Козак Мамай

ХОТІВ ПОЇХАТЬ

Якби Всевишній не створив мене,
Якби мене батьки не народили,
Ти іншого б, голубонько, любила,
Ти з іншим би пізнала неземне…
…Якби ж Тебé Господь не сотворив
Або ж якби пройшла повз мене мимо,
Я з іншими б кохався… не з такими …
Я інших би, голубонько, любив…
Любов – це Бог. Це ним так завелось.
І нашої заслуги в тім немає,
Бо хтось когось в житті завжди кохає.
Не ти – так інша.
А не я – так хтось.

ХОТІВ ПОЇХАТЬ

Хотів поїхать, але щось не склалось…
Щось не сплелось, не вийшло, не спряглось.
Можливо, що погода зіпсувалась?
Не відаю…
Можливо, ще чогось.
Вже вивів і буланого зі стайні,
І спішно засупонив хомута,
І щось ТОБІ хотів сказать востаннє,
Та не сказав…
Чи мить була не та?
Розпріг коня. А на душі тривога,
Неспокій, розпач, жаль і маячня,
Бо все-таки були мета й дорога,
А я розпріг…
А я розпріг коня.
І зараз мені якось важко дихать,
Бо щезла і дорога, і мета.
А я ж хотів…
Я ж так хотів поїхать!
Вже навіть засупонив хомута.

* * *
З часів нескореного Риму
Ми всі помазані одним:
У кожнім з нас сидить незримо
І Ганнібал, і пілігрим.
З одного боку прагнем влади,
Корони, скіпетра, меча,
Тріумфу, почесті… посади,
Що завжди душу велича.
А з іншого – бажаєм тиші,
Молитв, смирення та наснаг,
Щоб бути завжди серед віршів,
І «яко наг», і «яко благ»…
Коли ж гординя так дістала
Бажанням влади та похвал,
Що вдягнеш тогу Ганнібала,
Якій позаздрить Ганнібал,
То зразу ж, марнославством повні,
Злетять бажання, наче дим…
…Та рветься інколи назовні
Неоковирний пілігрим!

УТРАТИ

Утрати супроводжують усіх
Щоднини,
щогодини і щомиті:
Втрачаєм друзів,
рідних,
розум серед лих–
Усе,
що нам дається в цьому світі.
Щоб,
сміючись печалі у лице,
Не знати втрат
у будні та у свята,
Самому треба вмерти,
Але це…
Аж надто
спопеляюча утрата!

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *