Піду за виднокрай

ПРОСТИ

Та я сама, зовсім сама край неба
Іду, іду… Прошу тебе — не треба,
Не видавай самоті моє горе.
Я по життю іду — безмежне поле…
Й куди не кину оком — я сама,
Та ні: ще доля — он вона
Ховається за синіми снігами,
Ступає стиха босими ногами.
Чому ховає очі під повіки?
Бо я сама однині і довіку.
Я знаю, що нічого не знайду,
Але чому, чому ж тоді іду?
Бо зупинюсь і вмить журбою стану,
А так живу… І потихеньку в’яну…

* * *
Розбурхана уява малювала квіти,
Знедолена душа летіла ввись…
А серце не хотіло тріпотіти
І жити не хотіло, як колись…

ОСІНЬ

Ця осінь зачудовано красива
Торішніми не мається гілками.
Сьогодні я розгублено щаслива,
Спокійна і розважлива – з роками…
Навіщо нам оте давно минуле,
Навіщо ворушити віти й крона…
Шепоче осінь: «Мабуть, ти забула –
Жіноче щастя з присмаком солоним».

Я душу не віддам вітрам осіннім,
Моє серденько в гронах калинових.
Виходь, душе, моя душе, із тіні
І будем жити і радіти знову.

ПРОСТИ

Прости мені моє страшне безпуття,
Та краще біль, ніж дика пустота.
Коли слова із пам’яті зітруться,
Залишиться, принаймні, суєта.

А так нічого — небо, і прозорість,
І тихий шепіт враз із-за плеча –
То та маленька непомітна совість,
Немов рука німого палача.

Лише вона і відає, що творить:
Кого карає, а кого — лиша…
Над нею світлим ореолом сходить,
Як білий янгол, втрачена душа.

І в неї я прошу тепер прощення:
Прости мені, у серці ти єси.
Прошу для себе крапельку натхнення
І крихітку душевної краси.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *