Розсипалась росою по траві
Сльоза уже минулого сторіччя,
Здається, що і край мій овдовів
І вже не має власного обличчя.
Блукаючи у травах у гірких,
Що спомином пропахли невеселим,
Не чую щебетання поміж них.
Не чути відголосків і у селах.
Туманом вкрились зоряні поля –
Прекрасний килим батьківського краю,
Засумувала зморена Земля:
За що дітей своїх отак караю?
Куди вони із торбами пішли,
Кому тепер молитись і навіщо,
Якщо вони забули й молитви,
Бо ніби вітер, що у полі свище.
Та зійде Сонце, висохне роса,
Обернеться блискучим павутинням…
Яка ж бо тут колись була Краса –
Зболіла, спопеліла під промінням.