Тетяна Лісненко

Я не зраджу…

Воскреса наш народ. І не раз воскресає, не двічі,
І вдяга вишиванку на кроваве могутнє плече.
А калина гірчить… Полини й ковила на узбіччі,
І солона сльозина в землю репану пада з очей.

Українці мої! То чи вкупі ми з вами сьогодні,
Щоб орду відігнать із пропахлої кров’ю землі?
Об’єднаймось усі, на землі ми оцій не безродні,
Чому ж нам, ви скажіть, б’ють на сполох гучні ковалі?

Чи ми втратили зір, чи свою розлюбили країну,
Чи серця остудив погляд білий отої зими?
Ми не зрадим собі, а тим більше вишневій Вкраїні,
Й не злякають нас бурі, не злякають нас грози й громи.

Україно моя! Зацвітаю в тобі чебрецями,
Білим квітом спалахую у твоїм черешневім саду.
На вкраїнській землі вже не будемо ми вигнанцями,
На своїй я землі, якщо треба, в борні упаду…

Я не зраджу тобі, український преславний народе,
Й пречудовий Дніпро, й зачарована тиха Десна.
Ми – за мир, ми – за честь і велику свободу,
Вірим в те, що уже десь під снігом біліє весна…

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.