Пабло Пікассо. Мати й син.

Балада про матір

Край села стара хатина,
Вщент заповнена людьми,
Гірко свічка восковими
Обливається слізьми.
Вся кімната оповита
Чорним кольором хустин.
Біль і горе, наче свита,
Коло тихих домовин.
Постаріла, як примара,
Припадає до синів,
Очі їй закрила хмара,
Світ господній почорнів,
Сили дихати немає,
Ненависне їй життя.
Душу рве і серце крає
Скаженіюче виття.
Ось вони – лежать, як квіти,
Світлі, наче з образів.
Як їй жити в цьому світі?
Хто поверне їй синів?
За що Бог її карає?
Завинила чим вона?
Чом останнє забирає
Невблаганна та війна?
Повернутись обіцяли
Сизокрилії сини,
Та ось тільки не сказали,
Як зустрінуться вони.
Все прокляття посилала,
Як дізналась про біду,
Божеволіла, кричала
Біля хати у саду.

Ось і дзвони продзвеніли,
Час прийшов, в останню путь.
Тільки геть не стало сили.
Бач, попідруки ведуть.
Почалося. Залунала
«Пливе кача». Сумно так.
Он мале дівчатко стало
Із корзиною в руках.
Мертві квіти полетіли
Пелюстками до землі.
Низько голови схилили
І дорослі, і малі.
Тихі зойкання дівочі,
Плачуть жалібно жінки,
І ховають мокрі очі
Стримано чоловіки.
З натовпу почувся стогін:
Йде, нещасна, ледь жива,
Неслухняні стали ноги,
Посивіла голова.
За одну добу змінилась,
Почорніла, як мара,
Наче хата покосилась,
Стала немічна, стара.
Горе душу розірвало,
Розлетілась, наче скло,
В серце кулею ввірвалось,
Защеміло, запекло.

Цвинтар подихом холодним
Юні душі зустріча,
Словом праведним господнім
Новобранців велича.
Свіжі вириті могили,
Мов останній вже причал.
Опустили домовини,
Залп гармати прозвучав.
Кров у скронях закипіла.
Натягнулась, мов струна,
Закричала, захрипіла,
Знепритомніла вона…

Тихо в полі колосками
Вітер хвилі розганя,
Угорі поміж хмарками
Пташка пташку доганя.
Вдалині, поміж колоссям,
Мати – світла, молода.
Розвівається волосся,
Наче у струмку вода.
Руки догори, махає,
Кличе соколів своїх.
З гірки весело лунає
Гомінкий дитячий сміх.
І біжать удвох до мами
Босоногі хлопчаки,
Неньку теплими руками
Обіймають малюки.
І пішли разом по ниві
Мати й радісні сини.
І, здавалося, у мирі
Будуть разом назавжди.
Та в останніх краплях світла
Силуети розпливлись,
Звуки тихої молитви
У повітрі полились.

Опритомніла. Відкрила
Очі змучено-сумні.
Десь у грудях заболіло,
Руки стали крижані.
Підвелася. Тихо-тихо
Потяглася до могил.
В голові безжальний вихор,
Плакати ж немає сил.
Жалюгідна, одинока…
Все – немає вороття,
Лише в небесах високих
Чорне в’ється вороння.

1 лютого 2015р.

Залиште відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *