Добірка поезій Петра Харченка
Реабілітація горобця
Замандюрилось чорної ряси,
Потримати кадило в руках.
Призабув, що такі лоботряси
Як і я – в первородних гріхах…
Випив чарку святого кагору,
Бо вже сіпалась ліва брова.
Подивився з похмілля угору
І промовив блаженні слова:
«Нетверезих огудників Бога
І завітів святого пера,
Отче наш, Ти прощай якомога,
Як Іуду простив і Петра.
Ожили цих апостолів пики,
Знов відкрились зрадливі вуста.
Зліз Іуда – хабарник з осики,
І Петра відпустило з хреста.
У безсмертя ж повірили люди! –
Тож розп’яли Його неспроста.
І без срібного вчинку Іуди –
Не було б воскресіння Христа.
І з Петровим падінням не просто
(Там творились замовні дива).
Тричі зрікся Ісуса апостол
Перш, ніж півень вночі проспівав.
А горобчика слід оправдати
За відвагу і правду оту:
Не збрехав він тоді, як солдати
Йшли голінки ламати Христу.
Триразове «жив-жив» тому кату
Провістило: «Ісус ще живий».
Тож і заповідь Божу дев’яту
Не порушив горобчик малий».
Не потрібні нам, люди, талмуди,
Слуг Верховних брехня без кінця.
Хай повчає нас чесними бути –
Триразове «жив-жив» горобця.
***
Йду на сповідь до Совісті й досі
Груз гріхів – хай відпустить мій.
Жалять душу розлючені оси,
І кусає Триглавий Змій.
Хоче розум уже покаятись,
Обминути покару – ад.
А Совість, із Богом порадилась,
Повертає мене назад.
Не прощає, не хоче забути
На життєвих дорогах блуд.
Каже: «Петре, щодня карі бути!»
І вручає повістку в суд.
Не приймає моєї покути,
І нагадує: «Ти ж поет…
Краще випити келих отрути,
Ніж продовжити грішний лет».
Визнаю за собою гріховність,
Вип’ю трійло своє, як тост.
І спасибі тобі, моя Совість,
Що згадає мене ще хтось.
Не продам
Не продав. І дверей не замкнув…
Хай висить і відро над криницею.
Це про хату, що батько запнув
На пів – даху, колись черепицею.
Не продам. У ній душі живуть,
Бо віконце при місяці світиться.
Може мама і тато зайдуть
Із могилок зимою зігрітися.
Тож зігрій, привітай. І дивись! –
Розмовляй з ними рідною мовою…
Це про хату, що батьком колись,
На пів – даху покрита соломою
А зорі у ранок котяться
Питаєш, як жити яскраво
І душу не кинути в гріх ?
Он дужкою місяць направо
Повнішає світлом для всіх.
І зорі у ранок котяться,
Щоб яснішими бути в ніч…
І сонце угору зводиться,
Щоб менше згорало свіч…
Питаєш, як жити щасливо
Із Всесвітом тілом одним?
Он дужкою місяць наліво,
Оновлюйся ра́зом із ним…
А зорі у ранок котяться,
Щоб яснішими бути в ніч…
І ночі чимдуж коро́тяться –
До літа йдучи навстріч…
***
Народна спостережливість запримітила три горобині ночі, коли бувають вельми великі грози. У такі ночі, навіть, горобці не сплять і трясуться зі страху. Перша горобина ніч буває перед Петром; друга – перед Спасом; і третя – перед другою Пречистою.
Горобина ніч
Оте сіно, що пахло в долині,
Звіз у клуню я, скільки зміг.
І полізли думки по драбині
Запросити тебе на стіг…
Стрічний погляд очей твоїх синіх
Був у згоді, без протиріч.
Тож усе почалося на сіні,
Як настала з грозою ніч.
І жагу не спинило громами,
Захитала під нами стіг…
Блискавиці здалися стежками,
Що ведуть на один поріг.
І тепер, як ночами десь блище,
І далеко ідуть дощі.
Я тулюся до тебе найближче…
І гримить… Ще гримить в душі…
У той вечір серед літа
Розливалося лататтям
Світло місяця розкуте.
Ти сказала: «Хай за плаття
Річка ця мені побуде».
І зайшла в грайливий вихлюп
Афродитою моєю…
Наздогнала срібну хвилю,
Заплела до кіс лілею.
Зачарована купава
Доторкалася до тіла.
За тобою місяць плавав,
А моя душа тремтіла…
Вийшла з хвиль на берег лівий
Світлом місяця облита…
Увесь світ зробився хтивий
У той вечір серед літа.
Студентка
Губи розквіти шипшини,
Погляд – тільки вгору.
Зупинив веломашину,
Коло її двору.
Ну й характер – прямо віхола,
Вся у спішці, все їй ніколи…
Приїжджала на канікули,
Місяць побула й поїхала…
Щемно пахли коси рутою
Над тугими персами…
Залишилась не забутою
У коханні першому.
Забутий вірш
У сороки зима на два боки,
Добрі вісті несуть її крильця.
А у тебе були білі щоки
І коса, наче яра пшениця…
Пам’ятаю сказала тоді-то,
На гніздечко, кивнувши сороче:
«Ти для мене зима, а не літо,
Хай сорока до тебе скрегоче»…
Вже коса твоя біла, як зими,
І життя одиноко прожито.
А в сороки хороші новини –
Душу гріє любов, а не літо.
***
Я цей погляд вже бачив колись,
Як любов полишала надії.
Проминули літа, як туман розійшлись,
І забулися давні події…
Лиш тепер пригадав і слова
З уст у кольорі спілої вишні,
І очей її сині дива,
Що у душу зайшли і не вийшли.
Покосився і знову запік,
Озирнулася юність з морщини…
Із докори очей починається лік
Покаянь за всі наші провини.
Жасмин
В сяєві місяця
Золотом світиться
Стежка до щастя свята…
Глянув – не віриться –
Там, де ми стрілися,
Юні вернулись літа…
Ранком прокинувся,
Глянув – замріявся –
Де ти і юні літа…
В сяєві сонечка
Бачу з віконечка –
Білий жасмин, мов фата…
Ілюстрація: Картина Надії Полуян-Внукової “Моя Україна”.