Ікони плачуть… Покуть у печалі…
Згорнули крила білі рушники,
У лузі мавки гучно закричали,
Засохли в полі сині волошкИ.
І плачуть верби… Схлипує калина…
У кожну душу бризнула біда…
Моя державо, рідна Україно,
Давно на тебе ворог погляда.
Він хоче нас поставить на коліна,
У душах знищить добре і святе.
А ми ще дужче любим Україну
І корінь волі вглиб росте й росте.
Узяв «на мушку» ворог мою школу,
У серце влучив… Слів навіть нема…
Та не збороти нас уже ніколи,
До Перемоги воля нас трима.
А душі чотирьох – уже у раї,
Життя скінчилось раптом їх земне…
Із ними ганок школи розмовляє,
Але подвір’я сіре й мовчазне…
І бродять душі їх на попелищі,
Стриножені жахіттями, сумні.
Та бачим: Перемога ближче й ближче,
Її ми наближаєм день при дні.
Ми будем пам’ятати аж до скону
Своїх колег, і пам’ять ця свята!
В скорботі плачуть свячені ікони,
Квітками смути пам’ять пророста…
Ніхто не верне їх до цього світу,
Ніхто їх ні про що вже не спита…
Не бачитимуть літа буйноцвіту, –
Ніхто це горе вже не залата…
Й хоч стогнуть в ніч від вибухів руїни,
Поранена, знесилена, проте
Відновиться, я вірю, Україна,
Й волошками у житі зацвіте!