Пам'ятник Т. Г. Шевченку в Ромнах

Тарас Шевченко і Роменський край

9 березня – 206-річниця від ДНЯ НАРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ГЕНІЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Бугрим В.В.©Бугрим В.В. Тарас ШЕВЧЕНКО і РОМЕНСЬКИЙ край / Валентин В.Бугрим // Есей. (Оновлено і доповнено).-2020.-50 с. ; з ілюстраціями.

На архівних джерелах і тематичній літературі більш повно досліджується перебування Т.Г. Шевченка у Роменському краї, зокрема у Ромнах, на знаменитому Іллінському армарку, в с. Андріївці, у повітових маєтках його шанувальників. Відвідування поетом і художником театральних вистав, спілкування із славетними земляками, акторами, друзями, роменцями, що пізніше Великий Кобзар описав у своїх відомих творах, які наведено у книжці.

Подано історію спорудження нашими земляками першого у світі пам’ятника Т.Г.Шевченку у Ромнах, якому минуло вже понад 100 років.

Зібрано значний матеріал про вшанування Великого Кобзаря мешканцями великого повітового (до 1923 р.), районного центру Сумщини, змістовне і розмаїте відзначення 200-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка на всій Роменщині.

Есей наповнений свідченнями, поезіями та ілюстраціями, зокрема електронними фоторепродукціями художніх творів Т.Г.Шевченка.

Деякі матеріали подано мультимедійно з можливістю інтернет-комунікації.

До 206-річниці від ДНЯ НАРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ГЕНІЯ і ПРОРОКА Тараса Григоровича ШЕВЧЕНКА

ЗМІСТ

СВІТОВА ВЕЛИЧ Т.Г. ШЕВЧЕНКА. Генеза Ромен. Минуле і сучасне Роменського краю.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО і РОМЕНЩИНА. Згадування й описи. У маєтку Рєпніних. Варвара і Тарас. Андріївка.Твори.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО у РОМЕНІ. На Іллінському ярмарку. На театральних виставах. Поцінування М.Щепкіна і К.Соленника. Торбан.

ВСЕНАРОДНА ШАНА В. КОБЗАРЮ. Біограф Г.С. Вашкевич. Картини художників. 100-річчя першого пам’ятника. Події і заходи. Всеукраїнський фонд Т.Шевченка. Спогади друзів і сучасників…

ДЖЕРЕЛА і ЛІТЕРАТУРА

СВІТОВА ВЕЛИЧ Т.Г. ШЕВЧЕНКА

Т.Г. ШЕВЧЕНКО. АВТОПОРТРЕТ. [1840, січень-лютий. С.-Петербург]
Т.Г. ШЕВЧЕНКО. АВТОПОРТРЕТ. [1840, січень-лютий. С.-Петербург]

Упродовж ХVІІ-ХІХ століть Ромен і Роменщина були одними із важливих центрів Лівобережної України, де розвивалася промисловість, сільськогосподарське виробництво, купецтво, залізниця, культура. Історія Роменщини тісно пов’язана з розвитком української держави і сягає в глибину століть. Деякі історики і краєзнавці плутаються у першодаті, списуючи один в одного неточності. Спробуймо ж з’ясувати!? “Усталена нині дата заснування (Ромен.-В.Б.), – резонно зауважував ще при житті колишній науковий працівник Роменського краєзнавчого музею, давній чудовий знайомий Данило Кулиняк, – 1113 рік – вельми умовна і всерйоз її сприймати не можна. Адже ж уже доведено археологічними розкопками, що на місці сучасного міста Ромен люди жили ще за часів неоліту, тобто зо п’ять тисяч років тому. Звідтоді життя тут практично не припинялося, що можна простежити завдяки археологічним знахідкам — надто вже зручна для людей тут місцина. Знайдені ж на Роменщині, а саме біля села Кулешівка і села Гаї, кістки мамонта, шерстистого носорога та інших тварин і залишки вогнищ біля них свідчать, що люди жили тут і сотню тисяч літ тому”. І подає свою версію: Ризикну висловити свою суто особисту, суб’єктивну думку: дуже ймовірно, що майже дві тисячі років тому, в І-ІІ сторіччі нової ери, за часів римського імператора Траяна. А щоб це суб’єктивне моє припущення стало науковою гіпотезою, наведу деякі аргументи на його користь. Як зазначає Брайчевський у своїй книзі «Римська монета на території України», виданій 1959 року, на Роменщині, а саме в селі Глинськ, було знайдено чотири римські монети Раяна; римські монети часів Антонінів, у селі Коровинці — скарб римських монет імператорської доби; римські монети тих часів знаходили і в самому Ромні, в селі Бесідівка біля Смілого знайдено цілу римську амфору. Щось надто висока концентрація знахідок одного історичного періоду на вельми обмеженій території, чи не так? Це свідчить про тісні торговельні зв’язки Верхнього Посулля, Роменщини з древнім Римом. А вони могли бути лише за наявності в цьому краї якогось центру з населенням в ньому й біля нього. І, дуже ймовірно, що називався він Рим — адже ж не випадково на перших древніх картах (зокрема, на карті видання 1565 року у Венеції) місто Ромен на Сулі було позначено Romion —  майже так, як італійці нині називають свою столицю: Roma. За сотню ж років до імператора Траяна І Римом правив полководець Сулла, який уславився своїми походами на Північ. Тож не виключено, що якось когорта римського війська дісталась безіменною річкою до місця нинішнього розташування Ромена, та й осла тут, назвавши своє поселення Римом на згадку про далеку метрополію, а ріку — Сулою на честь свого полководця. А оскільки цих гіпотетичних легіонерів було не дуже багато, то переженилися вони на місцевих красунях та й розчинилися в нашому праукраїнському морі, залишивши по собі лише певний генотип, що час від часу з’являється на Роменщині — людей із класичним римським профілем не бракує в цьому краї й нині. Отак, на мою думку, міг виникнути ще зо дві тисячі років тому Рим на Сулі — нинішній Ромен. Тоді стає зрозумілим і рядок зі «Слова о полку Ігоревім»: «Се у Римі кричать під шаблями половецькими», звідки взялося «Римове», «Римське урочище» біля Глинська на Сулі, «Старе та Нове Ромейське», «Руменське» на польських картах XVII століття.
Тож коли 988 року київський князь Володимир сказав: «Се недобре есть мало городов коли Києва. І нача ставить города по Десне и по Устрьи, по Трубешеві і по Суле, и по Стугне, и нача нарубаті мужі лутші от Словен, і от Кривич, і от Чудій, і от Вятич і от сих населе і градь, бе бо рать от Печенеги і бо вошась сними і одолія ім», — то Ромен-Рим, найімовірніше, вже існував. Після цього рішення князя Володимира він просто набув нового, вищого статусу — ключового міста-фортеці Посульської оборонної лінії. В будь-якому разі умовну дату його заснування слід визначити не пізніше як 988 рік ± 10 років, коли на всьому правому березі Сули постала ціла мережа фортець на відстані одного денного переходу одна від одної, тобто 30-40 кілометрів (Вир, Костянтинів біля Недригайлова, Ромен, Глинськ, Лохвиця, Лубен, Воїнь). Сула тоді була важливою транспортною артерією, судноплавною — вздовж неї пролягав і сухопутний шлях. Місто Ромен не раз знищували вороги, але воно, як Фенікс, вставало з попелу, відроджувалося знову. Вже в XIV столітті воно відоме як значний торговий центр. Між іншим, за дослідженнями І. Прижова, і горілка в Україні вперше з’явилася в Ромні у 1398 році, завезена генуезькими купцями, які торгували з Переяславом і Ромном. Як бачимо, тоді місто Ромен було такого самого рівня, що й столиця князівства Переяслав. І місто з гідністю несло місію воїна. Двадцять чотири рази згадується Сула як місце жорстоких битв у тогочасних літописах. Траплялося, фортечні стіни не витримували навали чужинців. Року 1185-го, за Іпатіївським літописом, хан Кончак «зніс Сулу» — про це свідчить і «Слово о полку Ігоревім». Перша ж літописна згадка про місто Ромен датується 1096 роком.

Перевірка мною джерел – останіх досягнень історіографії засвідчила, що: У «Списку городов Древней Руси» Ромен датується на Переялавській землі дійсно 1096 роком і уперше згадується документально письмово в Єпископській грамоті «О погородьи» початку у ХІІ ст. (період 1211-1218 рр.).

Славиться Роменщина не тільки своїм минулим і сьогоденням, але й своїми пам’ятками історії та культури, своїми багатющими мистецькими, науковими, козацькими, кобзарськими, літературними, театральними традиціями. Її чарівну природу, працелюбних людей оспівано у багатьох літературно-мистецьких творах, думах і піснях.

Важлива роль і місце нашого краю у розвитку ярмаркової торгівлі. Тільки знаменитий Роменський Іллінський ярмарок об’єднував навколо себе більше чотирьох тисяч малих і великих ярмарок, які проходили на території України. Далеко за межами Роменщини славилися її будівничі, майстрові, художники, золотарі, кобзарі, артисти, вчені, літератори. Двічі бував на Роменщині та у Ромнах, зокрема на відомому Іллінському ярмарку Тарас Григорович Шевченко. А перебуваючи у с. Андріївці, художник настільки був зачаровиний міцевою природою, що поливши все, створив картину «Стінка», яку розшукано, досліджено і подано в даному есеї. Він неодноразово мандрував селами Роменського повіту.

Мешканцям Роменщини приємно знати, усвідомлювати і пишатися, що у нашому посульському краї гостював і художньо описав його національний геній і пророк українського народу Т.Г.Шевченко, 200-т літтям якого від Дня народження ьув означений ЮНЕСКО 2014 рік.

Тарас Шевченко досяг великих вершин словесно-поетичної й живописної творчості. Будучи від природи наділений великою працелюбністю, вільнодумством, доброю удачею, творчим талантом письменника і художника, тонким знання людської душі, акторськими, музичними і виконавськими здібностями, ставши вченим-дослідником – істориком та археологом, академіком, маючи широкий діапазон зацікавлень, він,  к людина універсальних здібностей, є рівновеликий світовим геніям.

Тарас Шевченко жив, творив і боровся у 19 столітті. Але він наш сучасник. Його ідеї,  помисли, поезії свівзвучні нашому сьогоденню. Шевченко як митець і громадянин 21 століття утверджує повсякчасність і безвічність національного духу. Актуальність його Слова є незаперечною у кожний момент існування нації. У всі часи, але особливо у важкі, народ звертається до Шевченка за порадою. І завше чуємо від нього заповітне:

Борітеся – поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Тарас Шевченко був Духовним батьком Майдану – Революції Гідності – у подіях січня-лютого 2014 року в столиці України!

Його енергія життєдайна як пророка та ідеолога української національної Незалежності. Тарас Григорович Шевченко був, є і завжди буде найяскравішим виразником одвічних прагнень українського народу до Волі, Самостійності, Щасливого життя.

Т.Г.ШЕВЧЕНКО – ЦЕ СОВІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ, УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ! ЙОГО НЕВМИРУЩІСТЬ, ЗНАЧУЩІСТЬ і ВЕЛИЧ – В С ЕС В І Т Н І!…

ТАРАС ШЕВЧЕНКО і РОМЕНЩИНА

Мальовнича Роменщина розташована в лісостеповій частині лівобережної України на південному заході Сумської області. Площа Роменського району, одного з найбільших на Сумщині, становить 1 млн. 900 тис.кв.м. Перлиною краю є природно-заповідний фонд, до якого входить понад три десятки заповідних територій та окремих пам’яток загальною площею 3600 га. Дивовижна флора краю – на Роменщині нараховується близько 60 видів дерев, 40 видів різних кущів, 200 видів лікарських рослин (серед них поширені звіробій, лепеха, конвалія, валеріана, безсмертник, материнка, чебрець, підбіл, золототисячник, шипшина, глід, чистотіл та інші), всього понад тисячу видів рослин. Через Роменщину протікає тихоплинна і чарівна своїми живописними берегами Сула. Все це радує зір і приваблює мандрівників, живописців, поетів, яким і був  наш національний геній Тарас Григорович Шевченко.

Читачі, які обізнані з творами Великого Кобзаря, зокрема з поемою “Наймичка” та однойменною повістю, звертають увагу на те, що місця, де розгорталися описані ним події – це Роменщина або ж близькі до неї посульські краї. Обидва твори Т.Г. Шевченка сюжетно тотожні, хоча й писалися у різний час. В основі їх лежать конкретні життєві факти, особисті враження автора від перебування у цих місцях. Про це яскраво свідчать і реально зазначені у них топоніми: Ромен, Лохвиця, Бурти, Сула, Ромоданівський шлях та інші: «Недалеко шляху Ромодану, праворуч, як їхати з Ромна, простяглася широка прекрасна долина, оточена невисокими горбами, що на них поставали, наче на варті, столітні дуби, липи та ясені; вздовж широкої долини звивається-в’ється білою блискучою смугою річка Сула. По берегах її стоять, розпустивши свої зелені коси, старі верби й берести. Вздовж берега Сули простяглося велике село, вкрите зеленими темними садами; тільки де-не-де з густої зелені виринає біла плямочка це біла хата з соломяною стріхою. Такий вигляд мають малощо не всі села на Україні, коли до того ще додати більше чи менше вітряків. І як привітно махають вони своїми крилами до втомленого подорожнього, пропонуючи гостеві солодкий одпочинок у зелених запашних садках».

Повість Т.Г. Шевченка “Наймичка” не випадково називають роменською, адже все тут справді наповнене духом і змістом посульського краю, дихає своєрідністю і чарівністю його прекрасної природи, барвистістю людських характерів та його народного побуту. А ще – не раз згадує Великий Кобзар літописний Ромен на березі його вічно спокійної і тихоплинної Сули, зокрема у поемах “Великий льох”, “Княжна”. І це також невипадково. Адже поет не раз перебував на Роменщині, захоплювався її красою і переймався глибоким болем, добре знаючи тяжке життя її простих трударів, був знайомий із багатьма її людьми. Вперше він побував тут 1843 року, коли після чотирнадцятилітньої розлуки приїхав ув Україну. Тоді він відвідав і яготинську садибу князя Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського (1778-1845 рр.ж.), який з глибокою повагою ставився до Тараса Шевченка. Князь Микола Рєпнін, дізнавшись про новоприбулого в Україну живописця, запросив його до себе, щоб зняти копію зі свого портрета роботи швейцарського художника Йозефа Горнунга (1792-1870 рр.ж. – швейцарський художник, майстер історичного живопису, графік і портретист. В Яготині Т.Шевченко зробив копію портрета М. Г. Рєпіна, написаного Й.Горнунгом у 1841 р. під час перебування князя у Швейцарії). До Рєпніних Тарас Шевченко завітав разом зі своїм приятелем, дворянином Олексієм Капністом (бл.17961867 рр.ж., військовик, колезький радник) – сином відомого письменника Василь Васильович Капніста (1758-182 рр.ж.,  полтавський губернський предводитель дворянства). Перші відвідини маєтку не були тривалими. Другого разу Тарас Григорович прожив там від жовтня до грудня 1843-го, а третього – від кінця грудня до 10 січня 1844-го. Рєпніни відомостей про Шевченка-поета на час знайомства з ним не мали.

Коли 1840 р. з’явився “Кобзар”, а наступного – поема “Гайда­маки”, вони були в Італії, куди поголос про нього ще не дійшов. Те, що розповів про Тараса Григоровича О.Капніст, викликало у них великий інтерес. Гармонійно поєднуючи у собі родовий аристократизм із духовність та інтелектуальністю, усі члени родини пройнялись до симпатичного юнака глибокою повагою. Цьому великою мірою сприяли його скромність й водночас відкритість людям і, звісно, велика творча обдарованість. Статний молодий чоловік із невеликими, але виразними сірими очима, одягнутий у модний тоді довгий сірий приталений сюртук із оксамитовим воротом і високо зав’язаною краваткою – саме таким появився поет в Яготинському маєтку Рєпніних. Родина прийняла його, бувшого кріпосного, як рівню. Але найбільше зблизився поет із дочкою князя – Варварою Рєпніною (1808-1891 рр.ж.), на яку він справив глибоке враження. Присутність Тараса у маєтку зачаровувала і надихала незаміжню княжну. Вона дійсно його покохала. Їй було 35, а йому – 29 років.

Родинний портрет Рєпніних-Волконських. (Варвара сидить зліва). Невідомий художник. Перша половина XIX ст. Фоторепродукція. Джерело: Державний Ермітаж, 2011 р. Режим доступу: http://www.hermitagemuseum.org/html_Ru/08/hm88_6_4_0_2.html
Родинний портрет Рєпніних-Волконських. (Варвара сидить зліва).
Невідомий художник. Перша половина XIX ст. Фоторепродукція. Джерело: Державний Ермітаж, 2011 р. Режим доступу: http://www.hermitagemuseum.org/html_Ru/08/hm88_6_4_0_2.html

Незважаючи на величезну прірву, що розділяла її – княжну – і молодого Тараса Шевченка, колишнього кріпака – Варвара Миколаївна добре розуміла поета, сприймала своїм серцем всі його радощі і болі. Як життєвий девіз можна розцінювати її фразу: Я проста и люблю простыхъ. Шевченко былъ у нась всЂми любимъ”. (Тут і надалі курсив В.Б.). Така самохарактеристика княжни В.М.Рєпніної з’явилась із під її пера, коли життя вже майже добігало кінця – у 1887 р. Підтвердженням правдивості цих слів є і запис, зроблений Т.Г.Шевченком 1857 р.: “О если бы побольше подобных женщин-матерей, лакейско-барское сословие у нас бы скоро перевелось”. Жінкою-матір’ю Кобзар назвав її, свого “незабвенного друга”, у суто духовному значенні цього поняття – Варварі Рєпніній долею не судилося знайти собі пару.

Варвара Миколаївна Рєпніна – письменниця, фрейлина. Близько 1830 р. Автор Т.Г.Шевченко. Джерело: http://commons.wikimedia.org/wiki/File:Varvara_Volkonskaya_Repnina.jpg?uselang=ru
Варвара Миколаївна Рєпніна – письменниця, фрейлина.
Близько 1830 р. Автор Т.Г.Шевченко. Джерело: http://commons.wikimedia.org/wiki/File:Varvara_Volkonskaya_Repnina.jpg?uselang=ru

Княжна Варвара була красивою і освіченою жінкою, деякий час жила і училася за кордоном, у неї були чудові викладачі мов, історії, географії, музики, арифметики, малювання, танців. Вона була душею Яготинського маєтку, оскільки стара княгиня Рєпніна, в якої були проблеми з очима, рідко появлялась перед гостями, так само, як і князь, який майже весь час проводив у своєму кабінеті за читанням книг. За свідченням сучасників, княжна Варвара була також тендітною, з великим виразними очима, здавалося, що її життєва енергія була невичерпною. Вона легко усим захоплювалася, була дотепна, добра до людей, допомогала всім, хто до неї звертався. Художники і поети  полюбляли бувати у її товаристві. Їй довіряли свої мислі, читали твори, ділилися з нею своїми переживаннями. І все ж таки вона почувала себе одинокою. У її стосунки з ад’ютантом батька Левом Баратинським, братом відомого російського поета, втрутилася мати, не давши їм розвиватися. Але душа її хотіла любові…

Т.Г.Шевченко. Автопортрет. с. Потоки. (Кінець серпня 1845 р.).
Т.Г.Шевченко. Автопортрет. с. Потоки. (Кінець серпня 1845 р.).

А знайомство це відбулося десь так… Уперше Тарас Шевченко з’явився в Яготині у липні 1843 року. Від 1838-го він був вже вільною людиною. Свобода окрилила його, сприяла розквіту і художнього, і поетичного таланту.

Знайомство з Тарасом Шевченком глибоко схвилювало Варвару. На той час вона чула вже багато цікавого про поета, знала незвичну історію його молодості.

У сповіді до свого духовника і вчителя Шарля Ейнара, з яким вона познайомилася у Швейцарії і листувалася, Варвара Рєпніна писала: “Капніст (Капніст Олексій Васильович (1796-1869 р.ж. – поміщик, син російського письменника В. В. Капніста (1757-1823 р.ж.), приятель Рєпніних, притягався до слідства у справі декабристів. Т.Шевченко познайомився з ним у 1843 р., бував у його маєтку в с. Яблуневому на Полтавщині.-В.Б.), який поселився у нас на частину літа заради свойого хворого сина, попросивл дозволу  провести свого знайомого, художника, в гостьову, щоб показати йому картини; дозвіл, звичайно, було дано, і тієї хвилини я дізналася лише, що це художник-живописець і поет, причому навіть більше поет, аніж живописець, і що звуть його Шевченкой. Запам’ятайте це ім’я, дорогий вчителю, воно належить моєму зоряному небу”. (Переклад.-В.Б.).

І далі її зізнання у коханні: “Шевченко зайняв місце в моєму серці… я дуже люблю його і повністю йому довіряю… Якби я бачила з його боку любов, я, можливо, відповіла б йому пристрастю“, так знову пише Варвара Рєпніна у своєму листі-сповіді до уже згадуваного аббата Ш. Эйнара. (Курсив.-В.Б.).

Т.Г.Шеченко у натхненні. (Версія В.Б.). Фоторепродукція. Національний музей Т.Г.Шевченка. Джерело/Режим доступу: www.museumshevchenko.org.ua
Т.Г.Шеченко у натхненні. (Версія В.Б.). Фоторепродукція. Національний музей Т.Г.Шевченка. Джерело/Режим доступу: www.museumshevchenko.org.ua

У маєтку Рєпніних влаштовували літературні вечори, на яких Тарас Шевченко читав свої твори. Для одного з таких вечорів поет вибрав поему “Слепая”. “О, якби я могла передати вам все те, що я пережила під час цього читання! Які почуття, які мислі, яка краса, яке зачарування і який більЦі вірші на нашій виразній і мелодійній мові звучали, як музика”, – згадувала пізніше княжна.

У її житті це було вже друге кохання, але у чистій, знудженій за щастям душі нове почуття розквітло всіма барвами. Як і кожна емоційна натура, княжна Варвара ревнувала Тараса до всіх, хотіла, щоб він був “незмінно світлим і променистим”, щоб через неї Шевченко “ніс істину свойого непорівнюваного таланту…”. Хотіла “завжди бачити його великим”, прагнула впливати на поета своїми “алегоричними” записками. Зворушений до глибини душі таким ставленням, Шевченко у відповідь написав для неї російською мовою поему-сповідь під назвою “Бесталанный”, в якій розповів про свою вічну одинокість, про розчарування у людях і нехватку особистого щастя. А у відомій посвяті (“Тризна”), «На память 9-го ноября 1843 года, Княжне Варваре Николаевне Репниной», тобто адресованій саме їй, написаній спеціально для неї російською мовою (В.М.Рєпніна була російськомовною) Тарас Григорович також щиро зізнався:

Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил…

Поема дуже вразила Варвару Рєпніну. Через декілька днів вона дає Тарасу Шевченку своє російськомовне оповідання “Девочка”. У цій сповіді вона щиро відкрила свою душу і надіялася, що поет відповість на її почуття взаємністю. Сповідь княжни вразила поета. У своєму ранньому автобіографічному творі «Девочка» В.М. Рєпніна за головним героєм Березовським сховала любий їй образ Шевченка.

Крім листів до Шарля Ейнара, серед спадщини Варвари Рєпніної збереглася її незакінчена повість без назви. Твір цей майже фотографічно відповідає дійсності. Варвара Миколаївна почала писати його після від’їзду Тараса Шевченка з Яготина. Це своєрідний літопис подій, що відбулися впродовж трьох місяців перебування Шевченка в маєтку. Головні герої “Повісті” – Він і Вона. Він – поет Березовський (обплутаний Березовою Рудкою – місцем зустрічі товариства). Це – Тарас Шевченко. Вона – дочка поміщика Віра Радімова (образ героїні змальований із самої себе). Письменниця дає таку характеристику Березовському: “Его нельзя было не любить; для тех, кто истинно любил, он был источником забот, беспрерывных переходов от восторга к негодованию, от сочувствия к охлаждению”. І далі: “Читая дивные свои произведения, он делался обворожительным; музыкальный голос его переливал в слушателей все глубокие чувства, которые тогда владычествовали над ним. Он одарен был больше, чем талантом, ему дан был гений…”. Письменниця із притаманною їй глибокою спостережливістю вловила чимало. У повісті звучить непідробний голос її гарячих почуттів, безкомпромісних влучних суджень. Складовою частиною рєпнінської “Повісті” є її оповідь “Девочка”. Сама авторка писала, що це – майже точна історія її серця, поділена на 4 етапи: 12 років, 18, 25 і 35, а в результаті – самотня могила. Шевченко, читаючи згодом  рукопис “Повисты”, звичайно, не міг не впізнати себе як у позитивному, навіть звеличеному вигляді, так і в негативному світі. У “Повісті” (“Девочка”) він звернувся до авторки так: “О добрый ангел! Молюсь и плачу пред тобою, ты утвердил во мне веру в существование святых на земле”. (“Повість” в уривках була опублікована лише 1916 р., майже через чверть століття після смерті авторки.-В.Б.). Він готовий був молитися на цю дивну аристократку, в душі якої відкрив стільки краси. Тарас Григорович тоді ж, 1843 року, прочитав рукопис твору і зрозумів почуття авторки. У листі до Варвари Миколаївни він писав: «О добрый ангел! Молюсь и плачу пред тобою, ты утвердил во мне веру в существование святых на земле!».

Княжна намагалась приховати від матері свій захват від Шевченка. Утім, цей її стан привернув увагу не лише Варвари Олексіївни, але й Олексія Капніста, який зауважив якось Варварі Миколаївні, що така її надмірна увага може зашкодити їхньому другові й навіть негативно позначитись на його творчій праці. А ще Капніст висловив сумнів у тому, що різниця у роках (Шевченкові – 29, Рєпніній – 35.-В.Б.) аж ніяк не може слугувати гарантією збереження між ними суто дружніх стосунків. Княжна не стала сперечатися з Капністом, якого дуже поважала. Вона навіть дозволила йому забрати дорогого їй листа, писаного Шевченком. Зберігся лист О. Капніста Т. Шевченкові від 18 січня 1844 року, де він наполегливо просить Тараса Григоровича не приїжджати в Яготин і не писати Варварі Миколаївні. Зрозуміло, це була ініціатива або Капніста, або ж він діяв за дорученням матері княжни. Та невблаганно наближався той час, коли Шевченко повинен був назавше покинути Яготин. Перед цим він декілька днів провів у товаристві княжни, малюючи дітей князя Василія, Варвариного брата. Коли 10 січня 1844 року настав час від’їзду Шевченка, вона “у сльозах кинулася йому на шию, перехрестила лоб, і він вибіг із кімнати”. Він мав намір ще раз перед від’їздом до Петербурга відвідати Яготин, але Капніст зробив усе можливе, щоб цього не відбулося. Впродовж 1844 р. листування між Рєпніною й Шевченком було досить активним. Варвара Миколаївна намагалася підтримати Тараса Григоровича морально, допомогти йому в розповсюдженні віршів, сприяла поширенню естампів «Живописной Украины» та інших художніх творів. На клопотання Рєпніних міністр освіти призначив Шевченка вчителем малювання у Київському університеті Святого Володимира на початку 1847 р.

У солдатах. Автопортрет. (Червень-грудень 1847 р. Орськ. Папір, олівець).
У солдатах. Автопортрет. (Червень-грудень 1847 р. Орськ. Папір, олівець).

В одному з листів вона писала: “Не сердитесь на вечные мои проповеди, я Вас слишком искренне люблю, чтобы не говорить Вам правды”.  

Серце поета переповнювали почуття вдячності, щирої симпатії, але нічого більш глибшого, на що надіялася княжнаУ листі до В.М.Рєпніної із Оренбурга 7 березня 1850 р. Т.Шевченко писав: “Все дни моего пребывания когда-то в Яготине есть и будут для меня ряд прекрасных воспоминаний”.

Але чому ж так сталося, що вони не побралися? Можливо, той факт, що вони знаходились на різних суспільних щаблях переважив, оскільки Шевченко не хотів княжну обтяжувати собою… І їхні шляхи розійшлись. Хоча Варвара Миколаївна промовчувала на застереги Капніста та матері, але, думається, це не могло бути для неї головною причиною. Насмілимося висловити версію, що справа тут не в Рєпніній, а у Шевченкові. Великий народний поет і борець бачив усього себе в творчості і боротьбі, яким би вельми завадили родинні обставини… Він убачив свою перспективу також у тім, що рано чи пізно його посадять за грати… Про це натякали йому і не раз його приятелі та знайомі. Особливо після читання антицарських віршів… Хоча з часом вона перемогла свою любов.

Пізніше, коли Т.Г.Шевченко потрапив на заслання, В.М. Рєпніна докладала багато зусиль, щоб полегшити долю поета, листувалася з ним, надсилала йому книги, аж доки 1850 року граф О.Ф.Орлов із III жандармського відділення брутально пригрозив їй. Відтоді листування між ними припиняється. Відомо 8 листів Шевченка до Рєпніної і 16 її листів до поета, різних за обсягами. До речі, завдяки цим листам є дещо більш відомими останні роки життя поета, особливо у період заслання…

Автопортрет у світлому костюмі. (1860 р., Спб, олівець, офорт).
Автопортрет у світлому костюмі. (1860 р., Спб, олівець, офорт).

Не випадково тут чимала розповідь йде про родину Рєпніних, про листування Варвари з письменником-моралістом Ш. Ейнаром. Адже їхнє листування дає чимало фактів для того, щоби вияснити обставини (окрім усього іншого) перебування Тараса Шевченка в селі Андріївці на Роменщині. (Зазначимо, що у ХІХ столітті це село входило до складу Гадяцького повіту Полтавської губернії). Саме у листі від 27 січня-19 березня 1844 року Варвара Миколаївна писала про від’їзд Тараса Григоровича до Андріївки: “Він поїхав із моїм братом в Андріївку, і напередодні його від’їзду я дала йому молитву, в якій були висловлені мої побажання йому. Він повернувся через десять днів, упродовж яких я багато думала про нього.”

Варвара Рєпніна прагнула зберегти з поетом зв’язок, підтримувала чимало його справ і починань (продавала його твори своїм знайомим і пересилала поету гроші, брала активну участь у підготовці «Мальовничої України»), а згодом підтримувала його у солдатській неволі, клопотала перед шефом жандармів про пом’якшення його долі, просила дозволити малювати… У листах до Варвари Рєпніної Тарас Шевченко писав: “Я очень часто в моем одиночестве вспоминал Яготин и наши нежные и тихие беседы”.

Автопортрет у шапці та кожусі. 1860 р., СПБ, олівець. офорт).
Автопортрет у шапці та кожусі. 1860 р., СПБ, олівець. офорт).

Після повернння із заслання Шевченко двічі зустрічався з княжною. Побачивши перед собою фізично зломленого неволею літнього чоловіка з бородою і печальними очима, вона не впізнала у ньому свій ідеал, була розчарована і не знайшла відповідних слів. Своє ж прихильне ставлення і пам’ять, грошове сприяння до його увічнення вона зберегла до останніх днів свого життя.

Важливі відомості про Т.Г.Шевченка з часу його перебування на Полтавщині записав із уст княжни літературознавець М.К.Чалий (Чалий Михайло Корнійович, 1816-1907 рр.ж.,  український громадсько-культурний діяч. Із Шевченком познайомився 1859 р. у Києві, друг Сошенка, записав його спогади про поета. Одним із перших почав збирати мемуарні, епістолярні та інші матеріали про Шевченка, видав книгу «Жизнь и произведения Тараса Шевченка. Свод материалов для его биографии».-К., 1882).  Як уже було частково зазначено, – до самої смерті свято берегла пам’ять про Т. Шевченка, розповідала про нього своїм знайомим, жваво цікавилася тим, що писали про нього журнали. І щиро молилася за його долю… Взимку 1883 року вона писала М. К. Чалому, біографу Т.Г.Шевченка: «Я почула з великим задоволенням, що Полтавське земство на останньому своєму зібранні вирішило дати 500 рубл. на полагодження могили Шевченка». За кілька місяців вона передала до Полтави через свого племінника 180 рубл. із своїх заощаджень «на пам’ятник або могилу Шевченка».

Т.Г.Шевченко. Фото. 30 березня 1858 р.
Т.Г.Шевченко. Фото. 30 березня 1858 р.

Т.Г. Шевченко сфотографувався у шапці й кожусі в студії відомого петербурзького фотографа Деньєра Андрія Івановича (Генріха-Йоганна; 1820–1892 рр.ж.), з яким навчався в Академії мистецтв у К.П. Брюллова. Ця фотографія 1860 р. була використана Шевченком для автопортрета (офорта). Джерело: Т.Г.Шевченко: біографія.-К.: Наукова думка, 1984 р., контртитул.

Відомий шевченкознавець, лауреат Державної премії Т.Г.Шевченка П.Жур, член Петербурзького українського товариства. Фото. Джерело: http://jourfac.blogspot.com/2009/06/blog-post.html
Відомий шевченкознавець, лауреат Державної премії Т.Г.Шевченка П.Жур, член Петербурзького українського товариства. Фото. Джерело: http://jourfac.blogspot.com/2009/06/blog-post.html

Час приїзду Тараса Шевченка до Андріївки встановив відомий шевченкознавець із Санкт-Петербурга Петро Жур (1914-2002 рр.ж.). У своїй книзі “Літо перше” (К., 1979) він використав лист Василя Миколайовича Рєпніна (1805-1836 рр.ж.),  – сина М.Г. Рєпніна (1778-1845 рр.ж.), з яким виїхав із Яготина Тарас Шевченко. 22 листопада 1843 року Василь Рєпнін писав батькові  про різні господарські справи, а закінчив листа такими словами: “До побачення, дорогий батьку, я тебе дуже ніжно цілую, так само, як і маму, Варвару. Шевченко передає їй привіт”.

У цьому листі для нас важливе те, що він засвідчує факт перебування в посульській Андріївці Тараса Шевченка ще 22 листопада. А наступний лист дає можливість встановити дату повернення поета до Яготина. У середу, 24 листопада, Василь Миколайович повідомив свою рідню із тієї ж таки Андріївки: “Деякі невеликі справи затримають мене тут ще до завтра. У п’ятницю я буду ночувати у Барановського і в суботу опівдні буду в Пирятині, постарайся, дорогий батьку, послати мені коней у Смотрики, якщо не для двох екіпажів, то хоча б для одного, щоб я міг бути того ж вечора у Яготині”.

Михайло Корнійович Чалий. Фоторепродукція. Джерело: http://uk.wikipedia.org/wiki 234 × 322 - ukrainaincognita.com
Михайло Корнійович Чалий. Фоторепродукція. Джерело: http://uk.wikipedia.org/wiki
234 × 322 – ukrainaincognita.com

Зберігся прижиттєвий лист М.К. Чалого до Т.Г.Шевченка: “Милостивый государь Тарас Григорович!
«Не нахожу слов для того, чтобы выразить Вам мою искреннюю благодарность за Ваше доброе ко мне расположение, которого я своим поведением вовсе не заслужил. Я получил от Вас два подарка с Вашею надписью – книгу и картину – и до сих пор не поблагодарил Вас за память обо мне. Несмотря на такое мое окаянство, за которое следовало бы со мной раззнакомиться на веки вечные, Вы сделали еще один шаг к сближению со мною, удостоив меня своего доверия. Видно по всему, что Вы считаете меня истым малороссом, не вменив мне в преступление нашу родную заднепровскую лень – наш первородный грех, от которого так трудно избавиться нашему брату, не переезжая Днепра. Но пусть останется за нами хоть эта одна, правда, не блестящая, но резкая черта нашего родного типа, если так легко и так нещадно изглаживаются лучшие, глубоко характерные черты нашей народной психеи. …Наши земляки эпохи возрождения (или, лучше сказать, перерождения), побывшие в петербургской школе, оставившие ветхого человека и облекшиеся в нового – для нас, провинциалов, не образец для подражания, хотя они и деятельнее нас и предприимчивее: пусть они себе суетятся и бегают навыпередки, никому же гонящу, за чинами и крестами, находя в том величайшее удовольствие; а мы в ожидании лучшей деятельности все-таки не побежим за ними и будем «собі лежать під грушею догори черева – і рука тобі лежить, і нога тобі лежить – і увесь лежиш!» Откровенно Вам скажу, мне опротивели страшно наши чиновные хохлы и наши космо[по]литы, а таких господ размножилось немало.
Получив Ваше письмо, я сообщил о Вашем благородном намерении – помочь Киевским воскресным школам – некоторым студентам, принимающим близко к сердцу дело грамотности нашего бедного люда. Разумеется, они были от Вас в восторге. По желанию их, 10 экземпляров я передам в библиотеку воскресной школы, а 40 продам почитателям Вашего таланта, которых, благодарение Богу, у нас в Киеве немало, особенно между молодежью. Таким способом я надеюсь больше выручить денег, потому что наши книгопродавцы и из этого благотворительного дела хотят извлечь барыши, принимая книги с значительною уступкою. Да что-таки долго нет их? Не переслали ли Вы их по транспорту? Но и в таком случае пора бы им быть в Киеве.
Средства наших воскресных школ увеличиваются с каждым днем: из думы велено отпущать 150 р. [ублей] в год; открыта подписка – по городу ходят листы: всякий несет свою лепту. Студенты не жалеют своих трудов и работают в течение трех часов с удивительным терпением и постоянством. Число учеников увеличивается с каждым месяцем: между ними сидят и бородачи лет за сорок. Некоторые знают наизусть стихи из Вашего «Кобзаря». Кроме двух мужских школ – на Подоле и на Новом строении, – во 2-ю гимназию собираются по воскресениям девочки: их взялись учить классные дамы соседнего пансиона m[adame] Нельговской; но эта мадам, кажется, хочет только порисоваться перед публикою своими прогрессивными тенденциями – а дела не делает. Но есть надежда, что за это дело скоро возьмутся женщины более гуманные: тогда можно ожидать истинной пользы.
Соха Вам кланяется низенько, извиняясь перед Вами в своем долгом молчании. Что-то все хандрит. Удивляется, что работа его не спорится: он хотел бы, чтобы и в 50 лет иметь столько же огня и силы, сколько имел он в 25. Наш Иван Максимович неисправим. Он все тот же, что и был по время оно, когда Вы вместе боролись с людьми и с жизнию: добрый товарищ, щира душа, гонитель неправды и подлостей, трибун народный.
Жінка моя дякує Вам за пам’ять об нас.  Бувайте здорові! Преданный Вам земляк.
8 сентября 1860 года”.

Як можна зрозуміти з листа княжни В.М. Рєпніної до Ш. Ейнара, старий князь, звичайно ж, вислав у Смотрики, на найближчу поштову станцію, коней, яких прохав у нього син, і Василь Миколайович разом з Тарасом Григоровичем, залишивши 135- верстовий шлях із Андріївки, прибули до Яготина ще в суботу ввечері, тобто 27 листопада. Пригадаємо, що княжна писала Ш. Ейнарові про повернення поета до Яготина з Андріївки через десять днів. Отже, поїхав він на Роменщину 17 листопада 1843 року.

В історико-біографічній праці О.О. Васильчикова “Семейство Розумовских” (Санкт-Петербург: Типографія М.М. Стасюлевича, 1880-1894 рр.), наводиться той факт, що імператриця Єлизавета Петрівна 1742 року подарувала Олексію Розумовському (1709-1771 рр.ж.) (братові останнього гетьмана Війська Запорізького Кирила Розумовського, 1728-1803 рр.ж.) разом з іншими маєтностями в Лубенському полку село Андріївку, яке в ті часи входило до складу Лохвицької сотні. Коли Варвара Олексіївна Розумовська вийшла заміж за молодого князя М.Г. Рєпніна, то батько нареченої подарував молодятам з-поміж інших маєтностей і село Андріївку. В сорокових роках 19 ст. в Андріївці князю Рєпніну належали вісім тисяч десятин землі і 652 кріпаки чоловічої статі. На той час тут працювали гуральня, кінний і селітряний заводи.

ВИНОКУРНЯ та її ОБЛАДНАННЯ. Фото. 19 ст.

ВИНОКУРНЯ та її ОБЛАДНАННЯ. Фото. 19 ст.

Очевидно, що приїзд Василя Рєпніна, а з ним і Тараса Шевченка, був викликаний перебудовами в Андріївській винокурні. Знайомий Рєпніних – Родіон Іванович Лукомський (“наш друг Лукомський” – так називав його старий князь Рєпнін) (1801-?, рр.ж., поміщик з містечка Журавки на Полтавщині),  приїздив до Андріївки за десять днів до того, щоб подивитись як діють апарати Шварца (прогресивна система обладнання винокурень винахідника Давида Шварца.-В.Б.), що встановлювались на винокурному заводі. “Мені було б надзвичайно цікаво дочекатись початку дії апаратів”, – писав він М.Г. Рєпніну, висловлюючи надію на те, що князь дозволить йому ще раз приїхати до Андріївки, щоб подивитись апарат у роботі. Якраз у день приїзду до села молодого князя з поетом на винокурні йшли випробування нового обладнання за системою Д. Шварца (модернізованою і потужнішою). Мабуть, приїхав і Р.І. Лукомський, як обіцяв, щоб і собі пересвідчитись у роботі нового устаткування та його можливостях. У ті часи діяв «Устав о винокурении» в якому неоднозначно було записано: «Вино курить дозволяется всем дворянам и их фамилиям, а прочим никому».

У залежності від величини помістя і статків обиралися розміри винокурні. Тоді винокуріння визначалося власним смаком, а не ринковим попитом, тому й гнали напої із того, що було у господарстві. Кожен стовбовий дворянин, хто поважав себе, володівший хоч яким-небудь помістям, вважав за честь мати власний рецепт родової горілки. До речі, корифей української літератури і громадський діяч Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897 рр.ж., його «співучий, дотепний, веселий друг») також міг похвалитися власною горілкою («кулішовка», «кулішиха»). Тарас Шевченко теж був любителем-винокуром.

Портрет П. Куліша роботи Т.Г.Шевченка. (1843-1847 рр. ж.)
Портрет П. Куліша роботи Т.Г.Шевченка. (1843-1847 рр. ж.)

У Віктора Миколайовича Забіли (1808-1869 рр.ж, український поет-романтик, приятель Т.Г.Шевченка. Світлина внизу справа). В. Забіла дружив із Т.Шевченком, зустрічався з ним під час поїздок останнього по Україні, зокрема у Качанівці, Мойсівці і Києві. Шевченко деякий час жив на рідному хуторі Забіли Кукуріківщина (взимку 1847 р.) і тоді ж намалював портрет господаря). У повісті «Капитанша» Шевченко з симпатією зобразив Забілу під іменем Віктора Олександровича. Вірші В. Забіли, відібрані жандармами у Т.Шевченка при арешті 1847 р., у протоколі допиту названо пасквільними),  навіть зберігалася посудина із зеленим залишком – все, що збереглося від напою, сотвореного Т.Шевченком. Зелений колір властивий для найстойки з перцової м’яти, полині і листочків-бруньок смородини. В.М.Забіла, за визначенням П.О.Куліша, був людиною з великим природним даром, і що у «нас був би другий Гоголь, ще, може, до того Гоголь український, коли б у нього була така дорога, як у Гоголя, і такі приятелі».

В.М.ЗабілаІз листування М.Г. і В.М. Рєпніних видно, що їх приятель приїздив до Андріївки в листопаді 1843 року саме з цією метою. І, можливо, висловив припущення Петро Жур, саме тут і змалював його Тарас Шевченко портрет Родіона Лукомського, що дійшов до наших днів, виконаний олівцем на аркуші цупкого білого паперу приблизно у тій же манері, що і портрет Віктора Закревського, що датований місяцем пізніше. Мабуть, поет не взяв із собою в дорогу ні олійних, ні акварельних фарб і працював лише олівцем.

Папір, олівець. [Не раніше травня] 1843. Національний музей Тараса Шевченка, інв. № г-727. Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у 10-и томах.-К.: Вид. АН УРСР, 1961 р.-Т 7.-Кн. 1.-№ 80 (зображення).-С. 31-32 (примітки).-Джерело / Режим доступу: http://www.t-shevchenko.name/uk/Painting/1843/LukomskyPortrait.html Т.Г.Шевченко. Портрет Родіона Івановича Лукомського. 19-25 листопада 1843. с. Андріїївка.
Папір, олівець. [Не раніше травня] 1843. Національний музей Тараса Шевченка, інв. № г-727. Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у 10-и томах.-К.: Вид. АН УРСР, 1961 р.-Т 7.-Кн. 1.-№ 80 (зображення).-С. 31-32 (примітки).-Джерело / Режим доступу: http://www.t-shevchenko.name/uk/Painting/1843/LukomskyPortrait.html
Т.Г.Шевченко. Портрет Родіона Івановича Лукомського. 19-25 листопада 1843. с. Андріїївка.

Р.І.Лукомський – сорокадвохрічний дрібний поміщик, який жив у містечку Журавці Пирятинського повіту, разом із своєю дружиною Дарією Федорівною та трьома дітьми. Лукомський міг зустрічатись із Шевченком в Яготині у Рєпніних і, напевне, приваблював поета ще й тим, що ця проста сердечна людина була нащадком одного з українських літописців – Степана Васильовича Лукомського (1701-бл.1779 рр.ж.), прилуцького сотника, історика, письменника та перекладача, автора відомого “Собрания исторического”, написаного у Прилуках 1770 року. Безперечно, Р.І. Лукомський приваблював до себе Тараса Григоровича ще й тим, що у свій час він подарував Миколі Андрійовичу Маркевичу (1804-1809 рр.ж.,  історик, фольклорист, поет, композитор, перший український енциклопедист, поклав на музику вірш Т.Шевченка «Нащо мені чорні брови») збірку записаних ним двох тисяч українських народних пісень.

Тарас Шевченко надзвичайно плідно використав той час, котрий він провів в Андріївці: зустрічався із селянами, малював і писав. Не підлягає сумніву, що саме в Андріївці поет закінчував новий твір, якого він ще 11 листопада в Яготині обіцяв пізніше вручити княжні Варварі. Це була вже згадувана поема “Тризна”. Зберігся і малюнок урочища “Стінка”, написаний Шевченком в Андріївці. Сумський дослідник Юрій Ступак у свій час у книзі “Визначні художники на Сумщині” писав: “З літа 1843 року збереглося кілька недатованих малюнків Шевченка, не зазначено й місця їх створення… Першим пейзажним малюнком Шевченка на Сумщині є “Урочище “Стінка”.

Цим займався і місцевий краєзнавець, мешканець села Андріївки Олександр Катрич. В одній із статей в роменській міськрайонній газеті він писав: “А тепер давайте візьмемо в руки малюнок Шевченка і піднімемось на одне з підвищень в селі Андріївці. У долині, так само, як і на малюнку, ми бачимо обриси Бесарабової гори (правда, на сьогодні її овал уквітчає лісосмуга з білокорих беріз), внизу в’ється серед заростів очерету, осоки невеличка річка Артополот, а по ліву сторону в зеленій тіняві стоїть увічнена поетом на папері Стінка. Хоч і спливло з того часу багато років, однак, і краєвид, і малюнок на папері про те, що вони схожі, ніби однієї матері діти. Кожен, хто погляне на малюнок і відкритий краєвид, не задумуючись, скаже: “Це наша знаменита Стінка”. Окрім того, на всій території Роменського району немає жодного урочища, яке б носило таку назву”.

Т.Г.Шевченко. Урочище Стінка. Папір, олівець. [Травень-жовтень 1845]. Національний музей Тараса Шевченка, інв. № г-428. Датується часом перебування Шевченка на Полтавщині та Київщині і зображеною на рисунку рослинністю. Джерело: Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у 10-и томах.-К.: Вид. АН УРСР, 1961.-Т. 7, кн. 2, № 309 (зображення).-С. 40. (Примітки). Режим доступу: http://www.t-shevchenko.name/uk/Painting/1844-45/StinkaTract.html
Т.Г.Шевченко. Урочище Стінка. Папір, олівець. [Травень-жовтень 1845]. Національний музей Тараса Шевченка, інв. № г-428. Датується часом перебування Шевченка на Полтавщині та Київщині і зображеною на рисунку рослинністю.
Джерело: Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у 10-и томах.-К.: Вид. АН УРСР, 1961.-Т. 7, кн. 2, № 309 (зображення).-С. 40. (Примітки). Режим доступу: http://www.t-shevchenko.name/uk/Painting/1844-45/StinkaTract.html

Якраз у день приїзду до села молодого князя з поетом Т. Шевченком на винокурні йшли випробування нового обладнання Д. Шварца. Мабуть, приїхав і Р.І.  Лукомський, як обіцяв, щоб і собі пересвідчитись в роботі нового обладнання. Із листування М.Г. і В.М. Рєпніних видно, що їх приятель приїздив до Андріївки в листопаді 1843 року саме з цією метою. І, можливо, висловив припущення Петро Жур,

саме тут і змалював його Тарас Шевченко портрет Родіона Лукомського, що дійшов до наших днів, виконаний олівцем на аркуші цупкого білого паперу приблизно у тій же манері, що і портрет Віктора Закревського, що датований місяцем пізніше. Мабуть, поет не взяв із собою в дорогу ні олійних, ані акварельних фарб і працював лише олівцем.

Деякі дослідники життя і творчості Тараса Шевченка висловлюють думку про те, що поет відвідав Андріївку вдруге в 1845 році, коли, виконуючи завдання Київської археографічної комісії як її член, побував у багатьох містах і селах України, замальовуючи цікаві пам’ятки старовини, пов’язані з історією та культурою нашого народу. Відомо, що з поміщиком Аркадієм Родзянком (1798-1848 рр.ж.) Тарас Шевченко виїхав Ромоданівським шляхом у Веселий Поділ. Тут поміщик мав 522 душі кріпаків (на 1837 р.) у спадок від батька Гаврила Родзянка. {Відставний капітан (1821 р.), вихованець Московського університетського благородного пансіонату, був поетом, хто у своїх віршах в основному оспівував «сократичну любов»; писав переважно еротичні, а також гумористичні і сатиричні вірші, перекладав також деякі твори російських поетів на французьку мову. Його поезію, яка зберігається у Пушкінському будинку в Санкт-Петербурзі, ще не видано. Листувався з Т.Г.Шевченком}. Кобзар познайомився з ним у липні 1845 р. і невдовзі полишив його дім через рукоприкладство над кріпосним слугою. Художник Шевченко намалював синка поміщика, названого на честь свого діда.

23 жовтня 1845 р. з Миргорода Т.Г.Шевченко йому написав:

“Добрые мои Аркадий Гаврилович и Надежда Акимовна.

Как я теперь раскаиваюсь, что оставил ваши места. С того времени, как приехал я в Миргород, ни разу еще не выходил из комнаты, и ко всему этому еще нечего читать. Если бы не Библия, то можно бы с ума сойти. Я страшно простудился, едучи с Хорола, и верите ли, что знаменитый Миргород не имеет ни врача, ни аптеки, а больница градская красуется на главной улице; в отношении Миргорода Гоголь немножко прав, странно только, что такой наблюдательный глаз не заметил одной весьма интересной строфы. Чиновники, оконча дневное служение в судах земском и уездном, отправляются компанией за десять верст на вольную (то есть вольную продажу водки) и, выпив по осьмушке, возвращаются по домам обедать. Не правда ли, это оригинально?

Много бы я дал хоть за один час беседы с вами, но, увы, настали дни, дни испытаний. Попробовал было стихи писать, но такая дрянь полезла с пера, что совестно в руки взять… Дочитываю Библию, а там… а там… опять начну. На скорое выздоровление не надеюсь. В той комнате, из которой я бежал, на полке забыл я тетрадь. Ту самую, что давал Мечеславу Вячеславичу, то и прошу вручи[те]лю сего вручить оную, оно хоть дело и неважное, но все-таки нужное. Коли увидите Фанни Ивановну и Осипа Ивановича, то пожелай[те] им от меня того, чего они сами себе желают. Писал я в Киев к тому художнику, о котором я вам говорил, но не получил еще ответа. Как только получу, то немедля сообщу вам. Прощайте, целую весь дом ваш. Аминь.

Искренно желающий вам всех благ                                                         Т. Шевченко”

А у своєму «Щоденнику» вже значно пізніше, 9 липня 1857 р., Великий Кобзар писав:

“В продолжение ночи я не мог заснуть; меня грызла и гоняла, как на корде, вокруг огорода самая свирепая тоска. На рассвете я пошел к морю, выкупался и тут же на песке заснул. Видел во сне покойника Аркадия Родзянку в его Веселом Подоле, близ Хорола. Показывал он мне свой чересчур затейливый сад. Толковал о возвышенной простоте и идеале в искусствах вообще и в литературе в особенности. Ругал наповал грязного циника Гоголя, и в особенности «Мертвые души» казнил немилосердо, потом потчевал какими-то герметически [за]купоренными кильками и своими грязнейшими малороссийскими виршами вроде Баркова. Отвратительный старичишка. Разбудил меня мелкий тихий дождик, и я прибежал на огород мокрой курицей.
Говорят, о чем наяву думаешь, то и во сне пригрезится. Это не всегда так. Я, например, Аркадия Родзянку видел всего один раз, и то случайно, в 1845 году, в его деревне Веселый Подол, и он мне в несколько часов так надоел своею глупой эстетикой и малороссийскими грязнейшими и глупейшими стихами, что я убежал к его брату Платону, к его ближайшему соседу и, как водится, злейшему врагу. Я забыл даже, что я виделся когда-то с этим сальным стихоплетом, а он мне сегодня во сне пригрезился. Какая же связь между моими вчерашними грустными мечтами и между этим давно забытым мною человеком? Каприз нашей нравственной природы, и совершенно никакой логической связи”.

Є підстави вважати, що у липні 1845 р. Тарас Шевченко вдруге побував в Андріївці, адже село це лежить від Ромодановського шляху за шість – вісім кілометрів. Цю думку, зокрема, висловлювала відома дослідниця Шевченкового життя і творчості Єлизавета Середа у путівнику “Шляхами великого Кобзаря” (К., 1964). Вона писала: “Серед старожилів збереглися спогади про те, що у 1845 році Шевченко теж побував у цьому селі, заїхавши після ярмарку в Ромнах. Андріївка від Ромен за 35 кілометрів, так що спогади старих людей не позбавлені вірогідності”.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО у РОМНАХ

Старовинний Ромен Тарас Шевченко відвідав 1845 року. Його приїзд до міста над тихою Сулою не був випадковим. Адже про нього він не міг не чути від своїх багатьох знайомих із Полтавщини, Чернігівщини, Київщини, Харківщини та інших країв, які не раз бували в ньому. Адже Ромен – це містечко, що відігравало важливу роль в економічному і культурному житті Лівобережної України. Впродовж ХУІІ-ХІХ століть воно було одним з найбільших в Україні (та й усій тогочасній Російській імперії) центрів ярмаркової торгівлі. Своїй світовій славі Ромен найбільше завдячував чотирьом ярмаркам, особливо Іллінському. В окремі роки на його торги приїздило майже 120 тисяч торгового люду. І це при тому, що у самому містечку на середину ХІХ століття міське населення сягало шести тисяч. Не випадково Іван Петрович Котляревський (1769-1838 рр.ж.), зачинатель сучасної української літератури і громадський діяч у своїй “Пісні на Новий, 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну” (1759-1829 рр.ж.) так описував приймальню генерал-губернатора в Полтаві, переповнену людьми:

І довіку не забуду,
Як я раз к тобі прийшов…
Ах, мій боже! скільки люду
Всякого я тут знайшов!
Повні сіни, повна хата
Нашого набиті брата,
Аж нельзя пропхнуться мні, (…)
Мов на ярмарку в Ромні.

Варто наголосити на тому, що Іллінський ярмарок відігравав важливу роль не лише в розвитку торгівлі, промислового і сільськогосподарського виробництва та ремесел, але позитивно впливав і на розвиток культури Роменщини та її околиць. Під час ярмарку в містечку працювали два театри, каруселі, звіринці. Серед товарів, які користувалися популярністю, не рідкістю були книги, що друкувалися в Україні, Росії, привозились із чужоземних країн.

Один із найвідоміших дослідників роменської старовини Іван Олексійович Курилов (1840-1916 рр.ж.)  розповідав про другий-третій за значенням у Російській імперії (після Нижньогородського та Ірбітського) Іллінський ярмарок у Ромні, часи розквіту якого припали на кінець XVIII-поч. 50-х років ХІХ століття. Свої міркування: «Роменская старина. Воспоминания роменского старожила об Ильинской ярмарке» він опублікував у часописі «Киевкая старина» за 1893 рік, а у 1898 р – окремою книгою.

Роменська старовина

Перебуваючи в Україні 1845 року, у Полтавській губернії, звичайно, Тарас Шевченко не міг не побувати на Іллінському ярмарку в повітовому містечку Ромен. Враження від тих відвідин були такі яскраві, що навіть через дванадцять років, перебуваючи на засланні і очікуючи вже на в о л ю, він записав до свого «Щоденника»:

Н.М. Кизенко. Ильинская ярмарка в уедном местечке Ромны. Фото автора есею із оригінала. Роменський краєзнавчий музей. На центральному проході ярмарку Кобзар із хлопчиком-поводирем, до плеча якого доторкується Т.Г.Шевченко. На віддаленні – й нині діючий Свято-Духівський собор (1747 р.)
Н.М. Кизенко. Ильинская ярмарка в уедном местечке Ромны. Фото автора есею із оригінала. Роменський краєзнавчий музей. На центральному проході ярмарку Кобзар із хлопчиком-поводирем, до плеча якого доторкується Т.Г.Шевченко. На віддаленні – й нині діючий Свято-Духівський собор (1747 р.)

“Ильин день. Ильинская ярмарка в Ромни. В 1845 году я случайно видел это знаменитое торжище. Три дня кряду глотал пыль и валялся в палатке Павла Викторовича Свички”. (Як удалося встановити, Т.Шевченко помилково називає Свічку Павлом Вікторовичем. Насправді, він Лев Миколайович (1800-1840 рр.ж.), поміщик Пирятинського повіту). Відвідування Великим Кобзарем Іллінського ярмарку зобразив видатний український художник Кизенко Нестор Митрофанович (1926-2007 рр.ж.), сусіда роменців, оскільки народився на хуторі Біж Недригайлівського району на Сумщині.

Художник досить влучно використовує кобзарський сюжет, знаючи як високо цінував Т.Г.Шевченко народних співців за те, що вони через віки пронесли і зберегли українські думи та пісні, співали славу козакам – захисникам рідної землі. Тарас Шевченко – сам Великий Кобзар України і у своїх творах «Думи мої…», «Перебендя», «Катерина», «Музикант» та інших створив сердечний, величний і благородний образ народного співця:

Перебендя старий, сліпий,
Хто його не знає?
Він усюди вештається
Та на кобзі грає.
А хто грає, того знають
І дякують люде:
Він їм тугу розганяє,

Хоть сам світом нудить.
Або, щоб те знали,
Тяжко-важко заспіває,
Як Січ руйнували.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Перебендя (1839 р.)

Т.Г.Шевченко. Кобзар та інші начерки.

Свою першу і головну збірку віршів Т.Г.Шевченко, як відомо, назвав «Кобзар». Йому доводилося не лише слухати народних лірників, записувати їхні думи й пісні, писати про них, а також із великою любов’ю їх малювати.

Т.Г.Шевченко. Кобзар та інші начерки. Олівець. [Не раніше квітня 1845 р.] 3-я сторінка обкладинки альбому 1845 р. Зверху над малюнком олівцем напис рукою Шевченка: Чи я тоби не казала // чи не говорила… [далі закреслено].  Під малюнком також олівцем напис рукою Шевченка: Шапувалко чорна галко // Шапувале орле // А хто мене на симъ свити // без тебе пригорне. Зліва вгорі чорнилом напис: «Т. Ш.».

Над кобзарем зліва начерк двох постатей, справа начерк однієї постаті, під нею – хата та план її.  Коментар – Н. П. Прокопенко.

Подається за виданням: Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у 10-и томах. – К.: Вид. АН УРСР, 1961.-Т. 7.-Кн. 2.-№ 234 (зображення).-С. 20 (примітки) // [Електронний ресурс] / Режим доступу:  http://www.t-shevchenko.name/uk/Painting/Album1845/KobzarDraft.html

Іллінський ярмарок виник наприкінці 17 ст. у Ромнах. У 18 ст. був, як зазначалося, одним із найбільших на Лівобережній Україні, другим-третім у Російській імперії. Починався як кінний ярмарок, на якому продавалися коні, худоба, вівці, вовна, сирі шкіри, віск, мед, олія, горілка, селянські вироби, одяг, землеробські знаряддя тощо. Тривав офіційно з 10 до 20 липня. У липні 1845 р., як було встановлено, на Іллінський ярмарок приїжджав Т. Г. Шевченко.

Ярмарок. Джерело: http://www.ex.ua/271202102295
Ярмарок. Джерело: http://www.ex.ua/271202102295

Ярмарок. Джерело: http://www.ex.ua/271202102295
Ярмарок. Джерело: http://www.ex.ua/271202102295

Старе місто. Ярмарок. Джерело: http://www.ex.ua/271202102295
Старе місто. Ярмарок. Джерело: http://www.ex.ua/271202102295

Згодом його масштаби зменшувалися, але й до нашого часу він залишається одним із найбільших на Сумщині, на який із потребою і задоволенням ми приїжджаємо, як і сотні наших земляків. Буваючи у рідних краях, я обв’язково неодноразово відвідую Іллінський ярмарок…

Кінна площа, Іллінський ярмарок, Полтава, початок 20 століття. Автор невідомий.
Кінна площа, Іллінський ярмарок, Полтава, початок 20 століття. Автор невідомий.

У 1852 р. Іллінський ярмарок переведений у Полтаву. Пізніше, 20 липня 1857 р., Т.Г.Шевченко записав про це в “Щоденнику”: “Ильинская ярмарка в Ромни, теперь, кажется, в Полтаве. В 1845 году я случайно видел это знаменитое торжище…”. (Робота перебуває у суспільному надбанні в Україні).Кінна площа, Іллінський ярмарок, Полтава, початок 20 століття. Автор невідомий.Дослідники по різному вказують на час, коли Тарас Шевченко перебував в Ромні на Іллінському ярмарку. Але найвірогідніше, певне, вдалося визначити час перебування Шевченка в Ромні київському дослідникові Р.Я. Пилипчуку. Дата 24 липня 1845 року як день, коли поет бачив на Іллінському ярмарку виставу “Москаль-чарівник” у виконанні акторів Харківської трупи, вперше була названа дослідником у статті “Театр і Т.Г. Шевченко”, що була опублікована в другому томі “Шевченківського словника”. Однак тоді, зважаючи на характер видання, неможливо було подати широкі аргументи для обґрунтування цього висновку. За джерелами нами встановлено, перебував у м. Ромнах на Полтавщині, разом із Л. Свічкою був там на Ільїнському ярмарку, який назвав «знаменитым торжищем». Обурився спотвореним виконанням московськими циганами віршів М. Лермонтова. А 23 липня виїхав із Ромен Ромоданівським шляхом у с. Веселий Поділ на Полтавщині, де був у згадуваного поміщика А. Родзянка. (Фото чи портрет актора Карпа Соленника не виявлено.-В.Б.).Під час ярмарку місто заполоняли театральні трупи. Перший театр у Ромнах побудував відомий поміщик Василь Григорович Полетика (1765-1845 рр.ж., історик і громадський діяч, попечитель навчальних закладів) наприкінці XVIII ст. Син видатного роменця, Григорія Андрійовича Полетики (1725-1784 рр.ж.) – українського громадського діяча, письменника, нащадка козацького роду Полетик, представники якого мали значний вплив у становленні Гетьманської держави, займали високі чиновницькі пости в Російській імперії XVIII-XIX ст., виступали за автономні права нащадків козацької старшини і дворянства. Сергій Григорович Волконський Саме у Роменському театрі талант молодого Михайла Щепкіна запримітив інший місцевий поміщикк – Герой франко-російської війни 1812 р., генерал-майор, майбутній декабрист Сергій Григорович Волконський (1778-1865 рр.ж., справа), який почав збір коштів для його викупу з кріпосницької неволі. Ромни ставали театральним містом. Згодом Михайло Семенович Щепкін (1788-1863 рр.ж.)став визначним українським актором,  діячем української та російської сцени, що почав у трупі Івана Штейна та О. Калиновського. У 1813-1821 pp – актор полтавського театру, керованого Іваном Котляревським, який разом із іншими допоміг викупити Михайла Щепкіна з кріпацтва.

Портрет Михайла Семеновича Щепкіна роботи Т.Г.Шевченка (16 березня 1858 р., Москва). Тонований папір, італійський та білий // [Електронний ресурс Національний музей Т.Г.Шевченка] /Режим доступу: http://www.museumshevchenko.org.ua/element.php?id=106
Портрет Михайла Семеновича Щепкіна роботи Т.Г.Шевченка (16 березня 1858 р., Москва). Тонований папір, італійський та білий // [Електронний ресурс Національний музей Т.Г.Шевченка] /Режим доступу: http://www.museumshevchenko.org.ua/element.php?id=106

З 1882 р. тут діяв  любительский театр, де виступали корифеї української сцени Затиркевич-Карпинська (народилася і похована у Ромнах), М.Саксаганський, М.Заньковецька… Може, сааме вони надихнули юного роменця Сашу Корнбліта стати тим самим знаменитим Олександром Яковичем Таїровим (1885-1950 рр.ж.), режисером із світовою славою і печальною долею на батьківщині.На роменській сцені розігрували вертепні драми і п’єси театральні трупи Хорвата з Харківщини, трупи Штейна і Калиновського, виступав Полтавський театр та інші колективи.У статті “Т.Г. Шевченко в Ромнах”, видрукуваній в п’ятому номері журналу “Радянське літературознавство” за 1979 рік, Р.Я. Пилипчук знову повернувся до цієї теми. Дослідник взяв за основу спогади самого Тараса Шевченка: “Тогда же я в первый раз видел гениального артиста Соленика в роли Чупруна (Москаль-чарівник). Он показался мне естественнее и изящнее неподражаемого Щепкина.”Вказавши на те, що до нього шевченкознавці не пояснювали того, у складі якої трупи виступав знаменитий актор Карпо Трохимович Соленик (1811-1851 рр.ж., правильно Соленник), Р.Я. Пилипчук зазначив, що і театрознавці не давали точної відповіді на цю проблему, хоч саме вони у різних контекстах неодноразово цитували джерело, яке конкретно вказувало і на трупу, і навіть на можливий день виступу К.Т. Соленника у виставі “Москаль-чарівник”, що її бачив Тарас Шевченко в Ромні на Іллінському ярмарку: “Це джерело – величезна стаття – хроніка “Огляд діяльності на харківській сцені в нинішньому році”, що була опублікована в петербурзькому журналі “Репертуар и пантеон” [Книги 9 (за вересень) і 10 (за жовтень) 1846 р.] під псевдонімом, що належав студентові Харківського університету А. Данилову. У цій статті дано перелік з більшими чи меншими характеристиками майже всіх вистав Харківського театру за весняно-літній сезон: з 19 квітня, тобто з дня, коли розпочалися вистави після тривалої перерви, викликаної Великим постом, до 27 червня 1845 року – в Харкові і з 8 до 31 липня того ж року – на Іллінському ярмарку в Ромні. (Мною досліджено, що К.Т.Соленик з 1831 був в Україні, працював у Харкові суфлером у трупі І. Штейна, з 1832 – як актор. Із 1835 з трупою Л. Млотковського гастролював містами України. Двічі відмовився від пропозиції перейти на російську імператорську сцену й залишився в Україні, виступаючи переважно у Харкові й Одесі. Вершиною акторської майстерности, що принесла йому славу, були ролі в українських п’єсах. Він не мав суперників у ролях Стецька, Потапа, Шельменка («Сватання на Гончарівці», «Бой-жінка», «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Виборного, Возного і особливо чумака Чупруна («Наталка-Полтавка», «Москаль-Чарівник» І.Котляревського), в яких за оцінкою глядачів (зокрема й Т.Шевченка) був кращий за Михайла Щепкіна, Соленика у ролі Чупруна бачив на ярмарку в Ромнах. Т. Шевченко, який у своєму “Щоденнику” назвав його геніальним актором. «Мені, – згадує у своїх «Записках » Т.Г. Шевченко,- здавалося, що Соляник вдавав Чупруна більш за Щепкіна природно і хупаво».Дане джерело і засвідчує, що Т.Г. Шевченко міг бачити у грі К.Т. Соленника саме у складі харківської російсько-української трупи. Вищезгадана стаття свідчить про те, що впродовж 20-22 чи 20-23 липня, коли на думку дослідників Шевченко мав перебувати у Ромні, “Москаля-чарівника” там не показували. Вперше під час тогорічного ярмарку цю п’єсу поставили 13 липня, в один вечір із одноактною оперою-водевілем Д.Т. Ленського “Любовное зелье, или цирульник-стихотворец” і одноактною комедією-водевілем “Сирітка Сусанна” Мельвіля (Ж. Дювер’є), Е. Гіпо і Е. Роже де Бовуара.Вдруге “Москаля-чарівника” виставили того разу 24 липня в один вечір із одноактними водевілями “Дядюшка-болтушка, или Дверь в капитальной стене” Н. Акселя і “Любовные проказы, или Ночь после бала” П. Григор’єва. З приводу цієї другої вистави “Москаля- чарівника” в огляді сказано тільки одне: “Роль Тетяни виконувала пані Ленська”. Цю скупість інформації Р.Я. Пилипчук пояснює тим, що згадувані раніше виконавці інших ролей були постійними, а роль Тетяни в харківській трупі належала також до репертуару видатної актриси Л.І. Млотковської. Отож, автор огляду вважав за потрібне повідомити, що й на цей раз грала М. Ленська.Ще такі спогади сучасників про актора. Розумний і спостережливий, Солянник у виконанні малоросійських ролей відрізнявся від інших тим, що зображував українців не млявими і наївними до дурості простаками, як це роблять багато акторів, а людьми, повними життя і “собі на умі”, нерідко приховують свій розум під маскою зовнішньої простоти. М. В. Гоголь М.В.Гоголь (1809-1851 рр.ж.), який знав Соленника за розповідями своїх друзів і знайомих, писав 21 лютого 1836 р. М. Д. Білозерському з Петербурга за три місяці до першого подання “Ревізора” на сцену: “Збираюся ставити на тутешній театр комедію. Побажайте, щоб була задовільніше зіграна, що, як ви самі знаєте, дещо важко при наших акторів. До речі: є в одній пересувній трупі Штейна, під дирекцією Млотковського, один актор, на ім’я Соленик. Чи не маєте ви про нього якихось звісток? і якщо вам трапиться зустріти його де-небудь, чи не можна як-небудь умовити його з сюди? Скажіть йому, що ми все будемо турбуватися про нього. Данилевський бачив його в Лубнах і був в захопленні. Рішуче комічний талант! Якщо ж вам не вдасться бачити його, то, може бути, ви отримаєте якусь звістку про місце перебування його і куди адресувати до нього…»

Маршрут подорожей Т.Г. Шевченка по Україні влітку 1843 і 1845 року ще й потепер повністю не вивчений…

Відомо, що вже 1843 року Т.Г.Шевченко перебував у Батурині (по дорозі з Петербурга і Москви). Зберігся малюнок, на якому він зобразив руїни, зазначивши, що вони лишилися від мазепинського будинку. (Однак намальована поряд постать на повний зріст людини свідчить про низьку споруду, тому сучасні дослідники дійшли згоди, що то було допоміжне приміщення, найімовірніше, скарбниця). Але цікавий ще й такий факт.

Із Батурина Т.Г.Шевченко і О.А.Лук’янович [(1803-1879 рр.ж.?) – предводитель дворянства Миргородського повіту, жив у с. Мар’їнському], з яким Кобзар їхав із Петербурга в Україну, повернули на Ромен і далі на Лохвицю. Отже, подорож Шевченка відбувалася по тракту Конотоп-Ромен, і тоді логічно припустити, що він їхав через села Роменщини: Дзеркальку, Хмелів (сучасні Гаї, Борозенки, Лучки). Найбільше село – це Хмелів. Чи зупинявся він тут, на відміну від конотопських сіл, поки що таких відомостей не віднайдено… (Про це буде окрема публікація «Чи був Тарас Шевченко у Хмелові?»)

Рада Академії художеств видала Т.Г.Шевченкові квиток на право приїзду на Україну такого змісту: «Предъявитель сего, удостоенный звания неклассного художника имп[ераторской] Акад[емии] худ[ожеств] Тарас Шевченко отправляется в малороссийские губернии для художественных занятий, почему гг., на заставах команду имеющие, благоволят чинить емукак туда, так и обратно свободный пропуск, равно и беспрепятственное на месте, где сколько нужно будет, пребывание. Во уверение чего и дан ему, Шевченко, сей билет с приложением академической печати. Марта 25 дня 1845 года. Конференц-секретарь».Т.Г.Шевченко.

Т.Г.Шевченко. Портрет Олександра Андрійовича Лукомського. Полотно. Олія.
Т.Г.Шевченко. Портрет Олександра Андрійовича Лукомського. Полотно. Олія.

[с. Мар’їнське]. [Жовтень 1845.]Національний музей Тараса Шевченка, інв. № ж – 89. Подається за виданням: Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у 10-и томах.-К.: вид. АН УРСР, 1961.-Т. 7.-Кн. 1.-№ 126 (зображення).-С. 49-50.

У публікації «Поэмы и повести» часопису «Зоря» за 1894 рік написано: «В 24 день березіля р. 1845 Шевченко рушив з Петербурга на Україну». Вивчення маршруту дає змогу констатувати, що по дорозі він спинився в Москві. Як помічено у «Записках…» (Запис від 4 лип. 1857 р.)  бачився тут з своїми приятелями професором Бодянським, артистом Михайлом Щепкіним та з іншими. Щепкін був «світлим, свіжим, бадьорим, добрим». У Москві був недовго — виїхав в кінці березіля; їхав почтовими кіньми гостинцем через Тулу, Орел на Глухів. Хоча з Москви до Орла тільки три сотні верст, але поет каже, що він їхав би то три тижні і в дорозі набрався великого лиха. Звісно, навесні; вода і болото пойняли шлях, кілька разів віз перекидався і поет мусив купатися в калюжах, падаючи з воза. Харчі, яких набрав з Москви на дорогу, теж падали кільки разів з воза, попсовалися; Тарас мусив повикидати їх, а через те довелося, як каже він, подорожувати «на харчах святого Антонія».

Т.Г.Шевченко. На Україні. Папір, олівець. [Літо 1845].
Національний музей Тараса Шевченка, інв. № 2-423. Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у 10-и томах.-К.: вид. АН УРСР, 1963 р.-Т. 10.-№ 125 (зображення).-С. 62 (примітки). Режим доступу: http://www.t-shevchenko.name/uk/Painting/1844-45/InUkraine.html

Але у статті П.В. Жура “Подорожі Т.Г. Шевченка на Україну” зазначено, що “у липні 1845 р. Шевченко відвідав Прилуки, звідти їздив у Густиню малювати Густинський монастир, де був похований князь Микола Рєпнін. Деякий час поет жив у маєтках Галаганів у Сокиринцях і Дігтярях. Причому, все це стосується періоду до 20-х чисел липня. Отже, можна вважати, що Шевченко перебував в Ромні 23-25 липня, взявши за основу 24 липня як день, коли дивився в Ромні на Іллінському ярмарку виставу “Москаль-чарівник”. Малоймовірно, щоб того самого вечора, після вистави, у ніч, покинувши своїх нових друзів, грою яких захоплювався, він міг вирушити в дорогу. Скоріше, наступного дня, купивши “на жилет какой-то материи, фунт донского балыка”, поет виїхав із Ромен.

Перебування Тараса Шевченка на Роменщині, відвідини ним знаменитого роменського Іллінського ярмарку знайшло своє відображення в його «Щоденнику». Але не лише в ньому одному (та ще в однойменних поемі українською мовою „Наймичка” та повісті російською мовою) ми знаходимо рядки про наш край. Зокрема, мабуть, же під враженням своїх спогадів про  перебування на Іллінському ярмарку з’явились у поемі „Княжна” такі слова:

Мов яблучко у садочку,
Кохалась дитина.
І говорить уже стало,
І вчила княгиня
Тілько «мамо» вимовляти,
А «тато» не вчила…
І книжечок з кунштиками1
В Ромні накупила.

І, безперечно, що на основі своїх попередніх знань з гіркої долі України та розповідей роменських старожилів, які зберігали у пам’яті ті страшні спогади про звірства царських військ, що захопили Ромен, вибивши звідтіля українські і шведські війська, стали Шевченкові слова у містерії „Великий льох”, вкладені в уста хижої ворони, що була уособленням кривавого царського самодержавства:

Аж злішаю, як згадаю…
Батурин спалила,
Сулу в Ромні загатила
Тільки старшинами
Козацькими… а такими,
Просто козаками,
Фінляндію засіяла;
Насипала бурта
На Орелі… на Ладогу
Так гурти за гуртом
Виганяла та цареві
Болота гатила.

(Тут мова йде про нещадну розправу над козацькими старшинами – спільниками І.С. Мазепи (1644-1709 рр.ж.) наприкінці 1708 р. загоном «Малоросійських козаків», вірних Петрові І. За його часів українські козаки брали участь у війні зі Швецією, зокрема на території Фінляндії; багато козаків зігнали також на будівництво Петербурга і фортець, на зведення укріплень на річці Орелі, на риття Ладозького каналу тощо. У війні зі Швецією, а також на важких земляних роботах загинули тисячі людей із Малоросії.-В.Б.).

Форзац першого видання. 1840 р. Офорт книги за рисунком В.І.Штернберга (1818-1845 рр.ж.).
Форзац першого видання. 1840 р. Офорт книги за рисунком В.І.Штернберга (1818-1845 рр.ж.).

Знаменно-вікопомного 1840 року з’явився на світ Шевченків “Кобзар” і засвітив ясною зорею серед похмурої ночі тодішнього життя України, піднімаючи з колін рабів, вкладаючи до їх потомлених рук, пов’язаних міцними кайданами багатовікової неволі, могутню духовну зброю. Від того весняного дня прослався непростий терновий шлях”Кобзаря”, інших творів поета і самого Тараса Григоровича Шевченка до його рідногоукраїнського народу, до сердець людей із  багатьох країн світу.І тоді ж – не менш простий шлях самого народу до свого генія, до розуміння його потужного і величного голосу. Цей рух, цей нескінченний шлях до Шевченкового світу, до його космічної таїни торується кожним новим поколінням, і не буде кінця-краю тому благородному і великому шляху до пізнання його істини, до пізнання його святості, до розуміння нашого великого і гіркого минулого, до розуміння нашого величного і, будемо щиро вірити у це, європейського майбутнього.

Т. О. Сафонов. Думи мої, думи. (1911 р.). Полотно написано до Шевченківської річниці і було представлене у 1914 році на Всесвітній виставці в Парижі. Фото автора з оригінала. Роменський краєзнавчий музей.
Т. О. Сафонов. Думи мої, думи. (1911 р.). Полотно написано до Шевченківської річниці і було представлене у 1914 році на Всесвітній виставці в Парижі. Фото автора з оригінала. Роменський краєзнавчий музей.

До першого видання ввійшло 8 поезій: Думи мої, думи мої; Перебендя; Катерина; Тополя; Думка; До Основ’яненка; Іван Підкова; Тарасова ніч. Але вже перше книжкове видання стало початком поетичного розквіту Шевченкового генія і водночас програмою молодого українського національно-визвольного руху, що став на прю з царатом.Звісно, що на твори Кобзаря написано дуже багато картин різними художниками. У Роменському краєзнавчому музеї є знаменні оригінали робіт відомих живописців на поезії Т.Г.Шевченка, саме із першого видання «Кобзаря».

З усіх художників (Жемчужніков, Трутовський, Сластьон, Козачинський, Мартинович, Мікешин, Наумов), які ілюстрували Шевченківську «Катерину», її образ, створений великим поетом, найбільш повно і глибоко (на мою думку), по-шевченківському зрозумів Іван Сидорович Їжакевич (1864-1962 рр.ж.). Митець не тільки проникся долею Катерини, а, що вельми важливо, він, певне, здогадався про думки, які хвилювали поета при написанні поеми. А Кобзар добре знав долю покриток.У Їжакевича образ Катерини сповнений глибокого, справді шевченківського драматизму, щирого людського співпереживання:

Свище полем завірюха,
Іде Катерина
У личаках – лихо тяжке! –
І в одній  свитині.

Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем;
Стоїть Катря серед поля.
Дала сльозам волю.

"Катерина". Написана І. С. Їжакевичем до однойменної поеми Т.Г. Шевченка.
“Катерина”. Написана І. С. Їжакевичем до однойменної поеми Т.Г. Шевченка.

Подана до цих рядків поеми ілюстрація повністю їм відповідає, поглиблюючи зміст своєрідними засобами образотворчого мистецтва.

Удалині від села, в степу, серед лютої завірюхи зображена жінка-мати з дитиною на руках, у подраному одязі, з вузликом, прив’язаним біля пояса, з палицею в руці « іде Катря, шкандибає». Вона плаче, притискуючи до себе дитину, прикриваючи її від хуртовини. Ця глибоко трагічна сцена майстерно підкреслена темрявою зимової хуги, що насувається. У далечині ледве помітна група вершників:

Дивиться – щось мріє…
Либонь ідуть москалики…
Лихо!… серце мліє…
Полетіла, зострілася,
Пита: “Чи немає
Мого Йвана чорнявого?”
А ті: “Мы не знаем”
І, звичайно, як москалі,
Сміються, жартують:
“Ай да баба! ай да наши!
Кого не надуют!”

художник прагне до розповідності, бажаючи як можна повніше, глибше розкрити образ Катерини. Свої образотворчі засоби художник звів до мінімуму. Композиція фігури дана надзвичайно лаконічно, вона проста і в той же час яскраво виразна. І ця суворість, стриманість, відсутність навмисних ефектів, справжня простота, реалізм, шевченківська народність пронизує всі твори І.С.Їжакевича, всі його ілюстрації до “Кобзаря”.

ВСЕНАРОДНА ШАНА КОБЗАРЮ!

Збереглося багато свідчень про те, що твори Т.Г. Шевченка були добре знані на Роменщині. Відомий полтавський статистик С.І. Лисенко, згадуючи про свою розмову з дружиною смілянського ткача В. Ситника у праці “Очерки домашних промыслов и ремесел Полтавской губернии”.-Выпуск ІІ – й. Роменский уезд” (Одесса, 1900 г.) писав: “… я процитував з “Наймички” “тяжко дітей годувати у безверхій хаті” і т. д., – і приємно був здивований, коли виявилось, що їй цей твір Шевченка добре відомий і вона його відразу пізнала з моєї цитати і коротко розповіла подальший зміст”.І таких свідчень можна навести багато. Всі вони яскраво засвідчують, що наші земляки вже в ті роки добре знали вогненне слово Тараса Шевченка, що його мужня і нескорена муза, немов Прометеїв вогонь, освітлювала українському народові в його поступові вперед, до свободи і незалежності.В усі часи мешканці нашого краю свято берегли світлу пам’ять про перебування на їх землі нескореного Кобзаря, завжди вшановували його дороге ім’я. Зокрема, в останні передреволюційні роки активну діяльність по відзначенню Шевченкових роковин проводили члени Роменського російсько-українського вокально-музично-драматичного товариства, окремі свідомі члени роменського повітового земства і члени міської управи.

Г.С.Вашкевич. Фото.
Г.С.Вашкевич. Фото.

Одним із найбільш активних пропагандистів полум’яного Шевченкового слова серед місцевих земців був Григорій Станіславович Вашкевич. Упродовж багатьох років Г.С.Вашкевич (1832-1823 рр.ж.) жив на хуторі Шумському на Роменщині (там же і похований, на високому березі Сули, що нагадує пагорби Дніпра біля Канева), брав активну участь в суспільному, господарському і культурному житті тодішнього Роменського повіту.

Він сприяв відкриттю в містечку Глинську керамічної школи, а в навколишніх селах – початкових училищ, відвідував їх неодноразово, клопотався про відкриття в місті водопроводу, електростанції тощо. Гр.Вашкевичу належадла одна із посмертних масок Т.Шевченка. Кожного року Роменська РДА разом із громадськістю організовує вшанування свого видатного земляка. Мені доводилося неодноразово бувати і виступати на вшануванні Г.С.Вашкевича, приїжджаючи спеціально із Києва своїм авто, віддавати данину належного біографу В.Кобзаря на його могилі на крутому березі тихоплинної р.Сули біля с.Москалівка, писати про нього до газет та інтернет-видань-В.Б.

ТОРБАН Великого КОБЗАРЯ

Федір Петрович Толстой
Федір Петрович Толстой

1857 року Тарас Шевченко повернувся із заслання. Спершу він прямо приїхав до Петербурга, де на нього чекали його друзі, де його з радістю вітали в родинах віце-президента Академії мистецтв, художника і графа Федора Петровича Толстого (1783- 1873 рр. ж., брав активну участь у викупі Т.Шевченка з кріпацтва і клопотався ним на засланні, фото зліва), Михайла Матвійовича Лазаревського (1818-1867 рр.ж., близький товариш Т. Шевченка.)

Михайло Матвійович Лазаревський
Михайло Матвійович Лазаревський

У ті світлі дні вперше й зустрівся Григорій Вашкевич із Тарасом Григоровичем. Якийсь час Григорій Станіславович разом із Тарасом Григоровичем жив у Лазаревських на Набережній Мойки, 88. Григорію пощастило спостерігати, як малював Тарас, чути щирі розмови свого діда з ним. З тих пір на все життя Григорій Вашкевич став щирим прихильником, збирачем, охоронцем і популяризатором наукової та культурної спадщини Тараса Шевченка. ТорбанНезадовго до смерті Тарас Григорович подарував торбан одному зі своїх друзів, студентові Петербурзького  університету Г.С. Вашкевичу.Торбан або Теорбан – це народний струнний щипковий музичний інструмент (від 30 до 40 струн), з родини лютневих, близький до теорби, від якої різниться додатковими приструнками як на бандурі. Був поширений із першої половини 18 до початку 20 століття в Україні, Польщі і Росії. (Так звана «панська бандура» зовнішньо походить на торбан, але різниться від нього технікою гри).

Торбан Т.Г.Шевченка. Роменський краєзнавчий музей. Фото автора з оригінала (2014 р.).
Торбан Т.Г.Шевченка. Роменський краєзнавчий музей. Фото автора з оригінала (2014 р.).

Цікава історія Шевченківського торбана. На початку ХІХ ст. він був виготовлений польськими або угорськими майстрами. А з 1820 р. торбан належав мешканцеві Воронезької губернії,  лікареві Сербиновичу. Будучи великим шанувальником Шевченкового таланту, він подарував його Тарасу Григоровичу. Поет гарно грав на кобзі, бандурі, гітарі, про що писали В. Жуковський, М. Микешин, В. Аскоченський, В. Забіла. З 1907 р. Г.С.Вашкевич жив на хуторі Шумському Роменського повіту. Він познайомився із знаним на Сумщині бандуристом М. Алексєєнком, гру якого дуже любив, і подарував йому торбан Тараса Григоровича. У 1935 році бандурист передав цей інструмент у Роменський краєзнавчий музей. Син М. Алексєєнка, який жив у Москві, розшукав Олександра Шльончика і звернувся до нього з проханням взятися за реставрацію такого раритету: «Мені здається, що етнографічні ансамблі України зацікавляться цим торбаном, не кажучи вже про музеї», – писав він майстрові. Без струн, кілків (їх треба було спеціально виточувати для кожного отвору), пошкоджений у багатьох місцях, інструмент вимагав комплексної реставрації (понад 18 видів робіт, не рахуючи непередбачених). Потрібно було зробити фундаментальний теоретичний аналіз строю торбана, який, за припущенням О. Шльончика, близький до кобзи. Майстер переглянув стоси музичної літератури, розробив детальні розрахунки, різні варіанти схем і креслень, які допомогли йому відтворити звучання торбана часів Т. Шевченка. Музичному інструменту, на якому грав Т.Г. Шевченко і який зберігається  в експозиції Роменського краєзнавчого музею, поет Михайло Чигирин присвятив свій вірш  “Торбан”, що є яскравим зразком поетичного осмислення минулого, сучасного і майбутнього через змалювання металогічного (чуттєвого) художнього образу Великого Кобзаря. Завдяки Г.С. Вашкевичу до наших днів збереглися численні автографи поета та інші його безцінні реліквії. У 1861 році Вашкевич закінчив Санкт-Петербурзький університет. З 1862 року він працює урядовцем для особливих доручень при канцелярії державного контролю. Державна служба мало цікавила Григорія Станіславовича. Він бере активну участь у діяльності української громади. Ще студентом четвертого курсу він разом з видавцем Данилом Семеновичем Каменецьким брав участь у підготовці до друку збірки творів Т.Г.Шевченка.

Портрет М.І.Костомарова художника Миколи Ґе.1878 р.
Портрет М.І.Костомарова художника Миколи Ґе.1878 р.

Це було третє і останнє за життя Шевченка видання “Кобзаря”. За обсягом він був більший за попередні і уміщав 17 поезій поета. Редагував його М.Костомаров (давній товариш Шевченка), а видрукував у березні 1860 ро­ку часопис “Современник”. Ймовірно, разом з Д. Каменецьким правив коректуру «Кобзаря» Тараса Шевченка 1860  року видання. З Миколою Костомаровим підготував за рукописами поета, друкованими текстами і списками «Кобзар», який вийшов у петербурзі 1867 р. і був набагато повнішим за останній прижиттєвий «Кобзар» (СПб, 1860). В архіві Гр. Вашкевича збереглися автографи творів Тараса Шевченка («Гамалія», «Тарасова ніч», «Марку Вовчку» та інші), його лист до Д. Каменецького, Шевченків офорт «Старець на кладовищі», фотографії та копія посмертної маски поета, які на 1914 рік Вашкевич передав Українському науковому товариству в Києві. Два портрети поета Гр. Вашкевич переслав до Воронежа (не знайдені). У 1911 році брав участь в організації шевченківської ювілейної виставки в Києві. Як уже було зазначено, навчаючись у Петербурзькому університеті, він познайомився на квартирі свого родича М.М. Лазаревського (1818-1867 рр.ж.) з Тарасом Шевченком, зблизився із ним.

Т. Шевченко з друзями – Г. Честаховським, братами О.М. і М.М. Лазаревськими, П. Якушкіним. 1859 рік. Фото із сайту: picaweb.google.com; http://ukurier.gov.ua/uk/articles/vasil-marshtupa-najcikavishe-poyednannya-poeziyi-v/ Подається за виданням: Спогади про Шевченка.-К.,1958.
Т. Шевченко з друзями – Г. Честаховським, братами О.М. і М.М. Лазаревськими, П. Якушкіним. 1859 рік. Фото із сайту: picaweb.google.com; http://ukurier.gov.ua/uk/articles/vasil-marshtupa-najcikavishe-poyednannya-poeziyi-v/ Подається за виданням: Спогади про Шевченка.-К.,1958.

Пізніше невтомний просвітитель і біограф Григорій Вашкевич брав участь у підготовці до видання “Кобзаря” Т.Г. Шевченка 1860 (прижиттєвого) і 1867 років, зібрав і зберігав у Шумську на Роменщині багато Шевченкових рукописів, його посмертну маску (копію), поетові фотографії тощо. Серед них – відомий Шевченків «Кобзар», що нині, як найбільша святиня, зберігається у фондах Роменського краєзнавчого музею. 1914 року всі свої Шевченкові реліквії Г.С.Вашкевич передав до Київського  Наукового  товариства імені Тараса Шевченка. А нині ці безцінні скарби зберігаються в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка Національної академії наук України.

Справжньою перлиною всенародної пам’яті про Тараса Шевченка в Ромні є пам’ятник поету, зспоруджений роменцями далекого 1918 року. Як уже зазначалося, двічі, у 1843 і 1845 роках, Т. Шевченко відвідував Ромен.

Іллінський ярмарок. Роменська громада вирішила увічнити пам’ять про геніального поета, встановивиши йому пам’ятник. Одним із активних ініціаторів цього задуму був Григорій Вашкевич. За справу взявся молодий майстер Іван Кавалерідзе, який жив тоді на хуторі Новопетрівці поблизу Ромен, із часом видатний український скульптор, кінорежисер і драматург. “Все життя моє, – розповідав якось славетний митець своєму землякові поету Олексі Яковичу Ющенкові, – осмислення генія Шевченка і відтворення його образу. В різні роки – по різному”. Мені довелося спілкуватися з його дочкою,  Майєю Іванівною, під час телепрактики на Харківському телебеченні, і найперше її запитання було: «Як там пам’ятник Шевченку?».

Пам’ятник Т.Г.Шевченку в Ромнах. (1918 р., у 1982 р. відновлено у бронзі. Скульптор І.П.Кавалерідзе.
Пам’ятник Т.Г.Шевченку в Ромнах.
1918 р., у 1982 р. відновлено у бронзі. Скульптор І.П.Кавалерідзе.

Пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченкові, до речі, – перший не лише наЛівобережній Україні, а й у світі, було відкрито у центрі Ромен у 27 жовтня 1918 року. Є твердження, що приблизно на тому місці, де й стояв намет Т.Г.Шевченка підчас перебування його на Іллінському ярмарку. На урочистому відкритті був присутнійі Г.С.Вашкевич, якому тоді минав 81 рік. Потім він запросив до себе на хутір учасників свята. Серед них був і роменський кобзар Мусій Петрович Олексієнко. Своєю чудовою грою на бандурі і зворушливим виконанням українських пісень Мусій Петрович до сліз розчулив Григорія Станіславовича. Тоді й подарував Григорій Станіславович бандуристу свою останню реліквію – музичний інструмент т о р б а н, який належав Тарасу Григоровичу. А 1939 року М.Олексієнко передав старовинний торбан до Роменського краєзнавчого музею. Нещодавно той рідкісний торбан було реставровано, і він зайняв одне із почесних місць серед музейних експонатів. До речі, його можна також побачити на кольоровій вкладці 20-го випуску щорічника “Наука і культура”. Буваючи у знаменитому Роменському краєзнавчому музеї ще з шкільних років і досьогодні, я неодмінно відвідую цей унікальний торбан! Зроблено чимало його світлин.

Роменський пам’ятник Т.Г. Шевченку – це перша монументальна скульптура  поету в світі, яка була встановлена не десь у приміщенні чи побіля нього, або на садибі, а саме у людному місці – на міській площі. Довгий час багато мистецтвознавців і літературознавців писали про те, що роменський пам’ятник Тарасу Шевченку – це результат утілення в життя так званого ленінського Плану монументальної пропаганди. Але ретельне вивчення обставин будівництва роменського пам’ятника дає підстави твердити, що його поява не має абсолютно ніякого стосунку до того плану. Роменський пам’ятник великому сину українського народу – це вияв ініціативи широкої громадськості міста; це – результат реалізації давніх задумів роменського люду, в середовищі якого давно жило прагнення саме у такий спосіб ушанувати пам’ять про відвідування нашого краю Великим Кобзарем. Адже не випадково ще на початку ХХ століття Роменська міська дума відраховувала із міських коштів по сто карбованців щорічно. Викликає подив і щире захоплення та швидкість (і не на шкоду мистецькій вартості пам’ятника), з якою було його споруджено – у травні розпочали і вже 27 жовтня того ж 1918 року в урочистій обстановці його було відкрито. І це в складних умовах громадянської війни, німецької окупації, холоду і голоду, що панували тоді повсюдно…Через багато років цей пам’ятник, якому суворий час завдасть багато шкоди і руйнувань, буде переведений у бронзу.

У 2008 році відзначалося 90-річчя встановлення пам’ятника. Мене запросила Роменська мерія і міськрайонна «Проствіта» на відзначення цієї дати (якби не запросили, я б і так приїхвав), а я запросив Людмилу Олександівну Красицьку, праонуку Великого Кобзаря по сестрі Катерині, з якою засновував у 1991 р. Всеукраїнський благодійний культурно-науковий фонд Тараса Шевченка. Ми приїхали. Виступали біля пам’ятника, у Роменському краєзнавчому музеї…

У 2018 році виповнювалося 100-років першому в світі пам’ятнику Т.Г.Шевченку. Теж надійшло Запрошення від роменської влади.


ВИКОНАВЧИЙ КОМІТЕТ
РОМЕНСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ
б-р. Шевченка, 2, м. Ромни, 42000, тел./факс: (05448) 5-32-75
E-mail: misto@romny-vk.gov.ua  Web: romny.osp-ua.info  Код ЄДРПОУ 04057988 


16.10.2018 № 03-24/2385

БУГРИМУВ.В.

Шановний Валентине Володимировичу!

Важливу роль у збереженні минулого, формуванні історичної пам’яті і національної свідомості народу відіграє історико-культурна спадщина. Відкриття будь-якого пам’ятника – це історична подія, а відкриття пам’ятника одній з найвизначніших постатей в українській культурі, Тарасові Шевченку – це подія національного масштабу. Саме така визначна подія відбулася 100 років тому: скульптором Іваном Кавалерідзе був виготовлений та встановлений у м. Ромни перший монументальний пам’ятник  душі українського народу – Тарасу Шевченку.

26 жовтня 2018 року у місті Ромни відбудуться  заходи з нагоди святкування 100 – річчя встановлення пам’ятника Т.Шевченка.Щиро просимо скористатися можливістю віддати данину поваги історичній постаті Тараса Шевченка та запрошуємо Вас взяти участь у даних заходах. Про свою участь просимо підтвердити за телефоном: 097-943-74-42. Заздалегідь вдячні за співпрацю.

З повагою, Міський голова                                                                                С. САЛАТУН


Я запросив Л.О.Красицьку. Я поїхав електричкою на Конотоп, а тоді автобусом на Хмелів і наступного дня, 26 жовтня  – на Ромни. Праонука через стан здоров’я не могла таким маршрутом їхати, а прислати машину на мій запит, як сказали у мерії – «не має змоги?» У залі міськвиконкому відбулася конференція. 11:00. Виступав із мультимедіа доповіддю «Пам’ятники Т.Г.Шевченку в Україні і у світі». 13:00. Урочистий мітинг біля пам’ятника. Світлина (див. нижче). Тоді –  у музей. Коротко там  виступав. Вручили цікаві Шевченківські сувеніри, оглянули Ювілейну Шевченківську експозицію і стенди І.П.Кавалерідзе. Потім – обід у їдалні ПТУ №14, точніше нині ніби Вище професійне училище.

Скульптуру в Ромнах правильно називати «Монументальний пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку» (ще зазначити: у зріст, повнофігурний), а в Харкові – «Скульптурний меморіал Тарасу Григоровичу Шевченку» і т.д. (Чит. наприкінці у «Джерелах і літературі» зазначено окрему статтю.-В.Б.). А скульптури на Мангишлакі та харківській садибі є першими погруддями В.Кобзареві.

На відкритті першого у світіт пам’ятника Т.Г.Шевченку. Ромни. 1918 р.
На відкритті першого у світіт пам’ятника Т.Г.Шевченку. Ромни. 1918 р.

Як важливо під фото відразу робити підписи. Адже нас цікавить: хто на цій унікальній світлині, якій більше 100 років? Довелося мені непросто шукати/виясняти і ось такий результат: 27 жовтня 1918 р. світлина зроблена після відкриття пам’ятника Т.Г.Шевченку в Ромнах. Скульптор І.П.Кавалерідзе. м.Ромни Полтавської губернії:

Зліва направо: у першому ряду (двоє) – Микола Васильовий Левицький (1859-1936), «артільний батько» України, громадський діяч і публіцист; Микола Кіндратович Вороний (1871-1938), відомий поет і громадсько-політичний діяч, театрознавець;

Другий ряд(від хлопчика, 11 осіб)? ? ? ? ?; Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут (1892-1966), оперна співачка, педагог, народна артистка УРСР, народна артистка СРСР (у центрі); Іван Кавалерідзе (1887-1978)(з х.Ладинського Ром. рай-ну), скульптор (сьомий), кінорежисер, драматург, Народний артист УРСР; Ірина Іванівна Воликівська (1902-1979)(Підопригора) (із Засулля), українська співачка (драматичне сопрано), народна артистка УРСР; (далі в капелюсі) Яків Григорович Савченко (1890-1937), укр. поет, літерат. критик та публіцист; (далі) Олександр Іванович Корольчук (1883-1925), український актор, режисер; (крайній) Михайло Венедиктович Микиша (1885-1971), співак (тенор) та педагог; соліст Київського, Харківського театрів опери та балету, Большого театру в Москві; професор Київської консерваторії, народний артист УРСР.

Третій ряд (сім осіб) – ? ? ? ? ? ? ?…

Активні учасники врочистого мітингу з нагоди 100-річчя спорудження першого пам’ятника в світі Т.Г.Шевченку.Ромни. 26 жовтня 2018 р.  Світлина фотохудожника В. Дядюри.
Активні учасники врочистого мітингу з нагоди 100-річчя спорудження першого пам’ятника в світі Т.Г.Шевченку.Ромни. 26 жовтня 2018 р.  Світлина фотохудожника В. Дядюри.

Тому тепер, не жалкуючи часу і за сприяння земляків, подаю ПІБ присутніх, яких мені вдалося зазначити: 26 жовтня 2018 р. Відзначення 100 річчя пам’ятника Т.Г.Шевченку в Ромнах Сумської області. Скульптор І.П.Кавалерідзе.

У першому ряду (троє, зліва направо) – Василь Малик – заст. голови Роменської райради; Андрій Кубах, журналіст; Людмила Пащенко, вчитель СЗОШ № 2.

Другий ряд (від співака) – Олег Ларко, співак гурту «Осокори»; Валентина Жогло, директор Центру соц.-х служб у справах сім’ї, дітей та молоді міськради; Валерій Білоха, глава Роменської райдержадміністрації; Володимир Столяренко, соліст гурту; Тетяна Іванова, поетеса; Григорій Дубрава, історик-краєзнавець; Олена Малко, історик (з онуком); Володимир Роздобудько, керівник міськорганізації БПП; Тетяна Головко, заст. голови Сумської облдержадміністрації; Світлана Брижинська, шевченкознавець, заст. дир.-ра Канівського музею Т.Г.Шевченка (Канів); Тетяна Баляба, зав. від. культури міськвиконкому; Тарас Шестопалов, соліст гурту; Катерина Лук’яненко, поетеса; Тетяна Місяйло, бібліотекар.

Третій ряд –  Надія  Вербняк, нач. Ромен. Управл. Держ.казначейської служби; ?; ?; Зоя Солярик, поетеса; Тетяна Коцеба, голова ГО Всесвітня федерація «Жінки за мир у світі» (Київ); Сергій Салатун, Роменський міський голова; Тетяна Литвиненко, солістка, керівник гурту «Осокори»; Артур Пройдаков, педагог; Лариса Сосненко, керуюча справами міськвиконкому; Вікторія Мурич, краєзнавець, депутат Сумської облради; Ірина Стратійчук, голова Ром. відділення Товариства Червоного Хреста.

Четвертий ряд – Григорій Стрельченко, краєзнавець; Анатолій Рішняк, начальник МБТІ; Віктор Переваруха, голова Роменської райради депутатів; Валерій Мицик, секретар міськради; Валентина Кравченко, професоршевченкознавець (Запоріжжя); ?; Людмила Грабовенко, кор.газети «Справи сімейні» (Київ); ?; ?; Валентин Бугрим, академік, доктор філософії, спів-фундатор і член правління Всеукраїнського фонду Т.Шевченка (Київ); Олексій Вертій, доктор філол. наук (Суми); Михайло Ільїн, голова Федерації всесвітнього миру (Україна); ?; Олена Шкромида, директор територ. центру по обслуговуванню населення; Ігор Тетірко, заст. міського голови; Яна Мутлаг, ст. методист відділу культури міськвиконкому; ?

Розширений фоторепортаж можна подивитися і почитати на моїй сторінці у Фейсбуці за 27 жовтня 2018 р.

Кінцеві дні першої декади березня є Шевченковими: 09 березня 1814 року він народився, 10 березня 1861 року – помер… У ювілейний рік, як ніколи, повсюдне вшанування Великого Кобзаря: флешмоби, читання поезій у метро, вікторини, український портал БіБіСі розмістив цікавий інтерактивний тест “Що ви знаєте про Шевченка?”, інше …

Кожного року я поповнюю свою особисту Шевченкіану. У Шевченківські дні опубліковано такі твори. До 200-річчя від Дня народження Т.Г.Шевченка створив перший і єдиний в Україні (аж дивно?) сайт «Ювілейна Шевченкіана». У 2014 р. побачила світ моя епічна мультимедійна поема «Тарас Шевченко … на МАЙДАНІ!?». У 2017 р. – твір: «Встав ШЕВЧЕНКО, надивився» … Опубліковано 10 березня 2017 р. о 12:24 на великому літпорталі:https://www.stihi.ru/cgi-bin/login/page.pl © Copyright: Валентин Бугрим, 2017. ТАРАС ШЕВЧЕНКО і ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ: чому так сталося? (Версії умовчування…?…) Вісті Роменщини  а також: http://www.proza.ru/2017/03/10/1041. Візії Тараса ШЕВЧЕНКА http://www.proza.ru/2017/03/09/1933. ШЕВЧЕНКО сходить з постамента За:  http://www.poetryclub.com.ua/usrpoemsadm.php?id=722531.

У 2019 р. головний науково-популярний журнал Національної академії наук України «Світогляд» опублікував розгорнуту з ілюстраціями статтю «Тарас ШЕВЧЕНКО і Варвара РЄПНІНА.» (Див. наприкінці статті «Джерела і література».) Фонд Т.Шевченка провів флешмоб: «Будуймо модерну Україну за Шевченком!». Мета заходу – дієво вшанувати пам’ять світового рівня постаті, творчість та особиста діяльність якої вже майже два століття є унікальним прикладом не лише відданої жертовної любові до своєї батьківщини, але й високого загальнолюдського гуманізму та державницького осмислення як майбутнього України, так і прийдешнього інших націй і народів.

Літературна спадщина Тараса Шевченка має велику силу передбачень, настанов, орієнтирів для будущини як українського народу, так і для людства загалом.Для прикладу, як-то розуміння самодостатньої рівності людей:

«Усі на світі –
І царята, і  старчата  –
Адамові діти»
(«Сон»)

Ще за життя поета  це дуже слушно зауважив видатний український історик, мислитель і громадський діяч, літератор Микола Костомаров (1817-1885 рр.ж.):

«Він не захоплюється минулим: воно його займає тільки відносно сучасного та прийдешнього…»

Скрін-шот підготовленого мною сайту до 200-річчя Т.Г.ШЕВЧЕНКА (Березень 2024 р.).
Скрін-шот підготовленого мною сайту до 200-річчя Т.Г.ШЕВЧЕНКА (Березень 2024 р.).

Словом, дивіться ще також «Джерела і літературу» наприкінці есею…У всеукраїнському флешмобі брали участь сотні українців, особливо учнівської і студентської молоді!

Жолуді від Шевченкового дуба із с. Прохорівка Канівського р-ну на Черкащині (Передані 25 жовтя 2018 р.).
Жолуді від Шевченкового дуба із с. Прохорівка Канівського р-ну на Черкащині (Передані 25 жовтя 2018 р.).

До речі, у ювілейно-пам’ятникові дні, учасниця події, науковець із Канева Св. Брижицька подарувала мені жолуді від Шевченкового дуба, які я другого ж дня посадив у Хмелові, а 10 травня спільно з роменською группою в Андріївці.  

Посадка дубка, вирощеного мною за зиму із жолудя, у с.Андрівці.
Посадка дубка, вирощеного мною за зиму із жолудя, у с.Андрівці.

Цікаві факти у Ромні виявив також історик Гр.Діброва (роменський краєзнавець, мій давній товариш), пов’язані із найменуванням однієї із міських шкіл1917 року (нині це міська дев’ятирічка № 6.) іменем Т.Шевченка. З роками, за радянських часів, найменування це “забулося”. Але нещодавно Роменська міськрайонна організація Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т.Шевченка (голова її Г.В.Діброва, членом якої я теж став) разом із вчительським та учнівським колективами розпочали відповідні клопотання про повернення школі найменування “Школа імені Т.Шевченка” і будемо щиро надіятись, що його ім’я, яке школа отримала в роки національно-визвольних змагань 1917-1920-х років, буде повернуто.

Роменська делегація: В.Бугрим, Г.Дубрава, Т.Іванова, Н.Карпенко і місцеві активісти...
Роменська делегація: В.Бугрим, Г.Дубрава, Т.Іванова, Н.Карпенко і місцеві активісти…

10 березня 1861 році після важкої хвороби упокоївся великий українець Тарас Шевченко, щоб навічно залишитися у пам’яті його рідного народу, в пам’яті всього людства. Адже його життя, його мрії і діяння, його творчість була явищем планетарним, вони стали надбанням не лише України. Тому не випадково, що відразу ж після смерті Тараса Шевченка, серед прогресивної частини тодішнього українського і російського суспільства, виникла думка про увічнення в різних формах його пам’яті. Серед задумів друзів і прихильників В.Кобзаря були й плани спорудження йому пам’ятника.

Революційне піднесення в Росії на початку ХХ століття зумовило розгортання всенародного руху за встановлення пам’ятника Кобзареві в Україні, у зв’язку з наближенням п’ятдесятиліття з дня смерті та століттям від дня народження поета.  Починаючи  з 1904 року в активну діяльність по підготовці до Тарасових ювілеїв  включилася Золотоніська земська управа на Полтавщині. Вона домоглася від полтавського генерал-губернатора дозволу на збирання коштів у межах Полтавщини на спорудження пам’ятника поетові в Києві. До неї незабаром приєдналася Полтавська земська управа і вже разом вони звернулися з проханням до міністерства внутрішніх справ за дозволом на збирання грошей на пам’ятник Шевченкові по всій Росії.

Фото Т.Г.Шевченка. (Одне з небагатьох). 1858 р. Фотограф Д.Здобнов. С.Петербургъ.
Фото Т.Г.Шевченка. (Одне з небагатьох). 1858 р. Фотограф Д.Здобнов. С.Петербургъ.

Так розпочалася битва за Шевченка, за вшанування його пам’яті між російським самодержавством і народами, що входили до складу тодішньої Російської імперії. Адже кошти на пам’ятник Кобзарю в Києві незабаром почали збирати повсюдно. З цією метою у травні 1905 року 32 гласних Київської міської думи звернулися з пропозицією приєднатися до Полтавського земства та обрати Комітет із спорудження пам’ятника Т.Г.Шевченкові. 1908 року було створено Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятника поетові. Наприкінці того ж 1908 року був одержаний дозвіл на «всеросійський збір пожертв на спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві». Багато пожертв надходило з усіх кінців – від робітників, селян, учнів, передових діячів культури і мистецтва, науки…

Боротьба за спорудження пам’ятника Тарасові Шевченкові мала всенародний характер і саме тому, боячись цього, уряд чинив усілякі перешкоди. З наближенням ювілею все більше посилювалися напади на поета, а побудова пам’ятника відкладалася.

Незважаючи на всі перешкоди властей, Об’єднаному комітетові по спорудженню пам’ятника Шевченкові в Києві вдалося організувати чотири міжнародні конкурси, на яких було розглянуто 158 проектів відомих російських та іноземних скульпторів, художників і архітекторів того часу. Така кількість учасників свідчила про велику популярність великого сина українського народу, пам’ять і любов до поета. Маємо пишатися тим, що до журі одного з цих конкурсів входив випускник Роменського реального училища архітектор С.П. Тимошенко, а молодий скульптор Іван Кавалерідзе в одному з конкурсів буде відзначений заохочувальною премією.

Варто зазначити, що жителі Роменського краю не стояли осторонь цієї благородної справи, а й додали свої копійки та карбованці до всенародної скарбниці пам’яті Великого Кобзаря. Ті численні свідчення, які щедро розкидані в архівних документах та на сторінках дореволюційної української та російської преси, є яскравим свідченням цього. Кошти на побудову Шевченкового пам’ятника в Києві надходили з нашого краю до Золотоніської повітової і Полтавської губернської земських управ, до Київського, а потім до Об’єднаного комітету, надсилалися до редакцій газет і журналів, які теж тоді докладали великих зусиль до цієї загальнонародної справи.

Маємо переконливі архівні свідчення, що пожертви на пам’ятник Тарасу Шевченку в Києві надходили від жителів Конотопа, Охтирки, Глухова, Кролевця, Лебедина та багатьох інших населених пунктів, які нині входять до складу Сумщини. Вдалося відшукати цікаві факти, що стосуються і Роменщини. Зокрема, роменське повітове земство одне з перших відгукнулося на пропозицію полтавців про асигнування  коштів на будівництво пам’ятника Т.Г.Шевченку в Києві, щорічно відраховуючи певні кошти на цю справу з повітового бюджету.

Активну роботу по відзначенню Шевченкових роковин і збору пожертв напам’ятник В.Кобзарю в Києві проводили активісти Роменського російсько-українського вокально-музично-драматичного товариства, багато місцевих національно налаштованих діячів, окремі члени повітового земства, зокрема, відомий  у нашому краї знайомий (згодом біограф) Тараса Шевченка – Григорій Вашкевич та багато інших. Не стояли осторонь цієї благородної справи і багато простих роменців, щирих шанувальників вогненної музи Тараса Шевченка, які надсилали кошти до фонду будівництва пам’ятника поету в Києві. Так, редакція єдиної на той час загальноукраїнської україномовної газети «Рада» в 1909 році надрукувала повідомлення, що до каси Полтавського губернського земства надійшло 100 карбованців від ради Роменського повітового товариства взаємного кредиту. В лютому 1912 року на адресу «Ради» надійшов один карбованець від невідомого Сави з Ромен. Улітку того ж року ця ж газета повідомляла, що до каси Полтавської губернської земської управи надійшло від священика Є.Ф. Павловського 6 карбованців 35 копійок, зібрані селянами сіл Бацмани і Пекарі (останнє нині входить до складу сусіднього Конотопського району). Зазначимо, що це лише дещиця з тих даних, що є в нашому розпорядженні.

Знаючи революційну силу художнього слова і любов пригніченого народу до поета, царський уряд рішуче виступав проти увічнення Кобзаря, всіма засобами намагався стерти пам’ять про Шевченка і гальмував заходи, спрямовані на побудову пам’ятника, розглядаючи її як антидержавну справу. Побудова пам’ятника рік у рік затягувалася і, врешті-решт, у 1914 році зібрані серед народу кошти на пам’ятник, що становили понад 150 тисяч карбованців, царський уряд конфіскував і видав спеціальний циркуляр про заборону відзначення шевченківського ювілею та спорудження його пам’ятника в Києві, що викликало хвилю студентських заворушень, демонстрацій і страйків трудящих.

Пам’ятник Т.Г. Шевченку в Києві. 1939 р. Скульптор Матвій Манізер.
Пам’ятник Т.Г. Шевченку в Києві. 1939 р. Скульптор Матвій Манізер.

Київський шевченківський пам’ятник – один із найвеличніших, стоїть на місці, де раніше був пам’ятник царю, у Шевченківському парку, перед головним корпусом Київського національного університету, що носить його ім’я, із заповітними словами Великого Кобзаря:

І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній новій,
Не забудьте спом’янути
Незлим тихим словом…

Не випадково йдеться про збір коштів на пам’ятник Шевченку в Києві, що розпочався на початку ХХ століття. Адже, ця історія має своє логічне продовження. Як відомо, Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка виступили з прекрасною ініціативою спорудження Кобзаревого храму біля Чернечої гори в Каневі. На місці спорудження майбутнього Храму «Тарасова Церква», що має стати символом єднання не лише всіх українців усього світу, а й усіх людей доброї волі, кому не байдужа доля України, хто бачить її відродження в духовній згуртованості народу, належному плеканні його могутнього творчого потенціалу, який стане запорукою справжнього розквіту нашої держави. Роботи з відродження козацької церкви Покрова Пресвятої Богородиці зі спогадів Шевченка та картин Мюнца біля підніжжя Чернечої гори в Каневі (або як її ще називають – Тарасової церкви) на місці, де вона стояла у ХVІІІ столітті, нині на завершальній стадії.

Товариство «Просвіта» започаткувала вселюдський збір коштів на  Кобзареву церкву. На цю прекрасну ініціативу вже відгукнулися сотні українців із всього світу, десятки установ і організацій. І знову ж таки, як і в ті далекі, наш край знову ж таки не стоїть осторонь цієї святої загальнонародної справи. Приємно згадати тут чудовий колектив першої обласної спеціалізованої лікарні, який за пропозицією свого керівника, головного лікаря Пилипа Кравчука, за діяльної участі бібліотекаря лікарні Тетяни Місяйло, першим у нашому місті зібрав і перерахував до спеціального фонду добровільних пожертв на суму 3158 гривень. Просвітяни щиро вдячні цьому чудовому колективові за громадянську свідомість, за пам’ять про Кобзаря, за шану до нього та за щедрість сердець.

Подяка і нашим землякам, зокрема доценту Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка Тетяні Беценко, кобзарю Миколі Мошику, які нині мешкають в Сумах, жителю села Москалівни Коваленко Л.М., членам Роменської міськрайонної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Павлу Нищому, Віктору Шатану, Валентину Заворотьку, Андрію Кубаху, Миколі Самохіну, Володимиру Шевцову та багатьом іншим, які теж підтримали цей патріотичний заклик. 150 гривень на Тарасову церкву зібрали учні і педагоги Хмелівської загальноосвітньої школи.

Масово і мастштабно, змістовно і розмаїто відзначається 200-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка  на Роменщині.

На вшанування пам’яті українського мислителя, поета, художника, громадянина щороку до дня народження Т.Г.Шевченка у закладах культури Роменського району проводяться культурно-мистецькі акції.

У сільських клубних закладах відбуваються тематичні вечори: „Його життя великий подвиг”, „Уклін, тобі, Тарасе”, літературний вечір, лекції „Слухай голос безсмертний Тараса”.

Організаційно-методичним відділом Роменської районної бібліотеки на семінарі-тренінгу для працівників сільських бібліотек  надається методична консультація на тему «Тарас Шевченко – володар у царстві духу», щодо підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка. Розроблені сценарії масових заходів та оформлена літературна тека «Мудрість великого Кобзаря».

Кожного року в  березні у бібліотеках району для різновікових категорій населення  проводяться цикл заходів, зокрема:

Поетичні години «Лунає слово Кобзаря»,«Живі Шевченкові слова», «Геній народжений народом» у Голінській сільській бібліотеці, «Доростаймо до Шевченка», «Народний кобзар»,«Я хочу малювати Україну», поетичний альбом «Величне слово Кобзаря», поетичні калейдоскопи «Ти живий Кобзарю, і пісні твої линуть по світу!», «Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття!», «Тарас Шевченко жити буде поки на землі житимуть люди!».

Літературні портрети «Світова велич Кобзаря» , «Великий син великої землі», літературний вечір «Забринить струна Кобзаревого слова!», конкурси віршів «Шевченківські слова».

У районній та сільських бібліотеках розгорнуто постійно діючі книжково-ілюстративні експозиції, перегляди літератури на теми: «Незбагненний апостол», «Лунає струна Кобзаревого слова!»,«Тарас Шевченко – поет духовної свободи», «Портрет Кобзаря, «Співець знедоленого люду», «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди», «Стежками Кобзаря» та ін. Дитячі музичні школи району теж приймають активну участь у пропаганді Шевченкового слова як серед своїх вихованців так і сільських громад. Учні Великобубнівської дитячої музичної школи Шовкун Ю. та Когут Є. стали учасниками щорічного відбіркового туру Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості, присвяченого Шевченківським дням у номінації “Образотворче мистецтво”.

Відділом культури проводиться робота по охороні культурної спадщини пов’язаної з іменем Т.Г.Шевченка і пропагуванні місць його перебування на Роменщині. Проводяться поточні ремонти пам’ятників Т.Г.Шевченку в селах Андріївка, Глинськ. Пам’ятники знаходяться в задовільному стані.

У 2014 році здійснено значну популяризацію постаті та творчості Кобзаря в рамках відзначення 200-річного ювілею:

Працівниками організаційно-методичного відділу Роменської районної бібліотеки та районного організаційно методичного центру народної творчості і культурно-освітньої роботи розроблено методичні та сценарні матеріали до 200-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка для сільських клубних закладів та бібліотек.

Завчасно у бібліотечних та клубних закладах району на виробничій нараді  розглянуто питання «Про відзначення 200-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка».

У березні – районний фестиваль «Невмируще слово Кобзаря» за участю художніх колективів та окремих виконавців, майстрів декоративно-вжиткового мистецтва. У рамках фестивалю – виставка декоративно-прикладного мистецтва, творчого доробку майстрів і художників Роменщини «Роменський край – колиска Кобзаря» та літературно-мистецьке свято.

Також у березні в районній бібліотеці – вечір-зустріч з письменниками рідного краю «На струнах Кобзаревої душі» та засідання історичного клубу на тему «Тарас Шевченко і Роменщина».

З нагоди 200-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка в селах Андріївка і Глинськ – урочистості з покладанням квітів до пам’ятників поету. Відповідно перспективних планів роботи у сільських клубних закладах проводяться різноманітні культурно-масові заходи: Тематичні, літературні та літературно-музичні вечори «Думи мої, думи мої…» (П.Криницький СК), «В сім’ї новій вольній» (Салогубівський СК), «Слава Великому Кобзарю» (Вощилихівський ОДР), тематичні вечори «Ти живий, Кобзарю, і пісні твої линуть по світу» (Чеберяцький ОДР), «Слово, пісня, душа Кобзаря – ви окраса й суть мого життя» (Біловодський СБК), «Ми вшановуємо пам’ять Шевченка» (Москалівський ОДР) «Лунає струна Кобзаревого слова» Овлашівський ОДР), «Великий син Великого народу» і лекція «Історія життя Т.Г.Шевченка» (Перехрестівський СК), «Рідний Шевченко» (Матлахівський ОДР), «Живе у пам’яті Тарас» (Зарудянський СК), «Шевченкове слово із пісні народу» (Пустовійтівський СБК, Хрещатиківський ОДР), «Пам’ять живе» (БобрицькийСБК), «Кобзареве слово серце зігріває» (Гаївський СК), «Вічна пам’ять Кобзареві» (Коржівський СБК, Правдюківський СК), бесіди «Т.Г.Шевченко – поет, художник, мислитель» (Локнянський ОДР), «Слався Тарасе Великий» (В. Бубнівський СБК), «Мені тринадцятий минало…» (Мокиївський СБК), «По діброві вітер віє, гуляє по полю..» (Дібрівський СБК), Конкурси знавців життя і творчості Т.Г.Шевченка «На струнах Кобзаревої душі» (Смілівський СБК), «Його дума, його пісня не вмре не загине» (Левченківський ОДР), « Кобзареве слово» (Плавинищенський СБК), лекції-бесіди «Шевченко і Роменщина» (Сулимівський СК, В.Бубнівський СБК), «Повіки буде твоя пісня» (Левандівський СК), «Народний Кобзар» (Довгополівський СК), «Текла річка в чистім полі» (Пісківський ОДР), поетична година «Він вічно житиме у наших серцях» (Малобубнівський СК), «Життя та творчість Великого Кобзаря» (Ярошівський СК). Вечори вшанування пам’яті Т.Г. Шевченка «Святе і безсмертне Кобзареве слово» (Королівщанський ОДР), «Кобзарева струна не вмирає» (Вовківський СК).

У районній бібліотеці плануються проведення Шевченківського свята «Ми слово Шевченка в майбутнє несемо», Шевченківського тижня «Тарас Шевченко – геній і пророк» у рамках якого цикли заходів: віртуальні екскурсії музеями Т.Г.Шевченка та Шевченківськими місцями України, виставка-образ «Душа поетова свята живе в святих його віршах», мистецька композиція «Т.Г.Шевченко – художник. Галерея мистецьких творів Т.Г.Шевченка», виставка малюнків «Шевченкові твори очима дітей», літературні години, поетичні калейдоскопи, літературні портрети, поетичні години, конкурси, організовані книжкові виставки «Стежками юності Кобзаря», «Його слово живе між нами, гнівне і ніжне, полум’яне і міцне», «Жінка у житті Шевченка», «Вічний як народ» «Стежками юності Кобзаря», «Т.Шевченко жити буде поки на землі житимуть люди» та інші.

У сільських бібліотеках району – тематичні книжково-ілюстративні виставки та перегляди літератури «Вічний, як народ», «Цілюща мудрість Кобзаря», «Світова велич українського поета», «Великий співець народу», «Ми чуємо тебе , Кобзарю, крізь століття», «Тарас Шевченко – геній і пророк», «Не забудь Україно, Кобзареві співи».

У рамках циклу масових заходів сільські бібліотеки проводять літературно-музичні вечори, конкурси на кращого читця поезії Великого Кобзаря, літературні подорожі, вікторини, вечори літературного портрету, літературно-мистецькі години «Його нектар душі зібраний в душі благословенній», «Шляхами творчості великого генія, світочі України», « Слово, дума, пісня Кобзаря – ви окраса й суть мого життя» , « «Його ім’я  в серці України», «Зерно Шевченківського слова в родині нашій проросло» , «Сила духу і віще слово Шевченка», «Слава Шевченка – слава України», «Мудре і щире Тарасове слово», «Думи Кобзаря живуть між нами», «Шевченкові шляхи – заповідні шляхи», «Національний пророк», «Шевченко – художник» Також працівники районної бібліотеки готують до друку бібліографічну пам’ятку «Шевченко і Роменщина», інформаційний буклет «Відзначення ювілею Тараса Шевченка в бібліотечних закладах району» та постійно поповнюють літературні теки «Мудрість великого кобзаря» і «Шляхами Тарасової долі».

Працівниками державного історико-культурного заповідника «Посулля» підготовлено збірник наукових статей «Шевченко і Роменщина» і буклет до 200-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка. Розроблено пакет науково-екскурсійної документації до туристичного маршруту «Шевченківськими шляхами Роменшини», а також виставка у Роменському краєзнавчому музеї «Тарас Шевченко і Роменщина». 

Всеукраїнський фонд Т.Шевченка щороку присуджує премію «В своїй хаті своя й правда і сила, і воля», яку називають «Малою Шевченківською премією» і яку ми вручаємо у Каневі, біля паммтника В.Кобзареві.

Спільне фото лауреатів 2016 року Всеукраїського культурно-наукового благодійного фонду Тараса ШевченкаСпільне фото лауреатів 2016 року Всеукраїського культурно-наукового благодійного фонду Тараса Шевченка: Василь Яременко, Василь Довжик і члени правління фонду – Людмила Красицька(Президент фонду,праонука Великого Кобзаря), Олександр Шугай, Валентин Бугрим, Петро Засенко, Маар’ян Піняк (директор Національного Шевченківського заповідника у Каневі), Алла Яхімович (наук.працівник музею) після вручення премій “В своїй хаті своя правда і сила, і воля” біля підніжжя пам”ятника національному генію і пророку… Світлина В.Бугрима і Я.Яременка.

УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД, СЛОВ’ЯНСТВО, СВІТ ДОБРЕ ВІДЗНАЧИВ  200 ЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА. Подія ця була вельми особлива та видатна і не лише тому,  що включена до Календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО. Так, Тарас Шевченко як явише – світове, велике, невичерпне, незборенне, нескінченне, незупинне і вічно живе… А для українців – ШЕВЧЕНКО і УКРАЇНА – рідні, тотожні,  нерозривні, одне соборне!…

Нині Великому Кобзареві минає 206 років із Дня народин! Видатний українець, письменник і вчений Пантелеймон Олександрович Куліш уже в 1860 р. мав усі підстави, чи не впершее, правдиво сказати про світове значення поезії Т.Г.Шевченка. У «Передньому слові до громади», яким відкривався виданий ним перший випуск альманаху «Хата» (Петербург, обсяг 215 с.), провідний український літературний критик поставив нашого славетного поета в громаду  «такії мужі, як Шекспір, Вальтер Скотт, Шіллер, Міцкевич, Пушкін, Гоголь, Квітка, Шевченко… в Катерині він піднявсь до Пушкіна, яко художник, а в 1846 року– і до Міцкевича, яко поет всеслов’янський…».

З іменем Т.Г. Шевченка пов’язаний процес активного входження української літератури у світ європейської духовності…Як говорив у прощальному слові його справжній товариш Олександр Афанасьєв-Чужбинський (1816-1875 рр.ж.):

Покоління поколінню
Объ тобі роскаже,
И твоя, Кобзарю, слава
Не вмре, не поляже!

ДІАЛОГ ПОКОЛІНЬ  із ВЕЛИКИМ КОБЗАРЕМ ТРИВАЄ…ЧИТАЙМО ЗНОВУ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА і ПРОДОВЖУЙМО ЙОГО СПРАВУ! 

Академік Валентин В. Бугрим, доктор філософії, спів-фундатор і член правління Всеукраїнського благодійного культурно-наукового фонду Т.Шевченка, шевченкознавець, історик, генерал-хорунжий Українського козацтва. Київ-Ромни-Хмелів-Київ. 1-3 березня 2020 р. 

ДЖЕРЕЛА і ЛІТЕРАТУРА

  • Бугрим В.В. Пам’ятники Т.Г.Шевченку – в Україні і у світі / В.В.Бугрим / [Електронний ресурс “Моральні авторитети України”] // Режим доступу: http://morale-blog.blogspot.com/2013/12/200.html
  • Бугрим В. Тарас Шевченко і Варвара Рєпніна /Валентин Бугрим //Світогляд.-2019.-№ 4. (78).
  • Бугрим В.В. До 200-х ліття від дня народження Т.Г.Шевченка. Ювілейна Шевченкіана / В.В.Бугрим (Сайт-видання автора і засновника) // [Електронний ресурс] / Режим доступу: http: // shevchenkiana.jimdo.com/
  • Бугрим В. Музи Тараса Шевченка / Валентин Бугрим // [Електронний ресурс “Ювілейна Шевченкіана”] // Режим доступу: http: // shevchenkiana.jimdo.com/
  • Васильчиков А.А. Семейство Розумовских / А.А.Васильчиков (соч.).-Санкт-Петербург: Тип. М. М. Стасюлевича, 1880-1894.
  • Возняк М. Шевченко й княжна Рєпніна / Михайло Возняк.-Львів, 1925.
  • Гоголь Н. В. – Белозерскому Н. Д., 21 февраля 1836 г.-Режим доступу: http://gogol-lit.ru/gogol/pisma-gogolya/letter-278.htm
  • Діброва Г.В. Ім’я, освячене любов’ю: Про перебування Т.Г. Шевченка на Роменщині / Г.В. Діброва // Тарас Шевченко і Сумщина.-Суми, 1993.-С.41.
  • Діброва Г. Прометеїв вогонь Шевченка: Декілька штрихів з історії поширення творів Шевченка на Роменщині / Г.Діброва // Вісті Роменщини.-1993.-22 травня.
  • Діброва Г. Друге життя пам’ятника Т.Г. Шевченка в Ромнах / Григорій Діброва // Червоний промінь.-1982.-25 лютого.
  • Жемчужников Л. М. Воспоминание о Шевченко; его смерть и погребение/ Л. М. Жемчужников // Основа.-СПб., 1861.- № 3 (март).-С. 1-21.
  • Жур П. Літо перше: З хроніки життя і творчості Т. Шевченка / Петро Жур.-К.: Дніпро, 1979.
  • Запрошення на відзначення 100 річчя з дня народження Т.Г.Шевченка у м. Ромни // ДАСО.-Фонд 1089.-Опис 1.-Справа 32.-Аркуш 7 / (Бланк члена Роменського російсько-українського вокально-музично-драматичного товариства).
  • Запрошення на відзначення 100 річчя першого па’ятника Т.Г.Шевченку // Власний архів Бугрима В.В. / Папка: Тарас Григорович Шевченко.22 жовтня 2018 р.
  • К биографии поэта Шевченко (Письмо княжны В. Н. Репниной к издателю «Русского архива») // Русскій архивъ.-1887.-№ 6.-С. 258.
  • Кисіль О. Український актор Карпо Соленик (1811-1851). Життя і творчість / О.Кисіль.-Харків, 1928.
  • Кобзар.-1876.-Т. III.-Записки…-С. 45.-[Запис від 4 лип.-1857].
  • Кулиняк Д. Тиячолітній Ромен /Данило Кулиняк.- Режим доступу: http://primetour.ua/uk/company/articles/tisyacholitniy-romen.html
  • Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя/ О.Я. Кониський О. Я. / Упоряд., підгот., тексти, передм., приміт., покажч. В. Л. Смілянська.- К.: Дніпро, 1991.-702 с.
  • Котляревський І.П. Повне зібр. тв.: У 2 – х томах / І.П.Котляревський.-Т. 1.-К., 1952.-С. 301.
  • Куліш П.О. Переднє слово до громади: погляд на українську словесность / Пантелеймон Куліш // [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://litmisto.org.ua/?p=3512
  • .Курилов Ив. Роменская стринна. Воспоминание роменского старожила об Ильинской ярмарке / Ив. Курилов // Киевская старина.-1893.-Т. XLII. Июль.-С. 47-65; Ромны: Типография Б. Ционсона, 1898.-354 с.
  • Лазебник Ю. Освідчення / Юрій Лазебник // Літературна Україна.-1989.-9 березня.
  • Лысенко С.И. Очерки домашних промыслов и ремесел Полтавской губернии/ С.И. Лысенко. Выпуск ІІ.-Одесса.-С. 128.
  • Макаренко Д. Невтомний просвітитель / Дмитро Макаренко / / Україна: Наука і культура.-Вип. 28.-С. 256.
  • На вечорі був присутній помічник роменського повітового ісправника Шпаченко /ДАСО.-Фонд 1089.- Опис 1.-Справа 32.-Аркуш 18, зворот.
  • Нерознак В. П. Названия древнерусских городов.-М.: «Наука», 1983.-209 с.
  • Пилипчук Р.Я. Т.Г. Шевченко в Ромнах / Р.Я. Пилипчук // Радянське літературознавство.-1979.-№ 5.
  • Поэмы и повести… // Зоря.-1894.-Ч. 5.-С. 364 (і далі).
  • Репнина В. Н. Письмо к Шарлю Эйнару от 27 января 1844 г. / В.Н.Репнина // Русские пропилеи.-1916.-Т. 2.-С. 203-205.
  • Ромни – офіційний сайт міста // [ Електронний ресурс http://romny.osp-ua.info] / Режим доступу: http: // romny.osp-ua.info/?ch=5&fl=pamyatniki
  • Середа Є. Шляхами великого Кобзаря / Єлизавета Середа.-К., 1964.
  • Харьковский актёр К. Т. Соленик // Москвитянин.-1852.-Т. 1.-№ 1.
  • Шевченко Т. До В.М.Рєпніної / Т. Шевченко.-Твори: В 2 т.-СПб., 1911.-Т. 2.-С. 269-272.
  • Шевченко Т. Записки…. [Запис від 20 лип. 1857 р.].-Ізборнік.-С. 75.
  • Шевченко Т. Повне зібрання творів у дванадцяти томах / Тарас Шевченко.-Том другий.-К.: Наукова думка, 1990.
  • Шевченко Т. Наймичка. Повість. 1853 р. / Тарас Шевченко: Переклад В. Сапіцький. За редакцією М. Славинського, П. Зайцева, М. Рудницького й О. Лотоцького // [Електронна бібліотека української літератури, 2001.-Канада] / Режим доступу: http://www.utoronto.ca/elul/Shevchenko/Prose/Naimychka1.html
  • Шевченко Т. Зібрання творів: У 6-ти томах / Тарас Шевченко.-Т. 5.-К., 2003.
  • Шевченко Т. Зібрання творів: У 6-ти томах. Коментарі/ Тарас Шевченко.-К., 2003.

1Кунштики візерунки, малюнки, прикраси.

 

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *