ТАРАСОВЕ СЛОВО
Щоб була щасливою Вкраїна,
Щоб в садах співали солов’ї,
Щоб звучала пісня солов’їно,-
Об’єднаймося, брати мої!
Нині у цьому складному світі протиборства добра і зла, правди і кривди, людяності і нервозності, немилосердя й озвірілого збагачення варто подумати про два крила суспільної тенденції у виховному плані: національна свідомість і національне безпам’ятство. Останнє – це забуття рідної мови, а звідси – зневага до культури, історії, завоювань і втрат минулих поколінь. Так поступово відбувається витолочення національної душі…
Але українська нація відроджується з Шевченка, отак, як література, як новітня єдинокультура. Тому і йдемо ми навесні до Шевченка, як до джерела, як до сповіді й причастя перед Паскою. Бо у Тараса була одна кохана дружина – його безталанна Україна, а його нащадки – усі, хто сповідує «єдиномисліє і братолюбіє». Таке, що ніколи і ні за якої влади не мириться з тими, хто любить «на братові шкуру, а не душу», та мову рідну забуває…
Безперечно, нам сьогодні треба жити по Шевченкові, жити його заповітами і його мрію втілювати у життя. Бо знаємо, яким він був патріотом, як любив Україну. Малював її пахучими фарбами – а вона боліла… Хотів забути, занапащену, напівживу – а вона стояла перед ним вишневим дивом, тополевою вірністю, чорнобривою панною в жупані, манила блиском довгої коси… І він брав лагідне й чисте, як вода джерельна, слово, вмочував у кров свого пломінкого серця, гартував на вогні пекучої сльози і різьбив, гравірував свої пророчі думки…
Прислухаймось сьогодні до тих думок, поплачмо, бо сльози, як і страждання, очищують душу. Нехай під чистим поглядом Шевченка просвітліє наш розум, вигляне совість, як сонце після дощу, зігріє плоть і оживить свідомість.
А тоді ставаймо до роботи і боротьби, аби не потурати кривді та злу своїм байдужим спогляданням, бо байдужість – найстрашніше в світі, гірше, ніж зрада! Адже тільки за мовчазної участі байдужих творились найбільші злочини на землі.
Не даймо втоптати наші душі, витолочити серце і розум, спаплюжити мову і вбити пісню, згноїти честь і славу! Вставаймо там, де бракує української книги, кінофільму, скажімо правду тоді, коли її проковтнули користолюбці. Припадімо неложними вустами до весняного соку землі – незглибимої любові великого Тараса – і не здаваймось! Бо все в наших руках, бо на наших вустах, у наших серцях – Тарасове незбагненно живуче і оживляюче слово, наша віра, наша духовність, наше майбутнє.
ШЕВЧЕНКО І УКРАЇНА
( Життєвий шлях Тараса Шевченка у віршах поетів)
Україна – наша Мати, а Шевченко – Батько. У дітей – одна мати і один батько. Ми ж – діти України і Шевченка.
Сьогодні Мати-Україна з нами, а Батька Тараса немає серед нас… Немає фізично, але духовно він був, є і буде з нами, доки буде народ України. А він – безсмертний!
Написано й переписано про Шевченка дуже і дуже багато, а особливо в останні роки. Шевченко, його творчість – це невичерпне джерело мудрості, духовності, любові до рідного краю, України.
Шевченком, а вірніше його словом – палким і гнівним, щедрим і ласкавим, добрим і лагідним, в різні роки і тепер спекулюють різні партії і рухи, політики великі і малі. Часто-густо його слово для них стає зброєю в боротьбі з ідейними опонентами.
Усе це підтверджує лише одне: Шевченко живе серед нас і сьогодні. Разом з нами він бідує, сперечається, мітингує, мріє, бореться і живе.
Вустами поетів різних років спробуємо ще раз пройтися сторінками його нелегкого, трагічного, але великого життя!
Коли запитують, бува,
Звідкіль я і з якого краю, –
Лиш назву рідного села
Скажу – і чую: Хто ж не знає?!
О рідні Моринці мої,
Вкраїни часточка маленька,
А скільки сліз і мук, і мрій
Тобі даровано Шевченком?! (В.Кузьменко. «Рідні Моринці»)Як темна туча грозяна, пливла доба тяжка.
Кріпачка народила малого кріпака.
Схилялась над Тарасиком і плакала над ним,
Гримів над лісом моринським
Весняний ранній грім…
Все віддала маленькому, лишила тільки сум.
Гадала: не віддам йому, за нього понесу.
Боролася із лихом, марніла з року в рік,
Й не витримала, впала, підкошена навік… (В.Дергач. «Весняний грім»)
Коли Тарасові було 9 років, «нужда та праця» поклали матір в домовину…
Вона вмирала важко, як жила,
Бо дітям світ сирітством зав’язала…
Віджнивувалися чужі жнива,
А на свої таки не дочекала…
Та ще й не осінь. Літо ж на порі.
Земля серпнева тепла і ласкава…
Вмирала мати вранці при зорі,
Молилась росам і прив’ялим травам… (Н.Давидовська. «Шевченкова мати»)
Батько оженився вдруге. Мачуха не злюбила Тараса, тому він часто тікав із дому, ховався в бур’янах і писав або малював…
Він виганяє вівці рано, він посміхається весні,
Шукає радісна Оксана його в степу між бур’янів…
Шукає, кличе, наче мати, не заблудився б він, бува.
А перед ним папір пом’ятий, де перші вилились слова
В стрімкі рядки, до слова – слово, що тануть полум’ям колись.
А степом сивим полиновим
Хазяйські вівці розбрелись. (Л.Талалай. «Рядки про Шевченка»).
Нянею і наставницею маленького Тараса була його старша сестра Катерина. Любов її і ласка так само, як і материнські, скрашували перші літа убогої дитини-кріпака.
Пролетіли роки над садком,
Над садком вишневим коло хати,
Хлопчик пас ягнята за селом,
Дівчинка прийшла його втішати. (В.Ковтуненко. «Течія дитинства»)
Батько Тараса помер, коли йому йшов 12-й рік. Зовсім страшно стало хлопцеві… Як жити в світі сироті?.. До кого прихилитися, в кого спитати поради?…
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами. (М.Рильський. «Слово про рідну матір»)
Помираючи, батько Тараса промовив слова, що збулися згодом: «Синові Тарасові з мого хазяйства нічого не треба, він буде неабияким чоловіком: з нього буде або щось дуже добре, або велике ледащо, і для нього моя спадщина або нічого не значитиме, або нічого не поможе». Отож батько подбав, щоб дати синові науку. Вчився Тарас у Василя Губського, пізніше – у дяка-п’яниці Богорського. Саме тепер у хлопця прокинувся хист до малювання, до всього прекрасного. Шукаючи вчителя малювання і не знайшовши в сусідніх селах, тяжко засмутився. Подався до рідної Кирилівки і став за пастуха.
І так на душі у Тараса в тринадцяте літо,
Що витер набіглу на очі сльозу крадькома.
Немов обізвалась до нього могила розрита,
Немов заспівала з могили Вкраїна сама… (Є.Гуцало. «В тринадцяте літо»)
Пробує Тарас щастя з наукою малювання. Один за одним учителі відмовляють. Коли майбутньому поетові виповнилося 15 років, він став працювати в управителя на кухні, потім стає в покоях за «козачка». Їде з паном Енгельгардтом до Петербурга, у Варшаву. У 1831 році пан Енгельгардт переїжджає жити у Петербург, а з ним – і Шевченко.
О доленько моя, послала ти сама
Мене за козачка, журиться в самоті.
Куди я йду? Чого? Що стріну у житті?
Чи є на світі Бог? Ні, певне, що нема! (П.Бровка. «Повз Білорусь»)
Все позаду… Україна,
Золотоворітський мур…
І криваві курять вина
Петербург і Оренбург.
Все позаду. Вільні крила,
Рев і схлип Дніпрових бур…
Рвався в Київ, а судились –
Петербург і Оренбург. (Т.Федюк. «Все позаду»)
Зглянувшись на невідступні благання Шевченка, Енгельгардт законтрактував його на чотири роки до цехового майстра Ширяєва для практики у малярстві. Нелегко жилося юнакові, тим більше, шо мало було науки. Тому хлопець бігав до Літнього саду ночами та змальовував статуї античних богів.
У білі ночі йшов у Літній сад,
Спішив сюди із трепетом у серці,
Ніс довгі пензлі й фарби у цеберці,
Щоб вранці, не вертаючись назад,
Іти і домальовувать плафон. (А.Кацнельсон. «У білі ночі»)
В один із таких сеансів (1837 р.) Шевченко познайомився з учнем Академії художеств Іваном Сошенком, який зіграв неабияку роль у подальшому житті Тараса. Саме через нього відбулося знайомство з поетом Гребінкою, художником Брюлловим, російським поетом Жуковським та іншими освіченими і талановитими людьми. Саме вони подбали, щоб викупити майбутнього поета з неволі, дали змогу навчатися в Академії художеств.
Його з неволі вийняли гуртом,
Немов з вогню дитину несповиту.
Стражданням край! Тепер уже ніхто
Не заборонить жити і творити…
Брюллов намалював портрет Жуковського, який пустили на лотерейний продаж і за гроші, що виручили, куплено Шевченкові жадану волю. Це сталося 22 квітня 1838 року.
…Смертельна справа на життя своє…
В обличчя – вітер. Круглий і тривожний.
Нева шумить, мов підпанок із сну.
І кожен камінь, хвиля кожна
Нагадують уперто про весну,
Про чорний жар землі під канчуком,
Про чесний відчай бути кріпаком…
2500!.. По-панськи запросили!
Тепер – ого! – який він дорогий!
Тепер він вільний! Вільний і красивий! (О.Шарварок. «Небесний дзвін)
Здійснилось те, про що недавній панський козачок не міг марити в найпалкіших своїх мріях. Мов людина, що з душного і вогкого льоху вийшла на свіже повітря і дихає на повні груди, так і Шевченко тепер вдихав те нове повітря, черпав його, як цілющий бальзам для своєї наболілої молодої душі.
Та марить він про рідну Україну…
Бо як тут жить?… Скрізь сум і чужина…
В душі ж – глибока ятриться руїна..,
Ні! Кличе, чую, рідна сторона…(Т.Лісненко. «Кличе рідна сторона»)
І прокинулася в нього туга за рідним краєм… Все частіше і частіше почала з’являтися перед очима далека Україна, поставали картини її природи і образи її минулого. Все це перетворювалося в словесні картини й просилося на папір. Нові малюнки почав творити словом. У 1840 році вийшла в світ маленька книжечка Тараса Шевченка «Кобзар», а через два роки вийшла поема «Гайдамаки». Та печаль за Україною не втихала в його серці. Адже 15 років у розлуці з Україною…
У 1843 році Тарас Григорович побував на Україні.
І ось вона, обшарпана, та рідна,
Вона моя, окрадена і бідна…
І щедро лиш квітують спориші…
А серце ниє знову у душі… (Т.Лісненко. «В Україну повернусь»)
Скрізь зустрічали поета з радістю, скрізь він був дорогим і бажаним гостем. Така була велика його слава. 15 років тому везли його з України як убогого кріпака, а тепер повернувся він, укритий славою, усім любий і бажаний.
Де кривоногі, кривоплечі
Садки давно зістарив час,
Ходив, було, в квітневий вечір
По Лизогубівці Тарас… (А.Німенко. «Грифонаж»)
Але пишні прийоми і вітання не засліпили очі Тарасові: навкруги чув, як стогне народ у кріпацькому ярмі, як люди, знеможені, у відчаї потопають у злиднях. Скрізь панувала «неправда і неволя». Найбільше була вражена душа поета, коли він побачив, як тяжко тягнуть панське ярмо його рідні сестри і брати. Отож, невеселі враження вивіз Шевченко із рідного краю.
Не дав нічого стомленій Вкраїні…
Хіба що з нею лихо я несу?..
Невже сади замовкнуть солов’їні,
Невже я України не спасу?… (Т.Лісненко. «Побачу Україну»)
Навесні 1845 року Шевченко знову приїхав на Вкраїну з твердою думкою оселитися тут назавжди.
І оселився в Києві, службу собі знайшов – художником для змалювання пам’яток в Україні. Тут зійшовся з гуртом освічених земляків, патріотів і народолюбців, що мріяли про роботу на користь народу. Вони марили про волю, визволення всього народу з кріпацтва, про його освіту. А Шевченко вже говорив з народом своїми віршами…
Він не боявся ні заграв, ні грому,
Ні вражих зрад, ні приязних образ,
Коли студентству в Києві палкому
Читав полуменистий свій «Кавказ».
Тоді виникла думка створити товариство, яке б поширювало ідеї народолюбства і слов’янської єдності. Воно мало бути таємним, хоч і не ставило ніяких революційних цілей. Шевченко став його учасником. Та донос на незаконне товариство випередив практичні дії. Заарештували всіх братчиків, а Шевченка взяли на паромі, коли він долав Дніпро.
Арешт чинили посеред Дніпра
У повінь. Причекали. Заманили.
Спішили, торгувались; не спішили.
І випливли. І закінчилась гра…
Як правди жезл, підносять предписання
Два янголи в жандармських одіяннях…
…Подививсь поет
На береги, що в далях ледве мріли,
На течію, і враз пополотнілий,
Свою судьбу узрів… (М.Стрельбицький. «Арешт»)
Відвезли полонених до Петербурга, Шевченка звинуватили у вільнолюбстві, яке звучить у його віршах, особливо, де згадуються високопоставлені особи. Слідство вели Орлов і Дубельт.
А він утер з чола холодний піт
І не укляк в покорі на коліна,
То й загримів на цілих десять літ
За друзів, за «Три літа», за Вкраїну. (С.Пушик. «Вибір»)
На допитах і слідствах Шевченко вів себе стримано, сміливо. Від своїх думок і переконань не відрікався, щоб не зрадити товаришів по неволі. А присуд був суворий, особливо над Шевченком: його заслали в Оренбургщину, в москалі, із забороною писати і малювати. Це була страшна кара!
Він був пророк великий наш,
Знав таємницю слова-грому.
Він слово гостре, як палаш
Подав народові свойому…
І від панів тікали сни,
Зникали супокою чари.
Боялись Кобзаря пани,
І підпанки, і яничари. (Д.Павличко. «На відкритті пам’ятника Шевченкові в селі Лозівці»)
…Знову тяжка Шевченкова недоля… Може, ще страшніша, ніж колишня кріпаччина. Весь час під наглядом, позбавлений можливості малювати… Тільки крадькома міг вирватись із «смердючої казарми» і спочити серед голого степу.
Четвертують, палять душу рими,
І думки такі страшні та зримі,
Мов гармати, вибивають двері…
Я прошу вас – олівця й паперу. (Н.Поклад. «Триптих болю»)
Пішли важкі і сірі дні важкої воєнної муштри, знущання і невимовної
нудьги за рідним краєм, за людьми, за всім, що скрашувало «життя на волі».
Все це жорстоко пригноблювало поета, він втомлювався фізично, морально і духовно…
В краю, де страждає людина й природа,
Лиш птах не в кайданах, лиш він на свободі.
Злітає до висі, дерев і раїни,
І дивиться в очі твоєї Вкраїни.
Лети, твоя воля! Бархани, бархани…
А рекрутська доля – рідня барабану…
І крила розпрямить розбуджена птиця –
Тут соколу навіть на кручі не спиться.
Метнувся високо, в тумані розтанув…
–Чому я не сокіл, чому не літаю?.. (В.Карпеко. «Дума про Тараса»)
Поки наладилось листування з приятелями, поки йому почали присилати книжки для читання, минув цілий рік. Найтяжчим було в Шевченковій неволі – заборона писати і малювати.
У казематі катували слово,
Давили його муштра і хула.
Але воно вставало знову й знову,
Душа поета думами жила. (М.Борщ. «Слово Кобзаря»)
Не маючи змоги втриматися, щоб не виливати на папері сумних думок, поет крадькома записував свої невільницькі плачі в маленьку книжечку і ховав її за халявою чобота…
Мовчить кос-аральська рівнина.
Пісок під ногами, як сіль.
А в серці живе Україна,
Не мовкне невтишимий біль.
Хоч вісточку б з дому дістати!
Хоча б олівець і папір!
Писати йому й малювати
Сам цар заказав, бузовір.
…Єх, муштро солдатська, нестерпна,
Шпіцрутени мучать рабів…
І десять страшніших од пекла,
Таких проминуло років. (М.Браун. «Шевченко»)
А влітку 1848 року Шевченко працював у експедиції на берегах Аральського моря. Коли довелося проводити зиму і весну 1848-49 років в далекій пустині, ще гіршій, ніж Орськ, тяжка туга знов охопила бідолашного поета.
Під смерком небесної стелі
При світлі скупої сльози
У спаленій сонцем пустелі
Він висадив скалку лози –
Вербовий тонесенький прутик,
Що знав, як терзає пітьма
Неволі, сваволі, облуди…
І світ, що для мислі – тюрма… (Т.Севернюк. «Поетова верба»)Хто кинув її, одиноку,
Хто запах Вітчизни приніс?
І світиться туга глибока
У краплях нехованих сліз.
«Де ж мова твоя солов’їна,
Де гордая сила Дніпрова?
Вкраїно, моя Україно,
Надломлена гілко вербова…» (В.Колодій. «Балада про вербичку»)
Час, проведений у Новопетровську, був найсумнішим у поетовій біографії. В його душу закрався глибокий відчай… За шість з половиною років написаний лише один вірш – «Москалева криниця» перед його виходом на волю в травні 1857 року. Десять років страждань – наче вічність. Шевченко вже і не надіявся, що колись повернеться на Вкраїну… Ні, мабуть, вірив… І саме ця віра давала йому сили, ця віра допомогла йому вижити…
Було, що й марилась Вкраїна
Вже не в кайданах. Нова хата,
Добром і радістю багата,
Садок і пісня соловїна… (М.Шепелюк. «В Кос-Аралі»)
Весною 1857 року Шевченко дізнався від приятеля М.Лазаревського, що скінчилася десятилітня неволя. У березні 1858 року поет прибув до Петербурга.
Позаду все: і муштра, і капрали,
Казарми й муки з ранку до смерку…
Лиш на обличчі зморшки вкарбували
Усе, що звідав на своїм віку…
…І серце б’ється – знає дружбу щиру.
Слова встають. Горять. Бо воля спить.
Бо треба добре нагострить сокиру
Та й заходитись миром всіх будить. (А.Косматенко. «Петербург»)
Оселився поет в Академії художеств, де почав працювати над гравюрою, за що незабаром отримав ступінь академіка.
Влітку 1859 року з’їздив Тарас Григорович на Україну, побував у рідній Кирилівці, побачився з братами і сестрою…
…І він летить на отчу Україну,
За крила взявши пензель і перо, –
Пора ж йому поставити хатину,
Щоб вікнами дивилась на Дніпро.
…Будує хату з мрії голубої,
На покуть слово ставить, слово-клич.
Візьми його, народе, стань собою,
І сам себе в тім слові возвелич. (М.Ткач. «Тарасова мрія»)
Марив Тарас і про те, щоб одружитись.
А наречену вибрав з бідних,
Порад і слухать не хотів.
До неї вранці і в обіди,
Мов неприкаяний, ходив.
І чим вона заворожила?
Не міг, сердега, навіть спать.
Хваливсь, що ґудзичка пришила,
І вміє «Гриця» заспівать. (М.Палієнко. «Наречена»)
І малював, і вірші їй приносив,
Один на згадку навіть присвятив.
Стояла осінь. Холодніли роси.
Збирався скоро засилать сватів.
А що ж Ликера? Чи вона любила?
Чи сумувала трохи хоч за ним?
Коли з’являвсь – не те, щоб лебеділа,
Але додому не вертавсь сумним… (М.Палієнко. «Ликера»)
Але не судилося подружнє життя поетові… Розпалося все, зникло, як і з’явилося… Розкололася поетова душа, розбилося серце на дрібні частини…
Сльоза закипає… Душа посварилася з Богом.
А небо, а простір, а це під горою село!
І так же тут любо! Дніпро під самим порогом,
І тільки порога… порога чомусь не було… (Л.Костенко. «Княжа гора»)
Подорож по Вкраїні для поета скінчилася печально. Провінційна адміністрація пильно стежила за Шевченком під час його мандрівок, вважаючи його за людину небезпечну. І був арешт, але після допиту поета відпустили. Ця пригода його дуже схвилювала.
А завтра поїду. І може, усе це – востаннє.
Цей берег… цей вітер… Ці люди привітні в селі…
І вже з Петербурга буду пити листами
Той спогад, ту мрію – жити на рідній землі! (Л.Костенко. «Княжа гора»)
Але мрія про життя в рідному краї, на рідній Україні його не полишала. Він жив Україною, він її малював у своїх снах, бачив у мріях і чекав, чекав тієї миті… А тим часом підкралася до нього хвороба: підло і підступно…
Добридень, маленька кімнато,
З великим вікном на Неву.
Де хвилі так важко й завзято,
Немов табунища, пливуть.
Добридень, маленька кімнато,
Де мучився він і страждав,
Не зміг люту смерть подолати,
Та в смерті безсмертним постав. (О.Лупій. «У майстерні Шевченка»)
Знесилений у тяжкому далекому засланні організм Шевченка не міг подолати хворобу. На початку 1861 року великого поета України не стало.
Як він рвався у рідні степи!
Не було прихилитись до кого.
Із щербатої чаші надпив
Сатанинського трунку земного.
Та й на сходах майстерні свічу
В темінь двигав, сутулячи плечі.
Все опори шукав, а відчув
Навкруги світову порожнечу. (В.Базилевський. «Вогонь над прірвою»)
Тарас Шевченко помер 26 лютого (10 березня), не доживши кілька днів до оповіщення волі, якої він очікував, як ніхто інший, за яку заплатив найкращим десятком літ життя.
Ледь блима свічка на його столі,
Тісні і непривітні антресолі…
Кому він звірить всі свої жалі?
Ох, як він пізно дочекався волі!..
Ще вчора йшли депеші звідусіль,
Із днем народження вітали друзі…
Вже груди роздирав пекельний біль,
І так тривожно Кобзаревій музі…
…Там – пензлі! І мольберт, там стільки справ!
Там – люди, – жити, жити неодмінно!
Він болісно всміхнувся і… упав –
Тобі на теплі руки, Україно… (В.Колодій. «У вінок Кобзареві»)
І поховали Шевченка в сірому Петербурзі, на Смоленському кладовищі. А після його земляки зібралися на раду та вирішили клопотати, аби перевезти тіло поета на Україну, щоб здійснити його заповіт.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій.
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий… (Т.Шевченко. «Заповіт»)
І дозвіл на перепоховання Батька-пророка надійшов у квітні. Тепер повертався він на рідну Україну назавжди, щоб ніколи і нікуди не від’їжджати…
Додому, тату… Вицвілися котики,
Зайшовся ранок зболеним плачем…
Неначе хвиля, здійметься й одкотиться
Китайка над похиленим плечем…
А вже навстріч – зажурені тополі,
Рядочки хат бід бриликами стріх.
Ніс Прометей святий великий гріх. (М.Воробей. «Шляхи»)
10 травня (22 травня) відбувся похорон під Каневом, на Чернечій горі, на місці, де поет марив оселитися за життя.
– Бажав ти хати і дружини,
Кобзарю милий… Де ж вони?
Холодно-білий цвіт калини,
Безмовна темрява труни…
Нехай же щирий дар ткача
Тебе навіки, наш Тарасе,
Із Україною вінча.
Летіть, півні мої, співайте,
Кричіть, горлайте на весь світ:
«Поховайте та вставайте» –
Святий Шевченків заповіт! (В.Сухомлін. «Був травень…»)
Сьогодні Україна незалежна, вільна, уквітчана працею і піснями, звеличена рідним українським словом. Але часто посилаємо погляд до нього, духовного батька, пророка Шевченка… За порадою до нього йдемо, йдемо поділитися радощами, здобутками, а часом – і негараздами…
Навчи ж, батьку, як любити
Рідну Україну,
Бо у чварах ми котимось
Знову до руїни.
Подай голос, щоб почули
І в містах, й на ниві:
«Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!»
Пройдись селами, містами,
Де лихо бродило,
Щоб твоє пророче слово
Всіх нас розбудило.
Щоб лунало твоє слово
Від краю до краю:
«Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!..» (Г.Мельниченко. «Встань, Тарасе!»)
Тарас Шевченко сьогодні з нами, він стежить за нами, нашими думами і мріями, помислами і устремлінням у майбутнє, він будить у наших душах правду, милосердя, щирість і патріотизм.
Після нього зосталося Слово –
Хвиля пристрасті без берегів –
Невгамовно палке і в любові,
І в зненависті до ворогів.
В тім вогні нам горіть – не згорати,
Черпать сили в дні бід і невдач.
Україно, згорьована мати,
Над улюбленим сином поплач… (В.Климентовська. «Пам’яті Шевченка»)