Я люблю свою осінь – до болю красиву, Ніжну неба в ній просинь й помірні дощі. Вона дуже яскрава і трішечки сива… А в тумани
Позначка: Кохання
Скриплять перила…
Солоний присмак на вустах, На скронях – сріблом пізня осінь… Скриплять перила на мостах, Що пам’ятають нас ще й досі. . Тримає пам’ять крізь роки:
Жінці
Я низько кланяюсь вкраїнці За гідних дочок і синів. Хай небо їй несе в хмаринці Й дарує множество років. Радію посмішкам жіночим, В душі жінкам
Дві цариці
Є коханка. Від слова “кохання”… А є жінка. Від слова “життя”. Та коханка – таємне єднання, А дружина – законне буття. Десь у серці двоїстість
Це до тебе пливуть почуттів кораблі
Це до тебе пливуть почуттів кораблі, Зупиняючи вітер, що прагне за обрій Донести обережно зворушений флірт, Обрамований серцем у наміри добрі. Відчуття підіймають до сьомих
Як чорнобривець на снігу!
Диптих П.Д. 1. У цій хурделиці, завії так щасливо! Бо десь є ти! – високий, дужий, молодий! І родять зорі у снігах твої сади, І
Я чекаю на ніжні слова…
Я чекаю на ніжні слова. На слова, що не чула до цього. Кожен ранок чекає душа Слів отих, слів отих, слова того . А для
Накотило…
Накотило… Пожив. І любив. Діти виросли. Вдома – кохана. Вже не красень. Замет сивини В голові. Там, де рана – Не кровиться, не біситься пульс.
Окремо від тебе
Окремо від тебе, окремо від світу людського, Обдертий до нитки, ввібравши усю самоту, Я йшов перехрестям доріг, а докучливий спогад Ніяк не зникав, обернувшись на
А коли б вона прийшла!?…
Небо зорями розквітло і дивилося привітно на вербу та на хлопчину, хто очікував дівчину!? В.Б. Літнє небо над полатавським селом Кліщинці палало зорями. По ньому
Євшан-калина
Євшан-калина Галині Єнсен — дружині Леоніда Полтави. На березі річки стрічаю калини кущів розмаїття. Візьму для живлющого чаю з червоними гронами віття. Калино, калино черлена,
Ніжність
Я ніжності хотіла – як реформ для тіла й духу, звиклого до міці. Лапаті села, показні столиці – гул повнолюддя, рясноликий фон, на тлі –
