Закам’яніло серце, та й потому
(А мало би давно вже скаменіть)
Я подумки вертаюся додому
На хвилечку, на крапельку, на мить.
У ті часи, де серце щиро вірить,
Де відчай душу зовсім не ятрить,
Де я люблю безмежно і без міри
І час – одна чудова дивна мить!
Не жаліюсь, не плачу, не пробачу
Собі ніколи втрачені світи.
Живу для тебе, Сину мій, а значить,
Ти – Світ, Ти – Доля, Все для мене – Ти.
А серце скаменіло, та й потому,
Ти – моє серце, б’єшся в унісон.
І подумки вертатимеш додому,
Де все життя – один чарівний сон.
А я чекатиму, бо я – Твій оберіг,
А Ти – мій Син, моя Надія й Віра.
Хай світить сонце і кружляє сніг,
Люблю Тебе безмежно і без міри.
Моє тепло зігріє юну душу,
Твоя душа мій смуток спопелить.
Колись піду, піти я просто мушу…
Не плач, життя лише коротка мить…
* * *
У юності косу мала до долу
А кольором, як стиглий лан колось.
Нікому більш, повірте, і ніколи
Не доторкнутись тих довжезних кос.
Обрізала косу своєї долі
Нитки свого я щастя усікла.
Іду одна навпомацки поволі
Між радості, розчарувань і зла.
– Навіщо косу обрізала, доню,
Чого у світ бринзюєш босоніж?
– Я зливи наберу собі в долоні
І криги гострої, як кришталевий ніж.
Роздам вітрам печаль свою і смуток,
Снігами й золом тугу розведу.
Лишився у душі маленький кутик –
Туди розчарування і біду.
А боса – то нічого, лід же скресне
І річка проти сонця заблищить.
І будуть дні ясні і юні весни,
І ночі… Як одна чарівна мить.