Люблю це фото. Ужгород осінній:
лускою брук, а далі – в’ється Уж.
От і кав’ярня: два кружальця піни…
а може, просто тиша наших душ.
Її відлуння шелестом спадає
у мрячній монотонності вікна.
І міниться чуприна Будулая –
насправді – огорожа кам’яна.
І мокне, ніби скибка помаранча,
бліда стільниця , поруч – два стільці.
Ми ще не знали, як то плине кача.
І як в степу горітимуть бійці.
Дві тисячі тринадцятий. До щастя
здавалося, місточок перейти.