бы скоро перевелось”. Жінкою-матір’ю В. Кобзар назвав її, свого “незабвенного друга”, в суто духовному значенні цього поняття. І «добрым ангелом»!…

Але Варварі Рєпніній хотілося, певне, бути його дружиною!?…

ІНСТИТУТОМ ШЛЯХЕТНИХ ПАННОК МАТЕРІАЛЬНО ОПІКУВАЛАСЯ РОДИНА КНЯЗЯ М.Г.РЄПНІНА. У НЬОМУ ТАКОЖ НАВЧАЛАСЯ і ЗАКІНЧИЛА ЙОГО ЇХНЯ СТАРША ДОНЬКА.
ІНСТИТУТОМ ШЛЯХЕТНИХ ПАННОК МАТЕРІАЛЬНО ОПІКУВАЛАСЯ РОДИНА КНЯЗЯ М.Г.РЄПНІНА. У НЬОМУ ТАКОЖ НАВЧАЛАСЯ і ЗАКІНЧИЛА ЙОГО ЇХНЯ СТАРША ДОНЬКА.

Княжна Варвара була симпатичною і освіченою жінкою, деякий час жила і училася за кордоном, у неї були чудові викладачі мов, історії, географії, музики, арифметики, малювання, танців. У 20-річному віці Варварі Рєпніній пожалували титул фрейліни імператриці Олександри Федорівни (1872-1918 рр.ж. ). Зберігся її лист до матері, написаний під враженням великого петербурзького балу (23 грудня 1831 р.). У ньому чимало світських подробиць: Варвара докладно розповідає про бал, на якому був присутній сам імператор; про свої хвилювання, про танці з блискучими кавалерами…

Із захопленням згадує “дам”, які привернули її увагу, серед них – дружину О.С.Пушкіна. Варвара дещо рефлексує, її лист переповнений самоспостереженнями. «Світське життя не хмелить мене», – констатує вона, і тут-таки зізнається, що «бажання  подобатися» її все ж не зовсім полишило… До речі, княжна пам’ятає себе із 6-річного віку і відтоді вела записки французькою мовою, які займають 160 сторінок. Вона завжди була душею товариства, оскільки літня княгиня, в якої були проблеми з очима, рідко появлялась перед гостями, так само, як і князь, який майже весь час проводив у своєму кабінеті за читанням книг. За свідченням сучасників, княжна Варвара була тендітною, із великим виразними очима, здавалося, що її життєва енергія є невичерпною. Вона легко усим захоплювалася, була дотепна, добра до людей, допомогала всім, хто до неї звертався.

Т.Г.ШЕВЧЕНКО. Автопортрет. с. Потоки. (Кінець серпня 1845 р.).
Т.Г.ШЕВЧЕНКО. Автопортрет. с. Потоки. (Кінець серпня 1845 р.).

Художники і поети полюбляли бувати у її товаристві. Їй довіряли свої мислі, читали твори, ділилися з нею своїми переживаннями. І все ж таки вона почувала себе одинокою. У ці роки до неї сватався Лев Аврамович Баратинський (1805-1858) (брат відомого поета), хто був ад’ютантом у князя М. Г. Рєпніна. Батьки Варвари Миколаївни виступили проти нерівного шлюбу і розлучили молодих. Найбільше у стосунки з ад’ютантом Левом Баратинським, втрутилася мати, не давши їм розвиватися. Зі слів княжни, причин було дві.

Фоторепродукція з джерела: https://www.pinterest.com/pin/752734525206494467/
Фоторепродукція з джерела: https://www.pinterest.com/pin/752734525206494467/

Перша (офіційна) – та, що дрібношляхетський офіцер (хоча він був капітаном, сином генерала) не може поріднитися з правнучкою фельдмаршала, графа Розумовського, дочкою генерала-ад’ютанта, князя М.Г.Рєпніна. А друга – та, що мамá вирішила, що одруження з людиною так само незаможною принесе дочці лише нещастя (дійсно тоді їхня родина збідніла через втрату постів князем), а “…багаті чомусь не сватались до мене,” – писала згодом княжна.

ВАРВАРА РЄПНІНА
ВАРВАРА РЄПНІНА

Оцей загадковий портрет дехто з науковців приписує Т.Шевченку. Але у Галереї портретів Т.Г.Шевченка посвяти княжній не віднайдено (Є портрети її батька і дітей брата, про щ о вона сама писала і ви це знайдете у тексті.). “Википедия” так зазначає авторство Б.В.Покровського (1900-1960 рр.ж.): Варвара Николаевна на портрете работы Покровского. Конец 1830-х. (30 рр. стосуються княжни чи художника, який не міг тоді жити, але міг його (вельми схожі) репродуціювати з роботи Княжна Варвара Рєпніна на акварелі Л.Фішера,1858 р.», схоже – це Людвіг Ханс Фішер?, 1848-1915 рр.ж., Відень). АЛЕ – ЧУДОВИЙ ПОРТРЕТ! Хай буде, хто б не був його автор !?… Як зізнавалася сама княжна: “Тільки-но в серці моєму спалахнув чистий вогонь, була у захваті,  як матінка почала заливати, гасити, вбивати все, що було у мені живого…” Через нещасливе кохання 1834 року Лев  Баратинський вийшов у відставку і назавжди оселився у своєму маєтку, прожив недовго, де і помер холостяком.

Княгиня Варвара Олексійна РЄПНІНА, мати
Княгиня Варвара Олексійна РЄПНІНА, мати

          А ДУША КНЯЖНИ ЖАДАЛА КОХАННЯ…

Від 1838-го Тарас Шевченко був вже вільною людиною. Свобода окрилила його, сприяла розквіту і художнього, і поетичного таланту. Знайомство з Тарасом Шевченком глибоко схвилювало Варвару. Тоді вона чула вже багато цікавого про поета, знала незвичну історію його долі і молодості.

За спогадами науковця Б. М. Чичеріна (1828-1904 рр.ж.), Варвара Миколаївна була «жінка рідкісних серцевих властивостей, до глибокої старості зберігала серцеву пам’ять про улюблену нею людину, його портрет висів у неї в спальній, а всі його рідні були предметом особливої її ласки.» (Мова йде про перше її кохання.-В.Б.).

АВТОПОРТРЕТ. Т.Г.Шевченко у натхненні. (Версія В.Б.). Національний музей Т.Г.Шевченка //Джерело: Режим доступу: www.museumshevchenko.org.ua
АВТОПОРТРЕТ. Т.Г.Шевченко у натхненні. (Версія В.Б.). Національний музей Т.Г.Шевченка //Джерело: Режим доступу: www.museumshevchenko.org.ua

Роки з 1835 по 1839 княжна провела з родиною за кордоном, в Німеччині, Швейцарії, Італії, де познайомилася з М. В. Гоголем і згодом листувалася з ним та залишила про нього спогади, які оцінив Т.Шевченко. З 1842 р. жила з батьками у їхньому власному маєтку в Яготині Полтавської губернії. У їхньому палаці виховувалися, як превентивно було зазначено, талановиті сестри-сироти Псьол – Олександра, Глафіра і Тетяна. Глафіра Іванівна згодом стала українською художницею, а Олександра Іванівна – поетесою!

У сповіді до свого духовника і вчителя Шарля Ейнара, з яким вона познайомилася у Швейцарії і довірчиво листувалася, Варвара Рєпніна писала: “Капніст (Капніст Олексій Васильович (1796-1869 р.ж. – поміщик, син російського письменника В. В. Капніста (1757-1823 р.ж.), приятель Рєпніних, притягався до слідства у справі декабристів. Т.Шевченко познайомився з ним у 1843 р., бував у його маєтку в с. Яблуневому на Полтавщині.-В.Б.), який поселився у нас на частину літа заради свойого хворого сина, попросил дозволу провести свого знайомого, художника, в гостьову, щоб показати йому картини; дозвіл, звичайно, було дано, і тієї хвилини я дізналася лише, що це художник-живописець і поет, причому навіть більше поет, аніж живописець, і що звуть його Шевченкой. Запам’ятайте це ім’я, дорогий вчителю, воно належить моєму зоряному небу”. (Автор свідомо зазаначає про це – як рефрен.) І далі її пряме зізнання у коханні: “Шевченко зайняв місце в моєму серці… я дуже люблю його і повністю йому довіряю… Якби я бачила з його боку кохання, я, можливо, відповіла б йому пристрастю (виокремлення.-В.Б.), – так знову пише Варвара Рєпніна у своєму листі-сповіді до уже згадуваного аббата. У маєтку Рєпніних влаштовували літературні вечори, на яких Тарас Шевченко читав свої твори. Для одного з таких вечорів поет вибрав поему “Слепая”.”О, якби я могла передати вам все те, що я пережила під час цього читання! Які почуття, які мислі, яка краса, яке зачарування і який більЦі вірші на нашій виразній і мелодійній мові звучали, як музика”, – згадувала пізніше княжна. У її житті це було вже друге кохання, але у чистій, знудженій за щастям душі почуття розквітло всіма барвами.

Як і в кожної емоційної натури ті першовиниклі ревнощі княжни Варвари не зникали. Вона, як і раніше, хотіла, щоб він був “незмінно світлим і променистим”, щоб через неї Шевченко “ніс істину свойого непорівнюваного таланту…”. Хотіла завжди бачити його великим”, прагнула впливати на поета своїми “алегоричними” записками.

Зворушений до глибини душі таким ставленням, Тарас Шевченко у відповідь написав для неї російською мовою поему-сповідь під назвою “Бесталанный”, в якій розповів про свою вічну одинокість, про розчарування в людях і нехватку особистого щастя.

А у відомій посвяті (“Тризна”), «На память 9-го ноября 1843 года, Княжне Варваре Николаевне Репниной», тобто адресованій саме Варварі Миколаївні, написаній спеціально для неї російською мовою (В.М.Рєпніна була російськомовною) Тарас Григорович також щиро зізнавався:

Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил…

ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ ПОРТРЕТА В.М.РЄПНІНОЇ художниці Глафіри Псел (Псьол) (1823-1886 рр.ж.). 1839 р.
ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ ПОРТРЕТА В.М.РЄПНІНОЇ художниці Глафіри Псел (Псьол) (1823-1886 рр.ж.). 1839 р.

Поема дуже вразила Варвару Рєпніну. Через декілька днів вона показує поету своє оповідання “Девочка”. У цій сповіді вона щиро відкрила свою душу і надіялася, що поет відповість на її почуття взаємністю. Сповідь княжни вразила поета. У своєму ранньому автобіографічному творі «Девочка» В.М. Рєпніна за головним героєм Березовським сховала любий їй образ Шевченка.

Крім листів до Шарля Ейнара, серед спадщини Варвари Рєпніної збереглася її незакінчена повість без назви. Твір цей майже фотографічно відповідає дійсності. Княжна почала писати його після від’їзду Тараса з Яготина.

Це – своєрідний літопис подій, що відбулися впродовж трьох місяців перебування Шевченка в маєтку. Головні герої “Повісті” – Він і Вона. Він – поет Березовський (обплутаний Березовою Рудкою – місцем зустрічі товариства). Це – Тарас Шевченко. Вона – дочка поміщика Віра Радімова (образ героїні змальований із самої себе). Письменниця дає таку характеристику Березовському: “Его нельзя было не любить; для тех, кто истинно любил, он был источником забот, беспрерывных переходов от восторга к негодованию, от сочувствия к охлаждению”. І далі: “Читая дивные свои произведения, он делался обворожительным; музыкальный голос его переливал в слушателей все глубокие чувства, которые тогда владычествовали над ним. Он одарен был больше, чем талантом, ему дан был гений…”. Письменниця із притаманною їй глибокою спостережливістю вловила чимало того, що було властиве Т.Шевченку! У повісті звучить непідробний голос її гарячих почуттів, влучних безкомпромісних суджень. Складовою частиною Рєпнінської “Повісті” є її оповідь “Девочка”. Сама авторка писала, що це – майже точна історія її серця, поділена на 4 етапи: 12 років, 18, 25 і 35, а в результаті – самотня могила. Шевченко, читаючи згодом  рукопис “Повисты”, звичайно, не міг не впізнати себе як у позитивному, навіть звеличеному вигляді, так і в негативному світі, в образі Березовського. (“Повесть” в уривках була опублікована лише 1916 р., майже через чверть століття після смерті авторки.-В.Б.). Він готовий був молитися на цю дивну аристократку, в душі якої відкрив стільки краси. Тарас Григорович тоді ж, 1843 року, прочитав рукопис твору і зрозумів почуття авторки. У листі до Варвари Миколаївни він писав: «О добрый ангел! Молюсь и плачу пред тобою, ты утвердил во мне веру в существование святых на земле!».(Курсив.-В.Б.).

Княжна намагалась приховати від матері те, що була у захваті від Шевченка. Втім, цей її стан привернув увагу не лише Варвари Олексіївни, але й Олексія Капніста, який зауважив якось княжні, що, мовляв, така її надмірна увага може зашкодити їхньому другові й навіть негативно позначитись на його творчій праці. А ще О. Капніст висловив сумнів у тому, що різниця у роках (Шевченкові – 29, Рєпніній – 35.-В.Б.) аж ніяк не може слугувати гарантією збереження між ними суто дружніх стосунків. [Є підстави вважати, що Олексій мав свої якісь види на Варвару?] Княжна не стала сперечатися з Капністом, якого дуже поважала. Вона навіть дозволила йому забрати дорогого їй листа, писаного Шевченком. Зберігся лист О. Капніста Т. Шевченкові від 18 січня 1844 року, де він наполегливо просить Тараса Григоровича не приїжджати в Яготин і не писати Варварі Миколаївні. Зрозуміло, це була ініціатива або Капніста, або ж він діяв за дорученням матері княжни.

День 10 січня 1844 року став чи не найтяжчим для Варвари Рєпніної: Тарас Шевченко залишав їхній маєток. Княжна зі слізьми кинулась до нього, обійняла і перехрестила йому лоба. Тарас Григорович стрімко вибіг із кімнати. Він мав намір ще раз перед від’їздом до Петербурга відвідати Яготин, але Капніст зробив усе можливе, щоб цього не відбулося. Впродовж 1844 р. листування між Рєпніною й Шевченком було досить активним. Варвара Миколаївна намагалася підтримати Тараса Григоровича морально, допомогти йому в розповсюдженні віршів, сприяла поширенню естампів «Живописной Украины» та інших художніх робіт. На клопотання Рєпніних міністр освіти призначив Т.Г.Шевченка вчителем малювання у Київському університеті Святого Володимира на початку 1847 р. В одному з листів вона писала: “Не сердитесь на вечные мои проповеди, я Вас слишком искренне люблю, чтобы не говорить Вам правды”. До речі, коли Т.Шевченко, перебуваючи у Рєпніних, подружився з полтавським поміщиком В.А. Закревським, засновником так званого «товариства мочемордия», чиї зібрання представляли не щ о інше, як регулярні пиятики, княжна наполегливо і палко наставляла Шевченко на шлях істинний. Чи не плекаючи згодом надії на щасливу розв’язку, княжна “полюбила його святим високим почуттям материнської любові.”Ідеалізуючи поета, вона бачила в ньому генія, володаря дум, тому болісно переживала його “життєві кайдани”, особливо пристрасть до випивки. Присоромлений і до глибини душі, зворушений несподіваною турботою, поет писав їй у посвяченій поемі “Тризна” зворушливі слова. А було це так: Якось у присутності Варвари Рєпніної, Глафіри й Тетяни Псьол Тарас Шевченко багато жартував. Варвара Миколаївна зауважила, що було б краше, якби він не порушував своєї самотності. Після тривалої мовчанки Тарас Григорович прошепотів: “Тихий ангел пролетів”. Княжна відповіла, шо “бажала б знати, що саме ангели йому говорять”. Т.Шевченко, схопивши аркуш паперу, став швидко писати. Невдовзі він простягнув В.Рєпніній віршовану присвяту до твору, який обіцяв вручити пізніше. Підпис над віршем був такий: “Княжне Варваре Николаевне Репниной. На память 9 ноября 1843 года”.

Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать
И дар господний — вдохновенье
Должно слезами поливать.
Для Вас понятно это слово…
Для Вас я радостно сложил
Свои житейские оковы.
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил!

Варвара Миколаївна мовила: “Дайте мне свой лоб…”, – і поцілувала його чистим поцілунком, тому що це відбувається у присутності Тані і Глафіри… Як шкода, що ми були з ним не одні…” І згодом: “Я подарувала йому на пам’ять книжечку з російськими, французькими і польськими віршами. Я поклала закладку на ту сторінку, де розміщувався мій улюблений вірш. Я прагнула, щоб він завжди читав цей вірш:

Gwiazdko, nie świeć nikomu,
Tylko jemu do domu;
Tylko jemu jednemu,
Tylko memu milemu.
Szeleść listku, sla niego,
Dla mojego milego;
Ja mu śpiewać nie moge,
Ty mu szeleś ć prezz droge…

Зіронько, не світи нікому,
Лише йому до дому;
Лише йому одному
Лише моєму милóму.
Шелестіть листки, для нього
Для мойого милóго;
Я йому співать не в змозі,
Ти шелести йому в дорозі…
(Переклад В.Б.)

“Через те, що Рєпніна недостатньо добре володіла українською мовою, Шевченко, бажаючи зробити їй приємне, написав обіцяний твір російською. Поема “Безталанний” згодом увійшла до всіх видань “Кобзаря” під назвою “Тризна”. У ній поет відобразив самого себе:

Грусти тайной, тоски глубокой,
Не случайной.
Ни с кем страдалец не делил.

Окрилена цими рядками, княжна сама взялася за перо і піднесла Шевченкові відверту розповідь про своє життя. “Що таке стара діва? – писала В.Рєпніна. – Ліра з порваними струнами, виключаючи однієї струни любові християнської …” Поет був вражений цією сповіддю: “Дівчина, проста дівчина (камені б застогнали і кров’ю потекли, коли б вони почули крик цієї простої дівчини); але вона мовчить, гордо мовчить … о, добрый ангел! молюсь и плачу перед тобою, ты утвердил во мне веру в существование святых на земле!” Взаємні виливи та зближення княжни і поета все більше помічалися у маєтку. Щоб уникнути скандалу, Т.Шевченко був дипломатично видалений із Яготина. Зав’язалася повне ніжності багаторічне листування. Серце поета переповнювали почуття вдячності, щирої симпатії, але нічого більш глибшого, на що надіялася княжнаУ листі до В.Рєпніної із Оренбурга 7 березня 1850 р. Т.Шевченко писав: Все дни моего пребывания когда-то в Яготине есть и будут для меня ряд прекрасных воспоминаний”.

 ЧОМУ Ж ВОНИ НЕ ПОБРАЛИСЯ?

ВЕРСІЯ 1. Дійсно, чому ж так сталося, що вони не побралися? Можливо, той факт, що вони знаходились на різних суспільних щаблях переважив, оскільки Т. Шевченко не хотів княжну обтяжувати собою… Ймовірна й повна його відданість творчості… Так, їхні шляхи розійшлись. Хоча Варвара Миколаївна промовчувала на застереги О.Капніста та матері, але, думається, це не могло бути для неї головною причиною.  Насмілюся висловити версію, що справа тут не в Рєпніній, а тільки – у Шевченкові. Великий народний поет і борець бачив усього себе в творчості і боротьбі, яким би вельми завадили родинні обставини… Він убачав свою перспективу також у тім, що рано чи пізно його посадять за грати… Про це натякали йому і неодноразово його приятелі та знайомі. Особливо після читання антицарських віршів…

ВЕРСІЯ-РЕМАРКА 2: А можливо ще й тому, що його серце заполонила вже інша жінка. Восени і взимку того ж року Тарас Шевченко часто бував гостем у маєтку Закревських у селі Березова Рудка. Йому сподобалась молода дружина власника маєтку Платона Олексійовича Закревського (1801-1882 рр.ж.) Ганна Іванівна (1822-1857 рр.ж.). У колі своїх друзів поет називав її «Ганною вродливою».

Ганна ЗАКРЕВСЬКА. 1843 р.
Ганна ЗАКРЕВСЬКА. 1843 р.

Вона була матір’ю двох дітей і мала 21 рік від народження (заміж вийшла у 17 р.). Ганна Закревська познайомилася з Тарасом Шевченком 29-30 червня 1843 року на балу в української поміщиці Тетяни Густавівни Волховської (1763-1853 рр.ж.) (любителька гучних розваг) у селі Мойсівка. Тарас Шевченко був у захваті від краси Ганни Закревської. Згодом Закревська і Шевченко зустрічалися в родинному маєтку Закревських Березова Рудка (нині Пирятинського р-ну на Полтавщині). Одного разу на балу в княгині Вольховської після танцю Тарас попросив у своєї пані напівжартома хоч одну квітку, яка прикрашала її сукню. Напівжартома вона відмовила йому. Проте він-таки примудрився відкрутити одну шовкову квітку на згадку. Чи могла знати “Ганна вродлива”, що через рік і п’ять років квітка ця не буде загублена чи забута? Звичайно ні, адже Тарас ніколи не говорив Ганні про свої почуття та вона, як чутлива жінка, їх безпомилково вгадувала. Проте до Шевченка жодного необережного слова. Бо ані вона, ані він не мали на це ніякого морального права. Т. Шевченко створив портрети Ганни і Платона Закревських, присвятив Ганні поему «Сліпий» («Невольник»), а, перебуваючи на засланні, присвятив їй вірш «Г. З.» («Немає гірше, як в неволі…»)

Уже значно пізніше, перебуваючи у засланні в Кос-Аралі, Тарас Шевченко запитував (як не дивно!?) у листах до Варвари Рєпніної:

«…Жива ли она, добрая старушка? И собираются ли по-прежнему в сей день к ней нецеремонные соседи со чады и домочадцы повеселиться денька на два-три и вновь разъехаться до 12 генваря. Жива ли она и много ли осталось в живых о которых с удовольствием воспоминаю?». «В Мосевке для меня была если не искренняя радость, то во всяком случае и не угнетающая тоска…»

У вірші «Г.З.» (Немає гірше, як в неволі) поет згадує:

… І те село, і ті люде,
Де мене, мов брата
Привітали! Чи жива ти
Старесенька мати?
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти простo?

По-давньому, як-то кажуть
Од світу до світу?
А ви, мої молодії
Веселії діти,
Рожевії дівчаточка
І досі в старої …

[Друга половина 1848, Косарал]

Л. ФІШЕР. АКВАРЕЛЬНИЙ ПОРТРЕТ В. Рєпніної. 1858 р.
Л. ФІШЕР. АКВАРЕЛЬНИЙ ПОРТРЕТ В. Рєпніної. 1858 р.

Канівська шевченкознавчиня, к.і.н. С.А.Брижинська із свого дослідження про княжну надіслала мені такий уривок: ” …Наступне публічне спростування в статті «К биографии поэта Шевченка» («Русский архив». 1887, № 6) стосувалося Шевченкового авторства вірша «До сестри», його присвяті їй та твердження, що княгиня і поет «грали в брата і сестру», яке висловив у статті «Ещë щепотка на могилу Шевченка» Ф. Камінський у журналі «Киевская Старина» (1885, №3). Вона заперечує існування роману з поетом: «…я провела паралель между возлюбленной и сестрой без всякой преднамеренной цели. Присутствие поэта в нашем доме одушевило меня и, не имея дара выражаться стихами, я выливала свои мысли прозой, и мало ли что я тогда писала не как героиня романа и не как замечательно-образованная женщина (какою я никогда не была), а как живая душа, у которой открылся заржавленный вследствии болезней, долгого пребывания за границей и горестей клапан!» [18, с. 258]. Далі стисло оповідає про прагнення полегшити долю Шевченка в засланні, про дві їхні зустрічі у Москві після звільнення поета з солдатчини та шкодує, що не поновила з ним після цього переписку.” (К биографии поэта Шевченка (Письмо княжны В. Н. Репниной к издателю «Русского архива» // Руский архив.-1887.-№ 6).

У солдатах. Автопортрет. (Червень-грудень 1847 р. Орськ. Папір, олівець)
У солдатах. Автопортрет. (Червень-грудень 1847 р. Орськ. Папір, олівець)

Не затримуючись із відповіддю, я миттєво написав (прикрівши також файл із своєю статтею) їй: Цікавий і не всім відомі ви наводите матеріали. Але як на мене, теж дослідника їхніх взаємин, то: А). Ф. Камінський може суб”єктивно трактувати стосунки Рєпніної і Шевченка. Б). У тому, що він подає (написаному) Варвара могла приховувати своє почуття, і писати як шляхетна пані, латентно. Бо вище подані переконливі твердження із її ж вуст про закоханість. Та й те, що вона пише «не как замечательно-образованная женщина (какою я никогда не была)»,- то це її скромність, адже насправді вона була високоосвіченою пані. У Полтаві вона навчалася в Інституті шляхетних дівчат, знала досконало декілька іноземних мов, розбиралася у живописі, музиці, брала участь у різних благодійних заходах, відвідувала театр, де бачила гру Михайла Щепкіна, зустрічалася з О.С.Пушкіним, була знайома з Іваном Котляревським, Василем Капністом, П. Гулаком-Артемовським, М. Цертелєвим, декабристами, їхніми дружинами. Від батька дівчина успадкувала гуманне, доброзичливе ставлення до простого люду, якому завжди намагалася допомагати і, по суті, присвятила все своє життя. З пошаною, Валентин В.Бугрим.

Думка про те, що вони «грали у брата і сестру» не витримує критики! Тим більше, що вона є суб’ктивною. А головне, вона спростовується документально самою княжною: “Въ 3-й книжкЂ «Кіевской Старины» 1885 года помЂщена статья Θ. Каминскаго «Еще щепотка на могилу Шевченка», и въ ней стихотвореніе «До сестры». Авторъ статьи не только приписываетъ это стихотвореніе Шевченку, но и распространяется подробно объ отношеніяхъ Малороссійскаго поэта къ княжнЂ ВарварЂ НиколаевнЂ Репниной, къ которой, по его мнЂнію, оно написано.

«Стихи До сестры – пишетъ намъ княжна В. Н. Репнина – вовсе не посвящены мнЂ и написаны не Шевченкомъ, а одной моей знакомойкъ ея младшей сестрЂ. Вотъ и рухнулся весь романъ г-на Θ. Каминскаго! Онъ проводитъ паралель между «Хустиной») и «До сестры», а я провела) паралель между возлюбленной и сестрой безъ всякой преднамЂренной цЂли. Присутствіе поэта въ нашемъ домЂ одушевило меня и, не имЂя дара выражаться стихами, я выливала свои мысли прозой, и мало ли что я тогда писала не какъ героиня романа и не какъ замЂчательно-образованная женщина (какою я никогда не была), а какъ живая душа, у которой открылся заржавленный вслЂдствіе болЂзней, долгаго пребыванія за границей и горестей клапанъ! Услышавъ поэтическія выраженія наболЂвшей души, я вторила ей своими скромными строками и сообщила нЂкоторыя изъ нихъ симпатичному человЂку, который назвалъ меня сестрою, чтò весьма было естественно при нашихъ дружескихъ отношеніяхъ. Мы не играли въ брата и сестру, какъ выражается г-нъ Каминскій. Я проста и люблю простыхъ. Шевченко былъ у нась всЂми любимъ.-(Виокремлено.-В.Б.).

Та й треба враховувати той незаперечний факт, що навіть в е л и к е  к о х а н н я буває із часом чи за обставин (заслання) минає… Але ж і, тим більше, у підсумку, вона ж шкодує, що певний час не поновлювала листування з поетом. Повторимо ці рядки посвяти у поемі «Тризна», адресованій Варварі Миколаївні, в яких Т. Шевченко щиро зізнався:

Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил…

Тарас розумів почуття Варвари…

Т.Г.ШЕВЧЕНКО.АВТОПОРТРЕТ.
Т.Г.ШЕВЧЕНКО.АВТОПОРТРЕТ.

23-26 листопада 1843 р. подарував В.М.Рєпніній поему «Тризна», пообіцявши наступного дня, як записала княжна, подарувати ще свій автопортрет: «Шевченко отдал мне тетрадь, всю писанную его рукою, и сказал, что к этой рукописи принадлежит еще портрет автора, который он и вручит мне завтра.» Якщо зіставити окремі факти у цьому ж листі В. М.Рєпніної можна вважати, що автопортрет був подарований не пізніше 26 листопада 1843 року. Підтвердженням того, що портрет був дійсно вручений Тарасом Шевченком Варварі Рєпніній, є її лист до М.К.Чалого 10 січня 1881 року: «У меня находится портрет Шевченко, сделанный им самим.»

Де-факто, що історію своїх взаємин із Тарасом Варвара розповіла в розлогому листі до свого вихователя Ш. Ейнара та в безіменній повісті, що є важливими документами свойого ставлення до Тараса та його біографії.

Ті спогади княжни про поета, які опублікував “Русскій архивъ” дехто з дослідників вважає, що вони позначені меншою достовірністю, хоча й перейняті пошаною до митця. Теж – суб’єктивне “вважання».

ВЕРСІЯ 3: 19 лютого 2019 р. мене запрошено на презентація книжки «Тарас Шевченко та дворянські родини» ( Київ: Фенікс, 2018. ), яка відбулася у Будинку-музеї Т. Шевченка в Києві. Книга є збіркою нарисів про дворянські родини – нащадків козацької старшини ХVII-ХVІІI ст., сучасників В.Кобзаря. Це саме ті особистості, спілкування, взаємини з якими спонукали його до створення значної частини поетичних та малярських творів. Хоча деякі картини, особливо портрети він писав на прохання господарів.18 нарисів в історичному зрізі, що іноді ведуть до сьогодення, не тільки змінюють наше уявлення про поета і художника, а й відкривають нам спадковість і водночас відмінність поколінь, які вважали себе елітою та були творцями, зокрема, й українського культурного і політичного простору.Так ось! Вічній темі нерозділеного кохання присвятив п’єсу «Стіна» письменник Юрій Щербак, у якій емоційно подано знайомство й дружба, кохання княжни Варвари Рєпніної із митцем Тарасом Шевченком. У грудні 1984 р. в Києві, на сцені Молодіжного театру, режисер Микола Мерзликін «Стіну» поставив, де головні ролі виконували Раїса Недашківська, Галина Стефанова, Ігор Славінський, Валерій Легін. На презентації виступала виконавиця головної ролі, тобто Варвари Рєпніної, у виставі Ганна Стефанова. Ясна річ, щоб увійти в образ, вона добре вивчила усі колізії взаємин. ПрезентаціяНа моє пряме запитання: «Чому в них не було взаємного кохання? Чому ж Варвара і Тарас не побралися?– Г.Стефанова відповіла і для мене, і для усіх присутніх приголомшиво: «Та тому, що він любив дупастих і грудастих!» Звісно, що княжна не була такою. Але не зовсім можна погодитися з таким твердженням? Адже у нього були актриси і натурниці, інші жінки зовсім протилежного типажу, аніж того, який прозучав у вже зазначеній відповіді. До речі, усім учасникам презентації я роздав жолуді від Шевченкового дуба села Прохорівка Канівського району на Черкащині.

ВЕРСІЯ 4. Праонука Т.Шевченка по сестрі Катерині Людмила Красицька у відсутності взаємного кохання бачить перешкоди з боку матері, Варвари Олексіївни, амбітної княгині (про що неодноразово говорилися мені), {які вона трансформувала до обох, якщо пригадати, – через Олексія Капніста.-В.Б.) і тим, що вона йому просто не подобалася!? Зауважимо, що матінці, як писала сама княжна, не могла перечити, і у цьому контексті Варвара Олексіївна остаточно вплинула на дочку, просто різко заборонила. Княгиня навіть збиралася везти княжну на прощу до Києва, до чудотворної ікони для зцілення від гріховних думок. А щодо – «неподобалася?» Він писав їй такі щирі вірші, невже лукавив? Та – ні! Все було щиро й шанобливо з боку Великого поета і художника!

ВЕРСІЯ 5. Вона подається у діалозі персонажів уже згадуваної п’єси «Стіна.»

Я з и к о в. Цілую ручки, мадемуазель Варетт… Хочу розповісти вам одну річ, яка безпосередньо торкається пана Шевченка… Так от, ваш улюбленець від вас подавсся … куди б ви думали? Правильно, до Березової Рудки, до Закревських… Я був там і випадково почув у сусідній кімнаті голоси. Це були Шевченко і Віктор Закревський…

К н я ж н а. Я не хочу знати, пане Язиков, підслуханої вами розмови…

Я з и к о в. А ви послухайте мене, мадемуазель. Це дуже важливо. … Він сказав, слухайте, мадемуазель Варет, слухайте, я дослівно запам’ятав його відповідь: «Я по плоті і духу,-сказав Шевченко,- син і рідний брат нашого безталанного народу, то як таки себе поєднати з собачою панською кров’ю?…» З собачою панською кров’ю, мадемуазель Варетт. «Та й що та панночка освічена робитиме в моїй мужицькій хаті?»-спитав Шевченко…

К н я ж н а. Хай буде проклятий цей світ… Хай будуть прокляті ці стіни… хай буде проклята ця маленька тюрма, в якій я живу… (..)

Мій милий, коханий Тарасе… якби ти знав як боляче… але я не гніваюсь на тебе… бо я тебе люблю…  ніхто, ніяка жінка ніколи так тебе не кохала… я прощаю тобі все… Але чому така ненависть? Звідки вона? Невже ти думаєш, що у кожного дворянина кров – собача?

 Безперечно, щ о це – художня версія письменника. Чомусь думається, що Т.Шевченко, якого дворяни викупили з кріпацтва, не міг так ополчитися на добрих і порядних людей із цього прошарку… І, воістинно, ніяка жінка не кохала Тараса Шевченка т а к, як Варвара Рєпніна!

Тут варто зазначити ще й такі міркування. У Т.Шевченка закохувалося чимало жінок, він також у декого закохувався, про щ о вже йшлося. Однією з претенденток на шлюб із поетом була і наймичка родича Варфоломія (1821-1892 рр.ж.) Харита Довгополенко. Але 19-річна селянка вважала Тараса занадто великим паном і через те не погодилася на шлюб. Останнім коханням поета була ще одна молода, 19-річна дівчина – Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі. Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками: накупив їй сукна, капелюшків, туфель, перснів, білизни, сережок з медальйонами, коралів і навіть Євангеліє у білій оправі із золотими краями. Тільки за один день (3 вересня 1860 року) він витратив на презенти понад 180 рублів! Але крутійка не захотіла полишати столичне життя і переїжджати в Україну, щоб жити у селі. Вона покинула поета і вийшла заміж за перукаря Яковлєва. Лише у1904 році, по смерті свого пиячка-чоловіка, Лукерія Яковлєва-Полусмак, залишивши дітей у Петербурзі, приїхала до Канева і щодня приходила на могилу Т.Г.Шевченка. У книзі відгуків одного разу вона залишила розпачливий запис: ? травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…”.

Єдина віднайдена мною світлина вже літньої Надії Василівни Тарновської (1820-1891 рр.) «Любая Кумася» Тараса Григоровича Шевченка. Фото 1890 р. Джерело: https://www.pslava.info/KachanivkaS-sche_KachanivkaReserv_TarnovskaNV,258036.html
Єдина віднайдена мною світлина вже літньої Надії Василівни Тарновської (1820-1891 рр.) «Любая Кумася» Тараса Григоровича Шевченка. Фото 1890 р. Джерело: https://www.pslava.info/KachanivkaS-sche_KachanivkaReserv_TarnovskaNV,258036.html

Але було вже запізно. Словом, нікому він до останнього не пропонував «руки і серця». Але то все було наприкінці життя. Та була одна жіночка, в яку він вельми закохався у розквіті своїх сил і пропонував їй неодноразово вийти за нього заміж. Це була Надія Василівна Тарновська (1820-1891 рр.ж.), з якою він познайомився ще у Петербурзі.

Їхні взаємини досліджувала Оксана Петренко, завідувачка відділу Національного історико-культурного заповідника «Качанівка»:«Надія Тарновська одразу ж привернула увагу Тараса Шевченка. Це була глибоко віруюча людина, розумна.»

Наступне спілкування Т.Шевченка і Н.Тарновської відбулося через 5 років, повесні 1845 року, коли В. Кобзар подорожував Київською губернією, він заїхав до рідного брата Надії, Василя Васильовича (старшого) у маєток родини Тарновських Потоки (нині с. Потік Миронівського району на Київщині). А у травні Т. Шевченко прибув у славнозвісну Качанівку, до маєтку Г.С. Тарновського, де знову і побачив Надію. Між ними спалахнуло кохання!  Остаточне дружнє зближення зміцнилося кумівством Тарасі і Надії у місцевого дяка Марка Гов’ядовського: хрестили маленьку попівну. З тих пір Тарас Шевченко почав називати Надію Тарновську «любая Кумася!»

1947 року Т.Г.Шевченка, який повертався до Києва з весілля у друга, Пантелеймона Куліша, де він був старшим боярином, заарештували, – то невідомо, якби розвивалися та закінчилися їхні взаємопочуття!? (Про «Невідоме кохання Т.Шевченка» підготовлено окрему публікацію.-В.Б.).

Уже на засланні, поголоней у солдати, поет присвятив їй вірша “Якби зустрілися ми знову”:

Якби зострілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: снилося дурній.
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!

Та повернімося до княжни. Пізніше, коли Т.Г.Шевченко потрапив на заслання, В.М. Рєпніна докладала багато зусиль, щоб полегшити долю поета, листувалася з ним, надсилала йому книги, аж доки 1850 року граф О.Ф.Орлов (1787-1862 рр.ж.) із III жандармського відділення брутально пригрозив їй. [«Тре́тій ві́дділ» це орган політичного розшуку і слідства в Російській імперії, заснований за Миколи І (1826 р. з метою боротьби проти революційних і опозиційних рухів та організацій, нагляду за слідством у політичних справах, за політичними тюрмами. У його віданні з 1865 р. була також цензура. Виконавчим органом «Третього відділу» був окремо створений 1827 р. корпус жандармів. «Третій відділ» керував арештами і слідством у справі Кирило-Мефодіївського Братства, зокрема Т.Г. Шевченка.] Листування між княжною і поетом припинилося у жовтні 1847 року. Ініціатива його відновлення належала Тарасові Шевченкові. Коли ж його заслали в Оренбург, до свого послання своєму другові, Андрію Івановичу Лизогубові (1804-1864 рр.ж.) він долучив і лист, адресований Варварі Рєпніній. Так само, як і Андрій Лизогуб, Варвара Миколаївна не побоялася “компрометувати” себе спілкуванням з опальним Тарасом Шевченком. Вона продавала його твори своїм знайомим, особливо під час дворянських зібрань, і переправляла В.Кобзареві гроші; надсилала книги, які той замовляв. Як відомо, царатом Тарасові Григоровичу було заборонено і писати, і малювати.

1848 р., початок березня.-Лист В.М.Рєпніної до Т.Г.Шевченка ЦДІАК України // Фонд 2221, оп. 1, спр. 297, арк. 1 і зв.
1848 р., початок березня.-Лист В.М.Рєпніної до Т.Г.Шевченка
ЦДІАК України // Фонд 2221, оп. 1, спр. 297, арк. 1 і зв.

Варвара Рєпніна звернулася до свого далекого родича – шефа жандармів, начальника ІІІ Відділу графа Орлова з проханням дозволити Тарасові Шевченкові малювати: “Едва ли представляется надобность прибавлять к его наказанию утонченную жестокость, запрещая ему рисовать”. (Лист написаний у лютому 1848 року). Жандарм відповів: “Вообще было бы для Вас полезно менее вмешиваться в дела Малороссии… в противном случае Вы сами будете причиною, может быть, неприятных для Вас последствий”. Ця грізна пересторога перервала листування В.Рєпніної із Т.Шевченком. Останній відомий лист її датований 19 березня 1848 року. Хоча деякі листи не збереглися, насамперед, ті, шо були написані незадовго до другого арешту Тараса Григоровича. Серед них – відповідь Т. Шевченка В.Рєпніній від 7 березня 1850 року, де він висловився, що був у захваті, від високої оцінки нею творчості Миколи Гоголя.
Відтоді листування між ними припиняється. Відомо 8 листів Т.Шевченка до В.Рєпніної і 16 її листів до поета, різних за обсягами, які доступні для прочитання/ознайомлення.

1848 р., січня 13.-Лист В.М.Рєпніної (з припискою Г.І.Дунін-Борковської) до Т.Г.Шевченка //ЦДІАК України.-Ф. 2221, оп. 1, спр. 295.
1848 р., січня 13.-Лист В.М.Рєпніної (з припискою Г.І.Дунін-Борковської) до Т.Г.Шевченка //ЦДІАК України.-Ф. 2221, оп. 1, спр. 295.

До речі, саме завдяки цим листам є більш відомими останні роки життя поета, особливо у період заслання…

Невипадково тут чимала розповідь йде про родину Рєпніних, про листування Варвари з наставником-моралістом Ш. Ейнаром. Адже їхнє листування дає чимало фактів для того, щоби вияснити обставини (окрім усього іншого) перебування Тараса Шевченка в селі Андріївці на Роменщині. (Зазначимо, що у ХІХ ст. це село входило до складу Гадяцького повіту Полтавської губернії).

Саме у листі від 27 січня-19 березня 1844 року Варвара Миколаївна писала про приїзд Тараса Григоровича до Андріївки: “Він поїхав із моїм братом в Андріївку, і напередодні його від’їзду я дала йому молитву, в якій були висловлені мої побажання йому. Він повернувся через десять днів, упродовж яких я багато думала про нього.”

Листи Тараса Шевченка (1839-1843 рр.)

До В. М. Рєпніної

29 ноября 1843 г. Яготин

Я как мастер, выученный не горем, а чем-то страшнее, рассказываю себя людям, но рассказать вам то чувство, которым я теперь живу, все мое горе – мастерство бессильно и ничтожно. Я страдал, открывался людям, как братьям, и молил униженно одной хотя холодной слезы за море слез кровавых – и никто не ка[п]нул ни одной целебной росинки в запекшиеся уста. Я застонал, как в кольцах удава – «он очень хорошо стонет», – сказали они – И свет погас в душе разбитой!

О бедный я и малодушный человек! Девушка, простая девушка (камни бы застонали и кровью потекли, когда бы они услышали вопль этой простой девушки); но она молчит, гордо молчит, а я, о Господи! удесятери мои муки, но не отнимай надежды на часы и слезы, которые ты мне ниспослал чрез своего ангела! о добрый ангел! молюсь и плачу перед тобою, ты утвердил во мне веру в существование святых на земле!

Примітки

Подається за першодруком: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. Свод материалов для его биографии. – К., 1882.-С. 42. Собрал и приготовил к печати М. Гершензон» (М., 1916. – С. 239) за копією з автографа листа В. Рєпніної до свого духовника Шарля Ейнара від 27 січня 1844 р. Датується на підставі листа В. Рєпніної до Ш. Ейнара від 27 січня 1844 р., в якому сказано, що цього листа Шевченко передав їй більш ніж через десять днів після вручення 11 листопада 1843 р. «Посвящения» до поеми «Тризна», а також відомостей про перебування поета в Яготині 29 листопада [Жур П. Літо перше. – с. 200]: 29 листопада 1843 р., Яготин.

Вперше введено до зібрання творів у виданні: Шевченко Т. Повне зібр. творів.-К., 1929.-Т. 3.-с. 16.

но рассказать вам то чувство, которым я теперь живу, все мое горе – мастерство бессильно и ничтожно. – Ці слова, як і весь зміст записки, складеної в піднесено романтичному стилі, засвідчують, що поет, прочитавши передане йому в рукопису оповідання В. М. Рєпніної «Девочка», глибоко перейнявся співчуттям до героїні – розумної, талановитої дівчини, яка не знайшла практичного застосування своїм здібностям. У згаданому листі до Ш. Ейнара так про це писала В. М. Рєпніна: «Это отнюдь не было любовное письмо, но записка, где поэтически высказывалось благоговение перед моей душевной болью и горечь сознания, что его талант слишком слаб, чтобы выразить чувства, обуревавшие его после чтения моей рукописи» [Русские пропилеи.-Т. 2: Материалы по истории русской мысли и литературы / Собрал и приготовил к печати М. Гершензон. – М., 1916.-С. 211].

ПОЛИШАЮЧИ КОХАННЯ!?

АВТОПОРТРЕТ У СВІТЛОМУ КОСТЮМІ. (1860 р., Спб, олівець, офорт).
АВТОПОРТРЕТ У СВІТЛОМУ КОСТЮМІ. (1860 р., Спб, олівець, офорт).

Невпинно й невблаганно наближався той час, коли Тарас Шевченко мусив  назавше покинути і Яготин. Перед цим він декілька днів провів у товаристві княжни, малюючи дітей князя Василія, Варвариного брата. Останні дні перебування у маєтку Рєпніних художник напружено працював, завершуючи копії портрета князя М.Г.Репніна (одна з яких знаходиться тепер у Національному музеї Т.Г.Шевченка в Києві, друга – в Ермітажі).

АВТОПОРТРЕТ У ШАПЦІ ТА КОЖУСІ. 1860 р., СПБ, олівець. офорт). Національний музей Т.Г.Шевченка
АВТОПОРТРЕТ У ШАПЦІ ТА КОЖУСІ. 1860 р., СПБ, олівець. офорт). Національний музей Т.Г.Шевченка

“Два дні, писала Варвара Миколаївна, – він був мовчазний і холодний, хоча я проводила з ним майже весь день, тому що він працював … над портретами дітей мого брата, а я займала їх, щоб вони сиділи тихо; але останні три дні його перебування він був приязний і добрий. Нарешті настав день і годину його від’їзду. Я зі сльозами кинулася до нього на шию, перехрестила йому чоло, і він вибіг з кімнати …

Так розійшлися Д о л і княжни і поета!? … Виникла з часом фізична відстань поступово полишала кохання княжни і віддаляла її почуття…

Та Варвара Рєпніна прагнула зберегти з поетом зв’язок, підтримувала чимало його справ і починань (гроші за продані твори своїм знайомим вона пересилала йому), брала активну участь у підготовці «Мальовничої України»ьогоріч їй 175 років.})

Згодом, як уже зазначено, підтримувала його у солдатській неволі, клопотала перед шефом жандармів про пом’якшення його долі, просила дозволити малювати… У листах до Варвари Рєпніної Тарас Шевченко писав (повторимо!): “Я очень часто в моем одиночестве вспоминал Яготин и наши нежные и тихие беседы”.

Т.Г.ШЕВЧЕНКО. Фото. 30 березня 1858 р. 30 березня 1858 р. Т.Г.Шевченко сфотографувався у шапці й кожусі в студії відомого петербурзького фотографа Деньєра Андрія Івановича (Генріха-Йоганна; 1820-1892 рр.ж.), з яким навчався в Академії мистецтв у К.П. Брюллова. Ця фотографія 1860 р. була використана Т.Шевченком для автопортрета (офорта). Джерело: Т.Г.Шевченко: біографія.-К.: Наукова думка, 1984 р.

1856 року княжна і її старенька мати перебралися до Москви, у власний будинок на Садовій, де з розмахом взялися за благодійність, остаточно витрачаючи і без того жалюгідні фінансові кошти. ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ із ЗАСЛАННЯ Т.ШЕВЧЕНКО ДВІЧІ ЗУСТРІЧАВСЯ з В.РЄПНІНОЮ. По приїзду в березні 1858 р. в Москву, незважаючи на лікарську заборону виходити з дому, Т.Шевченко «нишком» відвідав В.Рєпніну, а через тиждень був у неї знову. Раніше, з Нижнього Новгорода, він незмінно передавав їй вітання у листах до М. С. Щепкіна. АЛЕ: Побачивши перед собою фізично втомленого неволею літнього чоловіка з бородою і печальними очима, вона не впізнала у ньому свій ідеал, була розчарована і не знайшла відповідних слів…

КНЯЖНА ВАРВАРА МИКОЛАЇВНА РЄПНІНА. Фото 1868-1869 рр. Фотоджерело: https://rg.ru/2019/09/11/rodina-rodichi.html
КНЯЖНА ВАРВАРА МИКОЛАЇВНА РЄПНІНА. Фото 1868-1869 рр. Фотоджерело: https://rg.ru/2019/09/11/rodina-rodichi.html

Тобто: звільнений Т.Шевченко відвідав “доброго ангела” майже через два роки, у березні 1858-го. Але роки взяли своє, вони вже не ті, хто були раніше, враження від зустрічі в обох були безрадісними: княжна “вдарила у святенництво”, а поет “уже цілком згас”. (Це так писав історик і великий землевласник, громадський діяч С. Шереметьєв (1844-1918 рр.ж.) у книзі «Княжна В.Н. Репнина.»-СПб.,1897.-С. 13).

Своє ж прихильне ставлення і пам’ять, грошове сприяння до його увічнення вона зберегла до останніх днів свого життя. Постійно берегла пам’ять про Т. Шевченка, розповідала про нього своїм знайомим, жваво цікавилася тим, що писали про нього журнали. Узимку 1883 року вона повідомляла М. Чалому, біографу Т.Шевченка: «Я почула з великим задоволенням, що Полтавське земство на осостанньому своєму зібранні вирішило дати 500 рубл. на полагодження могили Шевченка».

ТА, ДІЙСНО, БІЛЬШЕ ВОНИ НЕ ЗУСТРІЧАЛИСЯ…

За кілька місяців вона передала до Полтави через свого племінника 180 рубл. із своїх заощаджень «на пам’ятник або могилу Т.Г. Шевченка».

Тарас Шевченко на засланні. Український художник М. А.Кириллов (1908-1993 рр.ж.) . Фоторепродукція рисунка.
Тарас Шевченко на засланні. Український художник М. А.Кириллов (1908-1993 рр.ж.) . Фоторепродукція рисунка.

Б л а г о д і й н і с т ь стала сенсом життя Варвари Рєпніної.

Сучасник писав про неї: «Її двері були завжди відчинені для вбогих і знедолених». Одним вона допомагала грішми, іншим писала листи і прохання, влаштовуючи чиюсь долю. Щодо благородних рис у її характері,– то у некролозі є такі слова: «Варвара Миколаївна була не тільки другом і заступницею, але й добрим генієм, уособленим сумлінням поета. Вона підтримувала у ньому віру в його високе покликання і з властивою їй відвертістю не раз висловлювала йому гіркі істини, коли він збочував на неправильний шлях». (Н. С. Памяти кн. В.Н.Репниной // Киевская старина.-1892.-Февраль).

Можна впевнено стверджувати, що ніхто із жіноцтва так не кохав і не сприяв сміливо Тарасові Шевченкові як Варвара РЄПНІНА!

Академік і літературознавець Михайло Степанович Вознюк (1881-1954 рр.ж.) опублікував у Львові книжечку під назвою «Шевченко й княжна Рєпніна» (1925 р.), де вперше містилося також її автобіографічне оповідання «Дівчинка». За словами відомого вченого, Тарас Шевченко шанував у ній «благородний розум, смак і ніжні, піднесені почуття».

ЗНАТНА ІСТОРИЧНА ОСОБА!…

Відомий у ті часи історик і бібліограф Петро Бартєнєв (1829-1912 рр.ж.), видавець популярного журналу «Русскій архивъ» (1863-1917 рр. виходу), на сторінках якого у пізні свої роки часто друкувалася Варвара Рєпніна, писав: «Її знали, любили й шанували від Сорренто до Петербурга і від Парижа до віддалених кутків Сибіру. Сміливо можна стверджувати, що княжна Рєпніна була особою цілком історичною».

І тут – вочевидь, що Любов і Пам’ять про Тараса Шевченка навічно поселилися у її благородному серці…

Варвара Рєпніна прожила велике і довге життя. Вона була своїм єством українською: покохала патріота-націоналіста, приймала у маєтках і дружила з багатьма видатними українцями, клопотала і підтримувала їх і морально, і матеріально, влаштовувала літературні вечори і зустрічі! Вона була невипадково навіть хрещеною матір’ю сина знаменитої Марко Вовчок (М.О.Вілінська, 1833-1907 рр.ж.) – Богдана. Українство було в її генокоді, успадковане від пращурів! Україна стала для нею другою батьківщино!

Як письменниця, Варвара Рєпніна написала про Тараса Шевченка свої спогади і полишила деякі твори: «Письма к молодой женщине о воспитании» (1866 р., під псевдонімом Лизварская; «Немая любовь»… «Из воспоминаний о прошлом» (1870), «О совращении иезуитами княгини Воронцовой» (1870), «К биографии Шевченко» (1887, II), «Встреча с Императором Александром I в 1819 г.» (1888, II), «Из воспоминаний В. Н. Репниной» (1889, II), «Из воспоминаний о Гоголе» (1890, III) и «Воспоминание о бомбардировке города Одессы в 1854 г.» (1891, III).

Вона бачила як рік у рік зростала національна слава Великого Кобзаря! Вона залишається у нашій пам’яті як вірна і віддана муза геніального поета-художника і друга… “…Я взяла на себе обов’язок зробити все можливе, щоб полегшити долю Шевченка! Свою місію Варвара Миколаївна Рєпніна виконала!…

Варвара Миколаївна РЄПНІНА-ВОЛКОНСЬКА на 30 років пережила свого “доброго друга” і всі ці роки зберігала теплі спогади про нього. Під кінець життя, будучи обмеженою у коштах, продавши материнський будинок, поневірялася по знімних квартирах. Але княжна В.М.Рєпніна передала 180 рублів із особистих грошей на лагодження могили і пам’ятник Т.Г.Шевченку. А її власну могилу в некрополі московського Ново-Алексєєвського жіночого монастиря московити зрівняють із землею у радянські 1930-і роки …

Буде, звісно, логічно і вдячно спорудити та встановити, вшанувати краянам таких людей у с. Андріївці на Роменщині, в Яготині на Київщині, де вони познайомилися і дружили, оригінальним пам’ятником Т.Г.Шевченку і В.М.Рєпніній, якого ще немає ніде – ані в Україні, ані у світі…

 Голові Роменської райдержадміністрації у Сумській області –

Білоха В.О.

Голові Роменської райради – Переваруха В.Я.

Голові Андріяшівської ОТГ Дибчинській І.С.

Старості с. Андріївка Ярошенку О.М.

ЛИСТ-ПРОПОЗИЦІЯ-ІНІЦІАЦІЯ щодо встановлення пам’ятника Тарасові ШЕВЧЕНКУ і Варварі РЄПНІНІЙ

На: Сумська область, м.Ромни, бульвар Свободи, 1,

zagalrda@ukr.net; silrada-2015@ukr.net; andr-s.r2015@ukr.net

Поважані очільники!

Нинішній рік, 2018 рік – знаменний для Роменщини. Виповнюється 175 років перебуванню Т.Г.Шевченка і дружбі та 210-літтю від Дня народження В.М.Рєпніної, яких єднали у с.Андріївці щирі і теплі взаємини.

Їхня дружба, що зародилася на Роменщині, зберігалася впродовж усього життя нашого геніального пророка і поета Тараса Григоровича і відомої княжни, письменниці Варвари Миколаївни.

В.Кобзар неодноразово писав і згадував у своїх творах Роменський край, як і незабутнє спілкування із княжною, присвятивши їй також свою поему та інші рядки. Їм не судилося побратися… Але усе життя вони листувалися і залишалися щирими друзями … Ідея вшанування їх виникла і озвучена під час відзначення 100-річчя першого в світі пам’ятника

Т.Г.Шевченку в Ромнах, там же біля його скульптури, і знайшла добру підтримку роменців, сумчан та канівців при обговоренні з учасниками ювілейної дати …

Очевидно, буде логічно спорудити і встановити, вшанувати краянам таких людей у с. Андрівці чи у Ромнах оригінальним пам’ятником Т.Г.Шевченку і В.М.Рєпніній, якого ще немає в Україні і в світі…      З пошаною, академік Валентин В.БУГРИМ, доктор філософії, спів-фундатор і член правління Всеукраїнського фонду Т.Шевченка, історик, журналіст, шевченкознавець. 26 жовтня 2018 р. Київ-Ромни-Київ. Тел.+38-068-760-24-68; Мейл: advkiev@gmail.com

Для довідки. Через певний час надійшла розгорнута відповідь про організаційно-технічні складнощі у спорудженні пам’ятників?…

АВТОР есею – академік Валентин В.БУГРИМ, доктор філософії, спів-фундатор і член правління Всеукраїнського фонду Тараса Шевченка, історик, публіцист, шевченкознавець.

Писано 08.11.2018. Оновлено і дописано, додано архівних матеріалів 2-7 березня 2020 р. Київ-Роменщина-Київ.

ПРИМІТКА 1. У ході підготовки есею – опрацюванні джерел та літератури, автором виявлено неточності і плутанину у деяких фактах, перекладах, датах, біографіях, портретах (інше). Тому автору доводилося займатися ще й факт-чекінгом задля встановлення істинності.

ПРИМІКА 2. Зображення – фоторепродукції і світлини автора та із зазначених відкритих джерел, що є суспільним надбанням.

ПРИМІТКА 3: Для ліпшого розгляду портретів, іншого зображення – його можна збільшувати.

ПРИМІТКА 4: У тексті деякі документальні фрази коротко повторюються, що зумовлено художнім прийомом р е ф р е н о м, оскільки вони є ключовими для розуміння взаємовідносин.

POST SCRIPTUM: 10 травня 2018 р. с. Андріївка на Роменщині. Тут височів уже згадуваний дуб, названий Шевченковим, бо його облюбив Великий Кобзар. Звісно, Тарас і Варвара спілкувалися біля нього.

ПЕРЕД ПОСАДКОЮ Шевченкового дубка. Обираємо місцину!?...
ПЕРЕД ПОСАДКОЮ Шевченкового дубка. Обираємо місцину!?…

Місце обрано: Недалеко від старого Шевченківського дуба.
Місце обрано: Недалеко від старого Шевченківського дуба.

Шевченківська галявина знаходиться майже у центрі села Андріївка...
Шевченківська галявина знаходиться майже у центрі села Андріївка…

Перші листочки Шевченківського дубу
Перші листочки Шевченківського дубка.

Нехай зростає Шевченківський дубок на згадку вдячним українцям про кохання і щиру багаторічну справжню дружбу Варвари РЄПНІНОЇ і Тараса ШЕВЧЕНКА!...
Нехай зростає Шевченківський дубок на згадку вдячним українцям про кохання і щиру багаторічну справжню дружбу Варвари РЄПНІНОЇ і Тараса ШЕВЧЕНКА!…

Шкода, що через підтоплення болотними водами нині він вимок і усох? І ось, нарешті,  делегація із представників Всеукраїнського фонду Т.Шевченка (В.Бугрим), Роменського земляцтва (Н.Карпенко), Роменської просвіти (Г.Дубрава) прибула в Андріївку, щоб посадити дубок, вирощений мною із жолудя Шевченкового дуба с. Прохорівка з Канівського району Черкаської обл.

У благородному дійстві взяли участь староста села О.Ярошенко, краєзнавець І.Бабій, поетеса Т.Іванова, вчителі та учні місцевої школи, бібліотекарі, старожили села, андріївці…

10 травня 2018 р. с.Андріївка на Роменщині Сумської області…

 

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *