Підходить хлопчик до ікони (Йому чотири, а чи п’ять років). Не знає церкви він канони, Поговорить з іконою схотів. Маленькі ручки склав на грудях, А
Позначка: народ України
Доню моя ніжна
Доню моя ніжна, вірна моя, сильна, Ти воюєш поруч на фронтах тяжких, Доню моя щира, самостійна, вільна, Духом ти і серцем в мене не з
Ти знаєш, мамо?..
Ти знаєш, мамо, як болить душа, І сльози ллють з очей безперестанку. Коло усе не варте і гроша, А люди гинуть з вечора й до
Місяць, що стер наші сни…
Місяць, що стер наші сни… Тиша, яка не для нас… Ми дочекались весни В цей розтривожений час. Місяць, який поміж днів Висмоктав спокій до дна.
“Лист до Московії” (2)
“Культурная російськая еліта”, Ах, як же вам закрили всім роти. Ви пишете про зиму та про літо, А правду не говорите, скоти. Ви сидите так
Байрактар!
Як ніби сокіл він літає, орків колони уражає! Байрактар! Байрактар! Байрактар! Де ворог – завжди сокіл знає, як його бачить, – той тікає! Байрактар! Байрактар!
Реве Дніпро і діти плачуть
Реве Дніпро і діти плачуть, Будинки рушаться, дими… Невже Господь цього не бачить? Де ж білий ангел із крильми? Підвали сірі, відчай, болі, В кутку
Нечисть
Прийшла біда в моє село, Лихі часи настали. Таке й раніше вже було Та вижили ми, встали. Фашиські морди бачу знов, Їх камуфляж огидний. Колись
Страшний приснився сон мені
Страшний приснився сон мені: Ворожі танки, скрізь руїни, Не десь, а в рідній стороні, У славній нашій Україні. Кричать сичі, ворони крячуть, Від бомб здригається
Жінці
Я низько кланяюсь вкраїнці За гідних дочок і синів. Хай небо їй несе в хмаринці Й дарує множество років. Радію посмішкам жіночим, В душі жінкам
Попіл на очі солоні лягає
Стрінеш того, хто назветься тобі сестрою, братом, батьками, дочкою, яку не родила. Візьмеш перо – загартовану вишколом зброю, в шати одягнеш прицільно крізь мороки диму.
Війна!!!
Весь світ зупинився! Двадцять чотири нуль два. Завершився лютий, А в Україні зима. Я вже хочу весни…, Тиша, ніхто не стріля. Та на календарях Двадцять