Оця верба, що вже похила,
Гілками хату Насті тре,
Хрестом підійде до могили,
Коли бабуся Настя вмре.
Була, як писанка, вродлива,
З косою довгою, як дні…
Та нею грубку розпалила –
По смерті мужа на війні.
Тепер забута і далека,
Давно німий її поріг.
Одна коза до неї мека
Та вітер стогне в димарі.
Помре, не знатимуть сельчани,
Хіба віконце провістить,
Коли надовго перестане
Пітьму вечірню золотить.