Цей захід сонця схожий на печаль,
яку несу в собі отак роками
між тим, що відкривається очам:
і правдою живою, і плітками.
По небу щедро колір бірюзи
розложисто навів хтось — Божий провід.
Такої ще не бачила краси!
Бери мольберт — малюй, малюй же овид!
А нижче смуга, як чіткий кордон
між небом і землею — не заграва!
Межа для когось — явний рубікон.
А лінія — тонка-тонка. Кривава!
І вулиця в оголенні дерев,
мов крашанка під вечір Великодній.
І саме тут, і саме ось тепер
я бачу перших — ту Небесну Сотню.
Надія Позняк, з книги “Ряди Фур’є”