ПРИСВЯЧУЮ загиблим колегам моєї школи, яку знищив ворог.
Цвітом вишень життя в школі пролетіло,
Час веселий збіг струмочком – нанівець…
В цій оскомі терпне серце, терпне тіло:
Стих навіки стук учительських сердець…
І стоїть мовчання дико- важке і безкрає,
Наче крик, що вирвавсь, та в повітрі стих…
Україна пам’ять світлу зберігає
Про чотирьох в небі – світлих і живих.
Там, де сміх дитячий із печаллю злився,
Де надій квітчастих вмер навіки дзвін,
Попіл чорним болем приторно осівся,
Ставши німим свідком, стражею руїн…
Як же туго й важко рветься та мотузка,
Що в печальну долю вплів підступно Бог.
В одну мить, раптово все розбилось в друзки,
У душі лишилися пригорщі тривог.
Пройде тепле літо, осінь на порозі
Квітку на руїни з сумом покладе…
А шкільне подвір’я в тузі і тривозі
В пам’ять про загиблих спогади пряде.
Втамувати б душу, бо і досі плаче,
Голоси грайливі линуть звідусіль:
Класики дівчачі, погляди юначі –
Ой, який пекучий і нестерпний біль.
І зітха подвір’я, але вже без дзвону,
Ранок не стрічає кроком дорогим…
Лиш тривожна тиша – молотом у скроні,
Б’є у тиху пам’ять дзвоном неживим.
Пройдуть білі весни, осені і літо,
Час загоїть рани, скаже : «Не болить…»
Та у снах тривожних житимуть привіти
Тих, кого забрала та страшенна мить…
Нехай в душах світять імена – як зорі,
Пам’ять про них буде світлим вишиттям.
І їх мудрі справи, щирі і прозорі,
Не впадуть в минуле сіре забуття.
Хай же буде прОклята ця війна навіки,
Де чорніють квіти й гине все живе…
Ще заквітнуть весни білі й ясноликі,
Ми життя збудуєм для дітей нове.
Повертаймось завше до рідного Храму,
Де між груш старезних – білі спориші.…
Там, де віра в серці втихомирить рану
І навчить, як жити з горем у душі.
Повертаймось, доки в серці ще не згасло
Те святе, що в світі робить нас людьми…
Бо крізь біль і втрати, горе і нещастя
Лиш любов і пам’ять виведуть з пітьми.