Цей вічний рух дерев, коли вони
в оголенні своїх плечей та стегон
дають дорогу вечорам сумним,
вітрам розгульним, дощовим шерегам,
загострить власне світосприйняття:
від простору до площини й відрізка,
і на дерева дивлячись, життя
у промінь розтягти я схочу з риски.
Цей вічний рух дерев, коли вони
за розквіт свій розплачуються тлінню
тій незбагненній силі восени,
мене тривожить, щоб не стати тінню.
Автор вірша Надія Позняк
Музика : Геннадій Володько