Іноді достатньо однієї старої фотографії, щоб розпочалася справжня історична подорож. Саме так сталося і цього разу. Випадково натрапивши в інтернеті на чорно-білу світлину старовинної садиби, я зацікавився її історією та вирішив дізнатися більше.
Невдовзі доля звела мене зі Світланою Химченко, яка розповіла про власників садиби, її минуле та чимало маловідомих фактів. Ця зустріч стала початком дослідження, результатами якого я хочу поділитися з читачами.
На фотографіях нижче можна побачити цю садибу в різні часи — на старій архівній світлині та в її сучасному стані.
Колись велична садиба Терновців, сьогодні перебуває на межі повного зникнення. Час, людська байдужість і десятиліття без належного догляду невпинно стирають її з обличчя села. Та навіть у такому стані будинок вражає архітектурою і змушує замислитися, якою величною була ця споруда понад століття тому. На доданих фотографіях без зайвих коментарів видно, як саме сьогодні використовується ця колись унікальна садиба.
Сучасна реконструкція, створена за допомогою штучного інтелекту на основі збережених елементів будівлі, дає змогу бодай приблизно побачити її первісний вигляд. Вона допомагає не лише уявити архітектурну красу маєтку, а й краще зрозуміти масштаб спадщини, яку залишив по собі рід Терновців.
Особливо прикро усвідомлювати, що пам’ять про один із найславетніших купецьких і меценатських родів Роменщини поступово відходить у забуття.. Садиба не має статусу туристичної принади, сюди не ведуть екскурсійні маршрути, а питання її збереження чи відновлення взагалі ніколи не піднімалося.
Більше того, через, м’яко кажучи, «байдужість» було втрачено маєток Полетики — ще одну визначну сторінку історії села Коровинці. Представникицього роду зробили вагомий внесок у розвиток української культури, науки, медицини та суспільно-політичного життя.Новий власник цього маєтку просто розібрав його на дрова та будматеріали. Разом із руйнуванням стін ми ризикуємо втратити історію людей, які своєю працею, талантом і благодійністю залишили помітний слід у житті краю.
Можливо, якби історія рідного краю посідала належне місце у шкільній освіті, ми значно краще усвідомлювали б, що кожна історична споруда — це не просто стара будівля, а невід’ємна частина нашої пам’яті та ідентичності. Байдужість до культурної спадщини виникає там, де бракує знань про власне минуле. Саме тому вивчення локальної історії є не лише способом пізнання свого краю, а й важливим кроком до збереження його історичних пам’яток.
Збереження таких пам’яток — це не лише справа істориків, краєзнавців чи держави. Це спільна відповідальність кожного з нас перед майбутніми поколіннями. Адже народ, який береже свою історичну спадщину, зберігає власну пам’ять, а разом із нею — свою ідентичність і майбутнє.
Основою для відтворення історії садиби стали багаторічні дослідження вчительки, керівниці краєзнавчого гуртка Коровинського ЗЗСО Світлани Химченко. Завдяки її архівним пошукам, роботі з метричними книгами та документами вдалося встановити чимало маловідомих фактів про власників маєтку — династію Терновецьких.
Династія Терновецьких
Рясно біліють маленькі осілі хатинки на вулицях села. Погляд наштовхується на них мимоволі, вихвачуючи старенькі будівлі з-поміж сучасних забудов. Бо українська хата — це справжній витвір мистецтва, такий самий, як писанка чи вишита сорочка. Ще стоять мазанки1, вже осиротілі, як згадка про минуле життя, що вирувало колись, насичувало сільськими турботами наших односельчан.
Проте найбільшу увагу привертає величезна, пошарпана часом будівля по вулиці Соборній. Тут усе інакше: високі вхідні двері з різьбленим орнаментом, вікна в обрамленні візерунків, фронтон даху, прикрашений різьбою.
Це приміщення коровинчани називають «старою лікарнею», бо саме сюди аж до 1970 року люди зверталися по медичну допомогу. Тут голосистим криком сповіщали про свій прихід немовлята, а стара сосна на подвір’ї дарувала літню прохолоду. Пізніше просторі кімнати почали здавати місцевим жителям під квартири.
Про те, що саме в цьому будинку колись жив землевласник Михайло Терновець, я дізналася від Ольги Яківни Четвертушки — вчительки історії Коровинського ЗЗСО, активної дослідниці минулого села. Зараз вона на заслуженому відпочинку і часто ділиться спогадами. У грудні їй виповнилося 97 років.
Цікаво було дізнатися, що саме дід Ольги Яківни, Григорій Ананійович Ткаченко, до 1894 року був управителем терновецького маєтку. Підступна хвороба забрала його в розквіті сил. На той час матері Ольги Яківни, Євдокії, було лише 6 років, тому розповісти подробиці поміщицького побуту не було кому.
Хто ж такий Терновець, що залишив по собі садибу в Коровинцях? Це питання спонукало мене до пошуків. Інформації в Інтернеті виявилося обмаль. Більш ґрунтовну картину надали метричні книги та архівні запити. Ще до повномасштабного вторгнення рф в Україну вдалося замовити матеріали з фонду Бориса Миколайовича Терновця — відомого скульптора та історика мистецтва, що зберігаються у РГАЛІ. Настільною книгою для мене стала «Роменська старовина» літописця Івана Курилова в перекладі роменського вчителя та краєзнавця Володимира Тарана.
Постаті Терновців вимальовувалися з небуття поступово, захоплюючи великодушністю, милосердям, справедливістю і талантами. Михайло Степанович Терновець належав до найвідомішого купецького роду Ромен XVIII–XIX століть. Усі представники цієї родини вирізнялися благодійністю та меценатством, за що й отримали статус потомствених почесних громадян міста.
Проте в історії роду Михайло Степанович виділяється не лише як успішний підприємець, а передусім як обдарований митець механіки. Коровинський поміщик, він прославився як надзвичайно талановитий годинникар. Кропітка праця вимагала від майстра твердої руки, гострого зору та витримки, адже робота з дрібними деталями потребує неабиякої концентрації. Очевидно, Михайло Степанович мав добре здоров’я та був людиною врівноваженою, якщо вирішив присвятити життя виготовленню таких складних механізмів.
У першій половині XIX ст. у Москві почало активно розвиватися годинникове виробництво. Саме там Терновець почав втілювати свою мрію в життя. По закінченню навчання він виконав дипломну роботу — виготовив копію кишенькового годинника «Brevet» із репетиром². На жаль, цей механізм не зберігся.
У Мясницькій частині Москви, де облаштувався «Годинниковий двір», працювало багато майстрів. Саме тут і оселився Терновець із родиною, відкривши власну майстерню. У 1853 році Михайло Степанович став доволі відомим майстром. На промислових виставках його годинники були справжньою окрасою, за що він отримував відзнаки, зокрема «Публічну похвалу» та малу срібну медаль. Твори умільця користувалися великим попитом.
На московській виставці 1865 року Михайло Степанович був зареєстрований як роменський купець 2-ї гільдії. Серед представлених ним виробів були:
столовий годинник у футлярі з палісандрового дерева з боєм і четвертями (400 крб.);
– кабінетний годинник (300 крб.);
– годинник із боєм у футлярі з горіхового дерева (350 крб.);
– годинник із боєм у футлярі з чорного дерева (20 крб.);
– столовий годинник (150 крб.).
Зберігся сконструйований Терновцем золотий кишеньковий годинник з однією стрілкою, який завдяки великому циферблату показує час із точністю до 5 хвилин. Він досі справний. У комплекті до нього додається брелок у вигляді дуельного пістолета. Імовірно, саме за цей виріб або за «каретний» годинник Михайло Степанович отримав диплом на художньо-промисловій виставці 1882 року.
«Каретний» годинник був виготовлений із масивних деталей, сумісних із музичною скринькою, і поміщався у футляр із висувною передньою стінкою. У 1993 році, після смерті Катерини Миколаївни, останньої з династії Терновців, цей годинник передали далеким родичам у Київ.
Проживаючи тривалий час у Москві, Михайло Степанович часто відвідував Ромни та Коровинці. Станом на 1865 рік він володів 10 ділянками коровинської землі загальною площею 215 десятин. У Пам’ятній книзі Полтавської губернії за 1874 рік спадковий почесний громадянин Михайло Терновець згадується як гласний Міської Думи.
Метричні книги Миколаївської церкви села Коровинці також містять записи про родину Терновців. Михайло Степанович був одружений із Єлизаветою Олександрівною Сорокоумською. Їхні діти — Микола (1849 р.н.), Олександр (1851 р.н.), Володимир (1852 р.н.) та Єлизавета (1854 р.н.) — були частими гостями у рідного дядька Івана Степановича в Ромнах. Той не мав власних дітей, тому всю любов віддавав племінникам. На них завжди чекали смаколики, іграшки та дивовижні речі: опудала рідкісних звірів і птахів, що прикрашали шафи й люстерка.
Михайло Степанович дбав про освіту дітей, які з радістю тяглися до науки та мистецтва. Де знайшли свій останній спочинок Михайло Степанович Терновець та його дружина — досі невідомо.
Сьогодні терновецька садиба є цікавим об’єктом для досліджень учасників краєзнавчого гуртка Коровинського ЗЗСО. Власник будівлі, І. Г. Федина, люб’язно надає дозвіл для відвідин цієї унікальної пам’ятки. Під час останньої експедиції в листопаді діти дослідили розташування кімнат і склали детальний план споруди.
Скільки позитивних емоцій подарували випадкові знахідки! Біля розваленої грубки була знайдена вогнетривка цегла з написом «H.LOHDOH.Г.P.», а поблизу комина — біла кахельна плитка з клеймом «Копысь М.Г. Кафельный завод Л.М.Косого».
Виникло чимало запитань: невже до рук потрапила цеглина з Великобританії? Дослідження показали, що подібну цеглу дійсно виробляли в місті Іствуд (графство Нотингемшир, Англія). Але наша знахідка — місцевого походження. Таку цеглу штампували волинські підприємці наприкінці XIX — на початку XX ст. Напис «LOHDOH» скоріш за все додавали для солідності. Існує версія, що на цеглі вибито прізвище власника заводу Абрама Лондона, який у XIX столітті проживав у Звягелі (нині Новоград-Волинський).
Згодом вдалося розшифрувати й тавро на плитці. Вона виготовлена на кахельному заводі купця Лейби Мовшева Косого в місті Копись Могилівської губернії. Копись був одним із найстаріших ремісничих центрів кераміки, продукція якого надходила до різних куточків імперії. У 1870–1880-х роках у місті працювали 6 кахельних заводів, що належали купцям-євреям: Іцку Песельнику, Абраму Шапіро, Лейбі Косому, Леї Гуревич, Ельї Альперіну та Рисі Гінзбург.
Отже, наші знахідки датуються кінцем XIX століття. Вони чітко вказують на історичну цінність терновецької садиби як унікальної пам’ятки. Попри втрати, вона зберігає чимало таємниць.
Кожна знахідка, кожен архівний документ допомагають повернути із забуття історію людей, які залишили помітний слід у розвитку Коровинців та всієї Роменщини. Ця пам’ятка заслуговує не лише на дослідження, а й на збереження для майбутніх поколінь.
Велика подяка за надані матеріали Світлані Химченко.