СВІТЛО у ТЕМРЯВІ (ВІРШЕЛА)
Першого дня, на світанку, важко було вірити, що це – всерйоз, хоча навколо чулиця вибухи і горіли будинки, автомобіли, магазини… Другого – стало зрозуміло, що це – війна… Рідні, родичі обдзвонювали одне одного із запитаннями: Невже війна, невже вони напали на нас, оце на світанку, як колись гітлерівські війська? Що робити? Як діяти? На третій день українці й українки та їхні родини вже не шукали відповідей, бо самі вони стали головними відповідями… Почалася тривала боротьба за свою землю, за свої родини, майбутнє дітей, а, отже, – за Свободу і Незалежність країни…
Перший рік – і біль, і страх,
гуркотіли в небі грізні громи.
Дух літав – наш вільний птах,
попри дужі нескінченні втоми.
Другий рік – вогонь в очах.
Лють пекла – розпечена як лезо.
Тримав воїн оборону на плечах,
стаючи твердішим за залізо.
Третій рік – видніше Сонце.
Рани гояться, Віра – міцніше.
Сонце бачать всі в віконце.
В боротьбі стають усі сильніше.
– Василь стояв біля окопу, вдивляючись у темряву перед собою. Було холодно, навіть крізь охолоджений бронік пробирав сирий вітер. За ним – свої хлопці, попереду – ворог. Довелося щодоби більше десяти разів відбивати ворожі атаки та виловлювати РЕБом чужі дрони. А то – й збивати їх… Минуло Три роки, як усе змінилося, подумав він і зітхнув.
– Ей, друже-земляче, чуєш? – До нього підбіг старий товариш, Пашка. – Кажуть, на весну щось велике буде? Василь лише кивнув. – Весна – вона завжди приносить зміни, бо все у Природі оновлюється, – сам знаєш. А в голові постало цвітіння саду – 12 вишень, 7 абрикосів, 10 яблунь, 3 груші, ділянка малини і рої бджіл…
Йому згадалося, як на першому році війни він писав листа своїй сестрі: «Не хвилюйся, ми тримаємося». Другого року його слова змінилися лейтмотивом: «Ми б’ємо їх, як тільки можемо». А тепер він написав впевнено великими буквати: «Ми переможемо, бо ми вже стали іншими – нездоланними і озброєними».
Три роки звитяги, сили й надії.
Незламні серця – осяяні мрії.
Крізь темряву, біль, бурі та грози,
Поступ бажаний – до Миру й Свободи.
ТРИ роки… Такі довгі місяці/роки, наповнені болем, втратами, обстілами, руйнуваннями, наступом і відступом на нові позиції, але завжди – неймовірною силою бойового Духу.
Невелике його містечко, яке колись було спокійним і затишним, тепер лежало почасти в руїнах. Але навіть серед цих руїн життя продовжувалося.
Василева сестра Олена, молода вчителька, як і рідний брат, втратила все: дім, чоловіка, дітей, батьків – родину, звичне життя. Таке сталося після потрапляння ракети. Сама вона тоді поїхала на базар. Але вона не втратила Віру. Кожного ранку, коли Сонце ледь пробивалося крізь похмурі хмари, вона виходила на вулицю і йшла до школи. Учні та школа – це все, що в неї залишилося. І, звісно, – брат. У школі завжди чекали її учні, маленькі герої, які, незважаючи на все, хотіли вчитися.
У темному підвалі клубу, який слугував їм і класом і укриттям, вони читали книги, писали вірші, гралися, мріяли про мирне майбутнє. Свої малюнки вони передавали волонтерами на фронт. Олена Петрівна розповідала їм про героїв минулого: про про козаків, їхню мужність і стійкість; про теперішніх захисників і захисниць України. І казала: Ви теж – Герої, і нинішні, і – майбутні. Ви нічого й нікого не боїтеся, ходите в школу і вчитеся. І тому кожен з них знав, що вони – теж Герої.
Одного разу, коли вони читали вірш про нескорену Україну, до підвалу зайшов солдат. Він був брудний, втомлений, але в його очах горів вогонь. Навіть рідна сестра спершу не впізнала свого брата, а тоді вже кинулася його обіймати. Головний сержант Василь Бондаренко стояв і слухав, як діти читають щось у підручнику, і на його обличчі з’явилася усмішка і сльози. Але – це були сльози радості за таких дітей.
“Ви – наше майбутнє”, – сказав він, і його голос тремтів від емоцій. “Ви – ті, заради кого ми боремося”.
– Читай, Катрусю, свого віршика, сказала вчителька:
Руїни міст, розбиті долі,
ворожа техніка на полі.
Нескорений народ стоїть.
бо землю рідну боронить.
Маленькі діти у підвалах,
щодня в Тривогах і авралах
малюють чисте мирне небо,
така нагальна – в нас потреба.
І в той момент Олена Бондаренко зрозуміла, що вони – не самотні. Що їхня сила – це стійкість, мужність і нескоренісь народу, і всієї країни. І що Світло, яке вони несуть, ніколи не згасне…
ТРИ роки стійкості, незламності, болю; Три роки втрат, мужності, звитяги, Нескоренності та Героїзму. Три роки Віри в Збройні Сили України, що в серцях не зникала, а лише зростала. Три роки Української Сили і Духу, що не знають меж… Не вщухав він і не вщух, Український справжній Дух!
Писав, не витираючи мокрі щоки, які висихали від яскравого Світла дня і вже весняного Сонця – Валентин БУГРИМ. 24 лютого 2025 року. УКРАЇНА