Життя
Усе минає – горе, страх і сльози,
Все відступає – зрада, відчай, біль.
Проходить дощ і замовкають грози,
Сніг розтає, вщухає заметіль.
Минає свято і приходять будні,
Спливають осені, летять літа.
Виносять вироки у залах судді,
Поети пишуть рокові слова.
Спливає час, ламається годинник,
Згорає свічка. Крутиться Земля.
Співають півні і дзвенить будильник,
Радіє мати, бо кричить маля.
Усе розв’язують – і ребуси, й задачі.
Поеми пишуть, повісті, вірші.
Прощають іншим успіхи й невдачі,
І відзначають все в календарі.
Усе минає – щастя і тривоги,
Все відступає – віра й каяття.
Але ніколи не кінчається дорога,
Яку ми називаємо життям.
* * *
Я залишилася з думками наодинці,
Тону в незвіданих мені словах.
І розтає надія по краплинці,
Та висихають сльози на очах.
В душі витає незнайомий вихор,
Зриває з мене одяг самоти.
Біль пройде з часом, зовсім зникне
Усе, чого так прагнули не ми.
Залишиш серце іншій перехожій –
Байдужій, грішній і німій,
На мене всім такій несхожій,
Не відданій і не сліпій.
А я залишуся з думками наодинці,
Шукати буду слід твоїх доріг,
Шукатиму того, хто по частинці
Складатиме усе, що ти не зміг.
… Я вирву із життя Твою Сторінку
І розірву на тисячі шматків.
А ти колись згадай хоч на хвилинку
Самотню постать у своєму сні.
Перехожому
Зупинись на мить! Не йди! Не треба!
Не шукай стежин легких, вузьких.
Не питай «Чому?», прошу, не треба –
Не зумію я відповісти.
Зупинись на мить, поглянь у очі –
Там зумієш прочитати все.
В довгі і безсонні темні ночі,
Може, й не згадаєш вже мене.
Зупинись на мить! Не йди! не треба!
Не запитуй «Як?» «Куди?» «Чому»
Я тебе шукатиму для себе,
Та не знаю, чи колись знайду.
* * *
Колись мене не стане в цьому світі,
Забудуть люди, рідні, вся Земля.
А я залишуся у теплому повітрі,
У просторі земного небуття.
Залишуся в очах твоїх навіки,
В словах і вчинках, що жили в тобі.
І висохнуть страждань глибокі ріки
І щезнуть всі бажання неземні.
Я зникну, та твої печалі
Завжди залишаться лише в мені.
І сни твої, сумні й такі недбалі,
Байдужі всім, та тільки не мені.
Ти знати будеш кожен крок назустріч,
Але до тебе я уже не добіжу.
Стоятиму на перехресті опліч
Із тим, що я для себе оберу.
Мене не стане, як же це незвично
Залишу все, що призначалося мені,
Але про тебе буду снити вічно
В раю чи у пекельному вогні.
* * *
Зустріч з тобою – така довгождана –
Нічого нам не принесла.
Стало життя таким дивним, печальним
Після малого життя.
Стало у неба обличчя похмуре,
Сонце – вже не золоте.
Голову думка про тебе так дурить,
Але уже це не те…
«До» було краще, а «після» – назавжди,
«Зараз» – незвичне й тісне.
Як же так сталось, що серце – несправжнє,
Грязне, холодне й черстве?