Роменські вóрони … З дитинства пам’ятаю,
Як грає зграя над путями, що ведуть
Кудись в майбутнє, за околицю, за грані.
Та стук коліс. Та на пероні ждуть.
В тумані довгий паровоза крик –
Тужний та жалібний, немов на серці камінь.
Як біль війни. По спині – мурашки.
Чи то передчуття? Ніхто не знає.
А в небі – шелест крил: Агов! Агов!
Великі та розумні птахи плають.
Їм зверху видно, чи не підійшов
Твій ешелон, чи не тобі заграють
Вітальну, чи прощальну? А музики,
Мабуть, ровесники тим вóронам. Їх труби
Нагадують, що все життя – позика.
Позика в Бога. І ніхто нікуди
Не дінеться від того кредитора.
Прийде твій потяг, і виходь. Остання.
Бери багаж нажитого за роки
Добра і зла, довіри та вагання,
Жадоби та щедрот, посмішки і плачу
Тих, хто приїхали вже, чи стоять, чекають,
Рахують вóронів, а чи рахують здачу –
Усім ти винен, хоч вони й не знають.
На полустанок, що рушає тихо,
На бабцю з пиріжками, на дитину
З очами, що не знали лиха –
Поглянь і знай, що кожної хвилини
Хтось може підірвати важіль стопу.
І потяг стане. А чи піде далі?
Чи це – остання? Чи – якого року?
Чи це було прощання, чи вітання?
Лиш чорні птахи в піднебессі знають.
Їм видно путь подальший, за місточком
Зеленим, що в народі називають.
Можливо, будуть славні дні і ночі,
А може, плачами зайдешся за хвилину.
Чи сонечко зійде, чи урагани?
Зустрінеш ворога, а може, ту людину,
Яка не скоїть в спині твоїй рани?
У добрий путь! Махають на прощання
Роменські вóрони над рідними дахами.
І навіть, якщо це було востаннє –
Махни рукою. Щастя не роками
І не мішками золота рахують.
А поглядом коханим, дітлахами,
Душевним покликом і тіснотою в грудях
Та словом “вдома”. Вже не за горами
Твоє майбутнє. Он, за тим лісочком.
А чи готовий ти віддати Богу
Наразі борг? Вдивляючись у очі
Тому, кому ти винен. Вийшов строк.
Такого Бога не малюють на іконах.
Він – той, хто бачить, добре пам’ятає
Сльозу і посмішку, ганебне й благородне,
Честь і безчестя. Те, чого й не знаєш…
Тож підійми твоє лице до неба.
Спитай у чорних свідків, що ширяють
Під хмарами і знають все про тебе;
Кому на небі – точно довіряють:
Чи так ти жив? Чи варто було жити?
Чи не ганьбивcя? Що залишив дітям?
Не продавав себе, чи, Боже збав, Вітчизну?
Про що співатимеш твою останню пісню?
