Эдем

ІV. Мій Едем

Повір мені! Це синкретизм,
Це зміна звуку – хроматизм,
Це модуляція в житті,
Ти вже на правильнім путі,
Глобальне рішення прийняв –
Прийшов, постукав, обійняв.
Нема відтінків! Небо синє,
Немає повені – бистрині.
Надійна пристань – коло рук,
Достойно вийдем із розлук!

***
Травою марю, ковилем,
Думок рої про свій Едем,
Про дах і сад, і квітів море,
Та кров холоне – бачу горе.
Людські печалі, біль і сльози…
В руках твоїх зів’яли рози
І стали чорні, мов круки.
Ти довго ніс їх. Всі роки
Травою марю, ковилем,
В дворі саджаю свій Едем.
Сама творю із пустки мрію,
Не рози принеси – надію!

***
Як притрушені снігом вишні,
Знову ранки мої невтішні,
Як рослині лиш сонця треба,
Так і мрії мої про тебе.
Не сполохай мого довір’я,
Вийди в ніч ти оцю на подвір’я,
Ожива повесні природа,
То для тебе берізки врода.
Пружним тріском земля клекоче,
Від морозу звільнитись хоче.
То душа моя так оживає,
Бо тебе виглядати має.
Буйним квітом розпустяться віти,
Ще ми будем в житті радіти.
Тільки знову години невтішні,
Як понищені вітром вишні.

***
Дерева стають важкими,
Квітучими та густими,
Як матері в чеканні,
Хоч роди у них не останні.
Плодами зрадіє осінь,
Сміється небесна просинь,
Промінням вагітність гріє
І про потомство мріє.
Тягар цей ясний, вишневий,
Сливовий, пахучий грушевий.
І ходять дерева вагітні,
Як сонце, як ти, привітні.
Хай яблука їх червоні
Нам сипляться прямо в долоні,
Хай матір, старенька слива,
Стоїть молода й щаслива.
В саду дерева застигли,
Багато в коханні встигли.
Чекають свого материнства…
Врожайного їм дитинства!

***
Голос твій, як спрага літа,
У муку серця перелита,
Неначе зелені стебло,
Твій голос – чисте джерело.
Не полишає голос твій,
Не йди, хвилиночку постій,
Його на грядку посаджу,
Накину східну паранджу.
Хай проросте для мене голос,
Дозріє влітку, ніби колос.
Лице до нього прихилю,
Можливо, скаже:
– Я люблю…

***
Щось тримає дівча у руці,
Придивилась – а то чебреці.
Простягають долоньки з літа –
Доня бавиться в їхніх квітах.
Чебреці, чебреці, чебреці…
Терпкий запах від них у руці…
Терпкий запах, мов мед із глека,
Пригадалась та мить далека,
Як тебе я зустріла вперше…
Наді мною свій суд заверши,
Німий поклик летить у ніч –
Не буває терпкіших стріч.

***
Коли закінчується телепрограма і ніч стомлено лягає в душу,
Коли книги пригод і детективні сюжети усі прочитані,
Коли зорі холодним блиском освітлюють кімнату,
А місяць єхидно заглядає у вікно і питається:
– Ну що? Ти ще жива? Борешся?
Я зі стогоном проголошую заклинання:
– Прийди! Звільни від болю, не будь жорстоким,
Бо я чекаю… Роки!

***
Посаджу я коло хати
Малий кущик рути-м’яти
І нікому не скажу,
Що тебе приворожу.
В’ється стежечка до хати
Мимо чарів, мимо м’яти,
Буду мрію колихати,
Що ти зайдеш і до хати!

***
На обніжку росте будяк,
Як зірвати його? Ну як?
Розквітчався, убрався в квіти,
Бо стоїть веселеньке літо,
Гріє сонце, ідуть дощі…
Візьму вирву його мерщій!
Пошарпала квітки – ні з місця!
Не торкнусь, бо колюче листя.
І стоїть у погорді будяк –
Самовпевнений. Знищити як?
На городньому на обніжку
Увіткнув він колючу ніжку.
І пишається, і сміється,
Бо нікому будяк не здається.
Так і ти, мов колючий будяк,
Хоч красивий, торкнутись як?

***
Ой як сонячно і первісно –
Проголошую давню істину:
– То, мов місяць, кохання сходить…
Мене вересень з розуму зводить.

***
Попід зорями тихим вечором
Я до тебе на зустріч іду.
Що пророчиш мені ти поглядом –
Щастя-радощі чи біду?
Попід зорями тихим вечором
Сумовито іду навстріч,
Попід зорями, хоч не місячно,
Сором зустрічі…
Свідок – ніч.

***
Кручуся без сну,
Бо хвора…
Заглядає в вікно Аврора,
Світанкова зоря кохання,
Поміж зорями гасне остання,
А вночі володіє світом,
Почуття не приходять літом,
А коли заманеться – природа…
Яскравіє зоря, бо врода
У богині цієї пишна,
Жінка ніжна вона, затишна,
Усміхається он на сході,
Стане кожному у пригоді,
Хто зорю цю помітив вранці,
Ми її всі раби і бранці.
Чи я з’їхала з глузду хвора? –
Он підморгує вже Аврора!

***
У світі все із карими очима:
І комашня, і дятел на сосні,
І кошеня сусідське, що відчине
Ізранку двері, нявкнувши мені.
Із карими очима кінь, корова,
І каро посміхається свиня,
І півень кукурікне: – Будь здорова!..
І каро ніч повіки зачиня.
І день сміється каро в душу,
І карі вишні зріють у саду,
І я терпіти карі очі мушу,
Коли по карому життю іду.

***
Коли смуток охопить і горе-невдача,
Коли серце тривожиться гірко і плаче,
Коли валиться з рук усе в розпачі діло,
Коли тужать, хворіють і розум, і тіло,
Коли думи важкі, ніби кулі свинцеві,
Коли вечори не радіють квітневі,
Коли ніч, як болюча стривожена рана,
А ранок надійде і легше не стане,
Коли спомин пекельний, як постріл у груди,
Коли ваш неспокій помітили люди,
Коли полишають вас всі сподівання, –
Значить, остання любов це, остання…

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *