Життя та смерть у владі язика,
Щоденно сіємо слова у душу.
І фраза — чи легка, чи то важка —
Стає зерном, що проростати мусить.
Від слів палких розквітнуть береги,
Загояться старі й глибокі рани.
А від холодних — виростуть сніги,
І серце вкриє кригою туману.
Одне лиш слово здатне підвести,
Коли людина падає в безодню.
І те ж саме — спалити всі мости
Й лишити душу в розпачі холодну.
Тому плекаймо кожен власний звук,
Щоб не отруту сіяти, а світло.
Щоб від тепла розімкнутих речуг*
Чиєсь життя розрадилось і квітло.
* Речуг (застаріле/поетичне від “ректи” — говорити.