Тарас Шевченко. Автопортрет.

Пісенність поетичного стилю Тараса Шевченка

СЛОВО ПРО ФЕНОМЕН ТАЛАНТУ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА

Велич Тараса Шевченка спонукає науковців до нового, поглибленого осмислення його місця і ролі як знакової постаті української історії.
акад. Л. І. Мацько

Тарас Григорович Шевченко – воістину знакова постать в історії нашого народу, його культури, мови, літератури… «Знаковість Шевченка для української культури в тому, що він …став речником етнонаціонального буття і консолідатором української нації», – висновковує акад. Л. І. Мацько (Мацько, с. 175) .
Помисли і задуми, висловлені ідеї великого Кобзаря стали пророчими і віщими, концептуальними для національного розвою. Поетичне слово Т.Шевченка визнане незаперечно досконалим, незрівнянно зрілим, бездоганно майстерним, викінчено довершеним і зразковим. Сьогодні феномен великого сина українського народу так і залишається не пізнаною до кінця загадкою. Спробуємо окреслити сучасне осмислення здобутку геніального митця, знакову силу його таланту в історії нації.

Універсалізм художнього мовомислення Тараса Шевченка

Осягнути до кінця глибини лінгвостилістики поетичного слова Т.Шевченка, як і будь-якого іншого національного поета-генія, неможливо.
В. В. Жайворонок
Ознакою геніальності Кобзаря є те, що його думка, втілена у поетичну форму, не втрачає ваги і вартісності для національного світобуття. Слово неперевершеного у віках Шевченка завжди актуальне і злободенне, завжди відповідає часові, завше потрібне і доречне. Воно – дороговказ для нації, воднораз – вимір буття, орієнтир у сьогочассі.
Слово Шевченка тим прибавливе і вічне, що воно щире і правдиве, просте і разом з тим відкрите, людяне. Це тому, що йшло з душі генія, було частиною його єства:

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
«Учися, серденько, колись
З нас будуть люде»,— ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.
[9 лютого 1858, Нижній Новгород]

Справедливими є міркування акад. Єрмоленко С.Я., що «осмислення національно-культурних цінностей через Шевченкове слово – показовий суспільно-світоглядний, художньо-естетичний процес. Мова Шевченка відкрита для сприйняття новими і новими поколіннями. Відкритість її – це і є нове асоціативне мислення, що спричиняється до виникнення або переосмислення крилатих висловів» (Єрмоленко, с. 63). Афористичність мови Тараса Шевченка – промовистий доказ його віковічності й потрібності нації, зв’язку поколінь нашого народу. Крилаті вислови Тараса Шевченка не підвладні часопростору. Вони невмирущі. Це – своєрідні заповіти нащадкам: «Розкуйтеся, братайтеся, У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає…» («І мертвим, і живим…» 1845 р.), Бо «де нема святої волі, Не буде там добра ніколи («Царі» 1857 р.), «Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя» («І мертвим, і живим…» 1845 р.), «Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь» («І мертвим, і живим…» 1845 р.), «Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають» («І мертвим, і живим…» 1845 р.), «В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля» («І мертвим, і живим…» 1845 р.), «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля» («Кавказ» 1845 р.).
Любов до України – незмінна тема Шевченкових віршів, що стали афористичними, загальнознаними й улюбленими у народі: «Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!» (Тарас Шевченко). «Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть» (Тарас Шевченко). “Чи ми ще зійдемося знову?”, 1847), «Світе тихий, краю милий, Моя Україно! За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?» (“Розрита могила”, 1843), «Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся!» (“І мертвим, і живим…”,1845), «Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого» (“І мертвим, і живим…”, 1845).
Крилаті думки Шевченка сягають найпотаємніших глибин національного буття. Поняття патріотизму не засвідчене у поетичній мові митця, але цим почуттям пройняті усі твори художника: «Любітеся, брати мої, Україну любіте І за неї, безталанну, Господа моліте» («В казематі 1847 р.), «Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть» («В казематі» 1847р.).
Про що б не писав Т.Шевченко – його слово виявилося потрібним нам, бо воно влучне і якнайточніше відображає стан сьогочасних речей : «І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України» («І мертвим, і живим…» 1845 р.), «Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, «І помоляться на волі Невольничі діти!..» («Великий льох» 1845 р.), «Поки живе надія в хаті, Нехай живе, не виганяй» («Варнак» 1848 р.), «…Будем жить, людей любить, Святого Господа хвалить» («Царі» 1857 р.).
Для Шевченка характерна всеохопність думки, її розмах, обшир. Його поетичний світогляд сягав найпотаємніших куточків етнодійсності, найменших і водночас значущих деталей життєдіяльності. Кобзар, вийшовши з народу, знав його ментальну сутність: «Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!» («І мертвим, і живим…» 1845 р.), «…Де нема святої волі, Не буде там добра ніколи.», «Раз добром нагріте серце, Вік не прохолоне!» («Сон» 1844 р.), «А розумне ваше слово Брехнею підбите» (“Гайдамаки”), «А ми дивились та мовчали Та мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби!» (“Юродивий”)
У епіцентрі поетових роздумів та переживань завжди перебувало бажання боротьби з соціальною несправедливістю, яка повинна була закінчитися перемогою знедолених. Ці прагнення увіковічнилися у крилатих висловах: «Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!» (“Кавказ”, 1845), «В сімї вольній, новій» (“Заповіт”), «Ви любите на братові шкуру, а не душу!» (“Кавказ”, 1845), «Все гине, – Слава не поляже…» (Тарас Шевченко), «Погано дуже, страх погано! В оцій пустині пропадать. А ще поганше на Украйні Дивитись, плакать – і мовчать». (Тарас Шевченко), «Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом» (“Заповіт”, 1845).
Шевченко-пророк передбачив віковічно тяжку і криваву долю України:
«Встане правда! встане воля! I Тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки, Кровавії ріки!» (“Кавказ”, 1845).
Його роздуми, написані багато років тому, на превеликий жаль, знаходять відгук у сучасній подієвості. Ми віримо Кобзареві як пророку: «І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі» («І Архімед, і Галілей…» 1860 р).
Шевченко – світоч нації, її слава, гордість, шана і любов.

Пісенність поетичного стилю Тараса Шевченка

Шевченко в своїх творах в основу народну пісню і підняв народну поезію високо, не змінюючи ні на крихту ні її форми, ні її змісту. Хто перший раз брав у руки Шевченка, той помилявся, думаючи, що то народні пісні.
І.Нечуй-Левицький

Стиль віршів митця – пластичний, рівний і ритмічно злагоджений – відповідно до народнопісенної мови. Тому вірші Шевченка легко піддаються музичній обробці, можуть бути співаними. Художникові притаманне тонке чуття мовної матерії, він вловив і зумів утілити в авторську пісенну форму народні мелодії, музичний характер української пісенної душі, відтворити полігамну стихію словесно-музичного народного мистецтва. Кобзар відчув природу пісенної натури етноносія культури , до якої сам належав. Відтак дух пісенності, музичності і легкої ритмізовано-гармонійної віршової форми, що не дублює народну пісню, проте близький до неї, органічний за своєю сутністю, – провідна риса поетичного ідіостилю Шевченка.
Любов до пісні, до героїчного епосу генетично вкорінені в єство його душі:

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине
От де, люде, наша слава,
Слава України!
(«До Основ’яненка» 1840 р.)

Маємо багато розвідок, присвячених темі «Шевченко і музика»: Шевченко і музика. Збірка статей. – К.: Мистецтво, 1961; Н.Королюк. Полум’яне слово Шевченка в музиці. – К.:Вид. ім. Олени Теліги, 1995; М. Білінська. Шевченко і музика. Російською мовою. – К.: Музична Україна, 1984; Н. Андрос. Музична інтерпретація поезії Шевченка. – К.: Музична Україна, 1985; О.Правдюк. Т.Г. Шевченко і музичний фольклор України. – К.: Наукова думка, 1966; М. Гордійчук. На музичних дорогах./Шевченко і російська музика. – К.: Музична Україна, 1973; С. Людкевич. Дослідження і статті. /Про основу і значення співності в поезії Шевченка. – К.: Музична Україна,1976; М.О. Грінченко. Вибране./Шевченко і музика. –К.: вид. Образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1959; А.Іваницький. Український музичний фольклор/Творчість Шевченка. – Вінниця, Нова книга, 2004; деський музикознавець. Збірка статей. Російською та українською мовами. /О.Сокол. Про експресію звукоінтонаційних образів в поетиці «Кобзаря» Т. Г.Шевченка. – Одеса,: 1993; Л. Довгань. Вивчення творів Т.Шевченка в контексті вокального мистецтва ХХI ст. – Одеса,: АудиторіЯ,2006; Вокальні твори українських композиторів на слова Тараса Григоровича Шевченка. – К.: вид. Образотворчого мистецтва і музичної літератури,1961; Хорові твори українських композиторів на слова Тараса Григоровича Шевченка. –К.: вид. Образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1961; За думою дума. Пісні та романси композиторів ХIХ сторіччя на слова Т.Г. Шевченка. Упорядник Л.Кауфман. – К.: Музична Україна, 1967; Т.Г. Шевченко в творах українських радянських композиторів. Упорядник А. Петровський. – К.: Українське державне вид. 1944; орові твори на вірші Тараса Шевченка. Упорядник А.Любченко. – К.: Музична Україна, 1989; Українська сучасна хорова музика. Хрестоматія./Е.Станкович. Симфонія-диптих на вірші Т.Г. Шевченка. – К.: Просвіта, 1999; К. Данькевич. «Лілея». Балет . Клавір. – К.: Мистецтво, 1964; М. Вериківський. «Наймичка». Опера. Клавір. Українською та російською мовами. – К.: Музична Україна, 1967; М.Аркас. «Катерина». Опера. Клавір. Українською та російською мовами. – К.: Мистецтво; К.Данькевич. «Назар Стодоля». Опера. Клавір. – К.: Радянський композитор, 1962; Г. Майборода. «Лілея». Симфонічна поема. Партитура. – К.: Музична Україна, 1977; Народні пісні на слова Тараса Шевченка. Вступна стаття, упорядкування О.Правдюка. – К.: Академія наук, 1961; С. Людкевич. Кантати, «Заповіт» – кантата, «Кавказ» – кантата-симфонія. Клавіри, партитура. – К.:Музична Україна, 1978. – К.: Радянський композитор, 1961. – К.: вид. Образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1962; Л. Ревуцький. «Хустина» поема. Партитура.Російською і українською мовами. – К.: Радянський композитор, 1961.; М.Лисенко. Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка. Романси. Хорові твори та вокальні ансамблі. – К.: Музична Україна, 1982,1983 ;Ю. Мейтус. «Кобзареві». Вокальний цикл на слова А.Малишка. Українською та російською мовами. – К.: Мистецтво, 1963; І. Шамо. «Тарасові Думи». 6 новел для фортепіано. – К.: Мистецтво, 1965 та ін.
Багато віршів Т.Шевченка, що покладені на музику, стали улюбленими і здобули славу народних пісень: «Думи мої, думи мої», «Вітре буйний», «Зоре моя вечірняя», «Не женися на багатій… », «Тече вода в сине море», «Садок вишневий коло хати» та ін.
Поезії Шевченка по-новому виконують сучасні митці. Так, пісня “Бандуристе, орле сизий” увійшла до альбому співачки Ірини Білик “Країна” (2001). В основу композиції покладено вірш Тараса Шеченка “Н.Маркевичу”, що написаний 1840 року у Санкт-Петербурзі.
Група українського готичного року “Кому вниз” випустила альбом під назвою “4: Шевченко”. Основою для створення композицій стали відомі твори письменника. Досі гурт виконував п’ять творів на слова Тараса Шевченка: “Микита Швачка”, “До Основ’яненка”, “Розрита могила”, “Не нарікаю я на Бога” та “Суботів”. До нової ж збірки увійшли уривки з “Княжни”, “Хустини”, “Холодного Яру”, “У казематі” та з “Осії. Глави XIV”. Це свідчить про те, що Т.Шевченко – завжди в моді, завжди актуальний і близький. Ритмолад творів митця співзвучний з ритмом національної буттєвості.
Геніальність Шевченка вбачають і в тому, що він, на відміну від свої попередників, не переспівав твори фольклору, а творчо використав надбання народнопісенної стихії: він оновив, збагатив, наповнив індивідуально-авторським смислом народнопоетичні-образи-символи. Тому проста й водночас неперевершена мова Кобзаря здається народною піснею. «Мовотворчість Т.Шевченка випереджала час, і народнопоетичне слово вводилося в нові контексти, збагачувалося індивідуально-авторськими асоціаціями, причому воно було далеке від стилізації, тобто від поверхового освоєння народнопісенних мотивів» (Єрмоленко, с.86), – цілковито точні міркування!
Власне, Кобзар своєрідно розширив звучання народнопоетичного слова, не тільки відтворив, а й збагатив його музику, експресивні відтінки.

Могутність і сила Шевченкового слова: погляд крізь віки

Шевченкове слово, його поетична мова, наснажені прогресивним змістом,запалювали серця мільйонів патріотичним вогнем. Поет оповивав крилом слави українську історію.
акад. В.М. Русанівський

У Т. Шевченка – висока культура мови поряд з високою, глибинно-простою і мудрою думкою, що пронизує усі віковічні шари етнобуття.
Незаперечною є теза, що мова Шевченка – проста і людяна, щира і відверта, чиста і відкрита для сприйняття та розуміння.
Слово і думка у митця – нерозривні:

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,—
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…

Слово у Шевченка – ключ до світорозуміння. Слово в Кобзаря – також ключ до душі людини:

В неволі, в самоті немає,
Нема з ким серце поєднать.
То сам собі оце шукаю
Когось-то, з ним щоб розмовлять,
Шукаю бога, а находжу
Таке, що цур йому й казать.
От що зробили з мене годи
Та безталання; та ще й те,
Що літечко моє святе
Минуло хмарно, що немає
Ніже єдиного случаю,
Щоб до ладу було згадать.
А душу треба розважать,
Бо їй так хочеться, так просить
Хоч слова тихого. Не чуть,
І мов у полі сніг заносить
Не охолонувший ще труп.
[Друга половина 1848, Кос-Арал].

Слово, як і душа, живе у Кобзаря: «І ти слова його живії В живую душу прийняла. І на торжища і в чертоги Живого істинного Бога Ти слово правди понесла». (“Неофіти”, 1857), «Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом» (“Заповіт”).
Як відзначає акад. Єрмоленко С.Я., «усю творчість поета пронизує мовлене слово – ідея спілкування, взаєморозуміння, потреба розмови, мови» (Єрмоленко, с.54).
Слово і мова – всемогутні захисні сили, якими володіє митець:

Возвеличу,
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
(“Подражаніє 11 псалму”, 1859)

Довколишній світ, природа у Шевченковому сприйнятті – одухотворені, наділені, як людина, здатністю розмовляти:

Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш,—
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море.
Воно знає, де мій милий,
Бо його носило,
Воно скаже, синє море,
Де його поділо.

Це свідчить про органічне сприйняття митцем природи і логосу – їх божественної матерії.
Отже, поетичне слово митця виховує любов до рідної природи, до рідного краю, до України, до людей, до Бога. Воно наскрізно гуманне, людяне, щемке і проникливе …
Через віки – уклін від нас Кобзареві за все.

Література:
Єрмоленко С. Мовно-естетичні знаки української культури. – К.: Інститут української мови НАН України, 2009. – 352 с.
Жайворонок В. Українська етнолінгвістика. – К., 2007. – 262 с.
Мацько Л. Українська мова в освітньому просторі. – К., 2009. – 607 с.
Русанівський В.М. У слові – вічність. – К., 2002. – 240 с.
Шевченко Т. Кобзар. – К., 1973. – 718 с.
Михно Юрій , краєзнавець

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *