Погода була так собі: негода.
За комір котиться, не світять ліхтарі,
Із-під коліс на пішохідних переходах
Летить на одяг… Але треба йти.
Зеленого чекаю. Більш нікого.
Та ба! Помилочка, не зразу і примітив:
Забрьохана собака при дорозі.
Боїться, бачу. Глянула несміло…
Хвіст підібгала, нюхає долоню.
– Гайда зі мною. Треба – значить, треба!
Бо мокрий дощ – на двох у нас з тобою.
Не так я й відрізняюся від тебе…
Порозумілись. Перейшли. Бувай, приблудна!
Присів, торкнувся до тепленького за вушком.
Той вдячний погляд… Виск той ледве чутний…
Я знаю: і тварини мають душу.
Пірнула під кущі. А під парканом
Малі барбоси мамку радісно стрічають
Голодним дзвякотом, пухнастими клубками!
Вляглась, годує. Гордо поглядає:
Ну, як сімейка? Я тоді був певен,
Що того вечора, у темряві і мряці
Мав честь допомагати королеві!
…Нащо мені собака та здалася?
Чому запали в душу її очі?
Яке мені її собаче діло?
Бо у людей все більше бачу неохочих
У душу глянути. Щоб нам там потепліло.
01 June 2021, Lissabon – Figueira-da-Foz trip.
Картина “Друг”. Равіль Акмаєв, 1996.
Дякую за добрі поради й правку вірша члену Національної спілки письменників України Людмилі Ромен!