ІІІ. Людським життям електризуюсь

Живу, не гнусь, поляризуюсь,
Людським життям електризуюсь,
Бо не втечеш від полюсів.
Критичних мінусів, плюсів.
Життя іде, і струм іде,
З ним не розлучишся ніде.
Лише з роками світобачення
Міняє чомусь своє значення.

***
Завітаю до отчого дому,
Де акації, яблуня-дичка…
Хато-хатонько скособочена,
Вітчизно моя невеличка!

***
Сонце встало з білої постелі,
Освітило вікна в дідовій оселі.
Бур’яніє давній яблуневий сад,
Зве моє дитинство, поверта назад.
На дідівську землю тут ступила вперше,
Визріли під віями вишеньки-черешні.
Тут дзвіночки рвала у глухих ярах,
Забриніло росяно в зболених очах…
До старих віконець тягнеться рука,
Дідова оселе, ти вже не така.
Ось на призьбі заступ заржавів від зливи,
Дах геть покривився і дверцята криво.
Батьківська оселя спомином пече,
Яблунева гілка ляже на плече.
Дідусева хата – добра моя ненька,
Люба ти і рідна, хоч уже старенька.
Здичавілу грушу осінь в трави кине,
Та оцю картину серце не покине.
Повернусь в дитинство, піднімусь на ґанок,
Променями стука у віконця ранок.

***
Так, дійсно все по кругу –
Сивіють матері.
Не вибрать долю другу
І зірку угорі.
Тому й живу тривожно
При віщому вогні,
Та аж ніяк не можна
Без нього буть мені.

***
Добра несхибний заповіт:
– Люби, дитино, білий світ.
Люби його сліпим і босим,
Люби у зелені, у росах,
Люби у спалахах, у громі,
Люби, коли біда у домі,
Люби у сонці, у блакиті.
Без почуття як жить на світі?

***
Людська доброта втрачається? – Ні!
Не кажіть, не твердіть мені,
Бачу її щоднини. Бо у тяжкі хвилини
Добро нам лікує душі,
Дістався щоб кожен суші.
Не вірю, що зло на троні,
Докіль в мозолях долоні!

***
У час німого самосуду
Я друзів вірних не забуду.
І хоч шулік, бува, сповна,
Та доброта живе. Вона
Завжди – вночі і врань –
Дарує радощі стрічань.
Хоч риси у життя мінливі,
Ще будуть дні у нас щасливі.

***
Мої недруги і друзі,
Ви, неначе квіти в лузі,-
Ось ромашка, ось будяк,
Розпізнати швидко як?
Ви із соків, із роси –
Скільки трути і краси!
Тому я живу в напрузі –
Поруч недруги і друзі.
Чи ми граємось в війну –
Агресивну, потайну?
Всі конфлікти недитячі
Переможуть очі зрячі!
***
Чорнобривців букетик у глеці простому –
Як побачу його, поспішаю додому.
Бабуся в городі ростила ці квіти,
Щоб всі у родині могли порадіти.
Роки промайнули, а квіти ростуть,
Внучат і праправнуків в глечику ждуть.
Старинні, затишні і теплі, як сонце,
З городу – у глечик, мерщій на віконце.
Що кращого маю за квіти у спадок?
Діждусь колись, може, я правнучаток.
І запах терпкий цей лишу їм на згадку,
Надійде весна – чорнобривці на грядку.

***
Очі дітей – змучених, хворих.
Цивілізований світ? Порох, порох…
Знову нагадує чорний час:
Зовсім недавно реактор погас.
Дивляться очі людству у душу,
Я їх забути не можу, не мушу.
Совістю стали, скорботою, болем.
Дай їм здоров’я і радості, доле.

***
Здрастуй, годиннику,
Здрастуй, мій друже.
Ти поспішаєш і стукаєш дуже.
Я ж на хвилину отут зупинюся,
В небо блакитне не надивлюся –
Ані хмаринки, блакить і блакить,
Щемно-прекрасна, годиннику, мить.
Ти щось нахмуривсь чи розізлився?
Стукать сердито чомусь заходився.
Мить та у пам’яті довго тримається –
Сонечко літнє привітно всміхається,
Та ти, годиннику, не зупиняєшся,
То відстаєш, то за часом ганяєшся,
Все уперед, без спочинку і сну,
Стукаєш гучно, а я не засну,
Час обганяє, спочинку не має.
Єдине життя… А минає, минає.

***
Гудуть у квітках джмелі,
Линуть пахощі від землі.
Яка краса у травах хвилею –
Не забути оцю ідилію.
Чую дійниці звук над селом,
Хочу, щоб завжди отак було, –
Цівки молока лилися в відро,
На ослінчику дід Петро,
Око зажмуривши, курив цигарку,
Щоб було сонячно, терпко і жарко,
Щоб реготатись зливою,
Бути завжди щасливою.

***
В краю моїм, краю Сули,
Вже сині квіти розцвіли,
Вбираються у зелень гори,
Моїх пісень ніщо не зборе.
Нові до серця линуть звуки,
І до пера беруться руки.
Живу і мрію не дарма,
Світліше променів нема,
Ніж в цьому краї, де пшениця
Зерном рясним заколоситься.
Ромашка – то візитка краю,
Я горда цим! Вітчизну маю,
Із горем-болем тут співаю,
Любов свою заповідаю
Дочці, онукам, землякам.
Я не віддам її рокам,
У серці цей вогонь ношу
І в спадок дітям залишу.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *