Не ображайте матерів, бо в них життя лишилось мало,
Не раньте серце сивиною, не сійте в душі гіркоту.
Вона ж колись над вашим ліжком всі колискові вам співала,
І віддавала вам до краплі свою любов і теплоту.
Минають дні, летять роками, і час нікого не шкодує,
Уже й хода не та моторна, і руки зранені трудом.
Вона сидить біля віконця, твою адресу вголос чує
І виглядає рідну постать, щоб обігріти знов крилом.
А ми спішимо, все в турботах, у нас бракує так хвилини,
Щоб подзвонити, запитати: «Як ти, матусю, як діла?»
А їй багато і не треба — лиш слово рідної дитини,
Щоб ця зажурена усмішка на мить надією цвіла.
Цінуйте кожну ту секунду, допоки мама ще із нами,
Поки молитва береже нас від злих очей і від біди.
Бо найстрашніше в цьому світі — прийти до замкненої брами,
Де вже ніхто не зустрічає й не скаже тихо: «Ти прийди…»