Попіл

Попіл на очі солоні лягає

Стрінеш того, хто назветься тобі сестрою,
братом, батьками, дочкою, яку не родила.
Візьмеш перо – загартовану вишколом зброю,
в шати одягнеш прицільно крізь мороки диму.

Друга пом’якне плече. Почуєш: «Как больно…».
Боляче, друже, ще трохи – вже видно лікарню.
Правда – це рана відкрита у прагненні волі.
На терезах – ріки крові підносять покару.

Страх заповзає гадюччям – і за грудину.
Падає сніг закривавлений в інших столицях.
О Україно моя! Тримаєшся тину…
Попіл на очі солоні лягає, на лиця.

Автор вірша й фото Надія Позняк

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.