Весна й цьогоріч з присмаком печалі,
Черешень білих – суму органза…
Тривожно гуси в небі прокричали,
І в землю прілу капнула сльоза.
Бо кровоточать рани України,
Вітрів чужих і протягів канва…
Не заховає час війни-руїни,
І серце жалить дика кропива.
Чорні хрести болять і кровоточать,
Печаль і біль вщент душу розрива!
І мрії на терпких вітрах тріпочуть,
Й застряли в горлі праведні слова…
Та погляд вдаль, – улеслива тривога, –
Вже божий день зіп’явся на крило.
На обрії вже видно перемогу,
Хоч її обриси туманом затягло…
Ще зовсім трохи… Ніжні первоцвіти
Зустрінуть день, а поле – орача.
І серцю мами – більше не боліти,
Впаде печаль з жіночого плеча…
А потім літо, мальвами, як море,
Розкинеться на луки і поля…
Ми якось горе разом переорем,
І в яблунь цвіті стрінемо джмеля…