Чорна хустка вдови розтривожує душі прохожим,
Чорний біль у очах і у серці габою звиса.
Скільки їх у війни – і згорьованих, і непохожих,
Тих, у кого навік запеклася пекуча сльоза…
Чорна хустка вдови… Гіркота на губах полинова,
Ні землі під ногами, ні неба над нею нема…
І навіщо їй світ, і навіщо якісь там обнови,
Як його вже нема… Він весь світ із небес обніма…
Чорна хустка вдови. Крик душі, це не мода остання,
Це печаль, смуток це, що накаркали чорні круки…
Та рікою життя: за холодним світанням – світання,
І у полі весною ростимуть рясні сокирки.
Чорна хустка вдови – наче лід до гарячого серця,
Застелила весь світ і в душі поселились льоди.
Хто розтопить те горе, відчинить зачинені дверці,
І, неначе із прірви, дістане вдову із біди…
Закричали круки, засвистіла метелиця в лузі,
Наче в хрестиках чорних – вдовине її вишиття.
Чорна хустка вдови… Витирає сльозини у тузі,
І проходить життя… Все повз неї, як потяг, життя…