Я побував у батьківськім саду.
Усі дерева там були в цвіту,
і білу піну, трепетну й святу,
збивав бджолиний гомін на льоту.
Там кожен кущ: як спогад із дитинства,
де Сонце гріє лагідно і просто,
де мамине пречисте материнство
мене стріча, мов бажаного гостя.
Я йду між яблунь, наче між роками,
де кожна гілка – батьківський автограф.
Тут час спинився. Світлими руками
Весну малює доля, мов фотограф.
«Ти подивись, – мовляє тихо тато:
крізь білі хмари яблуневих шат,
чекали ми тебе завжди до хати,
щоб разом з нами зустрічав цей сад…»?
А мама ніжно дивиться очима,
що повні сліз і ласки, і тепла:
«Синочку мій, за твоїми плечима
далека й довга сонячна тропа.
Ти пам’ятай цю землю, цю колиску,
де пахне медом, воском і травою,
де кожна бджілка, наче Божа іскра,
що золотить цей простір над тобою».
Я стою мовчки. У моїм серці – станція
усіх життєвих істин і доріг.
Цей батьків сад – моя висока нація,
мій найміцніший, святий оберіг…
Валентин БУГРИМ. 4 червня 2026 р.