Росли тополі кронами на захід,
Немов тяглися тужно за хребти,
Немов душею рвалися — іти! —
На віщий звук, на рідний глас,
на заклик.
Обдарована Українська Нація виплекала не одного талановитого поета, прозаїка, драматурга, композитора, чий потужний голос прославляє у віках велич рідної землі. Покоління мистців XX ст., волею долі опинившись в еміграції, творило нову українську літературу національного звучання. Серед них і Леонід Полтава – славний син України.
Леонід Єнсен-Полтава (справжнє прізвище — Пархомович) народився 24 серпня (за даними Роменського міського загсу, Пархомович Леонард Едуардович народився 18 серпня) 1921 року в селі Вовківцях Роменського району на Полтавщині (тепер — Сумщина) в родині Едуарда та Люби Пархомовичів. Батько був прекрасним лікарем-хірургом, надзвичайно інтелігентною й порядною людиною. Мати, вчителька середньої школи, вирізнялась мужньою, вольовою натурою і була мудрою наставницею дітям.
Виростаючи на лоні чудової природи, споглядаючи замріяні шведські могили, слухаючи перекази з часів козаччини, вбирав майбутній письменник усім серцем неповторність рідного краю, линув до прекрасного, до поезії, до мистецтва. Та не був байдужим і до життєвих труднощів та бід, що їх терпіли земляки. Цей контраст багатої природи і людських страждань збуджував юнацький розум, плекав глибокий протест.
Середню освіту одержав на Чернігівщині (можливо, родина таким переїздом уникала переслідувань НКВД). Пархомовичам пощастило: не довелося безпосередньо переживати голод 1932-1933 років. Але були вони свідками тих страхіть, про які потім ще непевною дитячою рукою напише у своїй першій поемі Леонід Полтава.
Родину ж спіткала інша біда: батька в 1938 році НКВД забрало навіки (вирок “трійки” було виконано 24 вересня 1938 року; реабілітовано Е. Пархомовича в 1959 році). Матері заборонили вчителювати. Так почались поневіряння. Жили вони разом із майже столітньою бабусею, яка ще пам’ятала страшні часи кріпаччини в Україні. Леонідові довелося заробляти вечорами та неділями, демонструючи кінофільми. Вищу освіту здобув на філологічному факультеті Учительського інституту ім. Гоголя в місті Ніжині. Можливо, синові репресованого лікаря допоміг Максим Рильський, який з великою прихильністю ставився до обдарованого юнака, а також “допомагав Леонідові й професор Микола Сайко – його викладач, письменник” (Чередниченко Д. Провісник незалежності // Пам’ять століть. — 2001. — № 3. — С. 120).
З молодих років Леонід Полтава виявив надзвичайну зацікавленість художньою літературою. У колі його читацьких інтересів були твори Т.Шевченка, І.Франка, А.Глібова, М.Рильського, М.Бажана, Є.Плужника, В.Свідзинського та ін.
Як і кожен початкуючий мистець, він потребував літературних консультацій, котрі й одержував у Києві в Кабінеті молодого автора спочатку від Володимира Сосюри, а потім від Максима Рильського.
Окрім художньої творчости, Леонід Полтава займався й політичною діяльністю. Під час війни він активно працював в українському підпіллі, поширюючи серед народу знання про Українську Державу, Український Національний Гімн, Герб. Сили, відваги юнакові додали зустрічі з членами Похідної групи революційної ОУН, зокрема з другом “Остапом”, який організував націоналістичне підпілля на Роменщині. Стали в пригоді й знання, одержані у ранній молодості з творів М.Грушевського та розмов з матір ‘ю.
У 1941-1942 роках працював у газеті “Відродження” (Ромни). Активна антифашистська діяльність змусила Леоніда Полтаву втікати від арешту.
Жахи реального життя не зменшили зацікавленості минулим, світовою культурою, не позбавили прагнення творити.
Друкував свої твори Л. Полтава у часописах “Наші дні” (Львів), “Український засів” (Харків), у журналі для дітей “Малі друзі” (Львів) та у журналі для молоді “Дорога”.
Вивезений окупантами як “остарбайтер”до Берліна, перебував (постійно під різними прізвищами) у таборах невільничої праці “Бессемерштрассе ” та “Темпельгоф”. За спробу втечі й за проведення літературних вечорів серед в’язнів наприкінці 1943 року був ув’язнений у Потсдамі, звідки через три з половиною місяці вийшов і працював у редакції журналу «Дозвілля» для українських робітників у Німеччині (редактор Свирид Довгаль).
Вільне життя після ліквідації гітлерівської деспотії відкрило широкі можливості для літературної творчості та вислову своїх думок. Ім’я Л.Полтави все частіше з’являлося на сторінках українських газет у Німеччині. Разом з Михайлом Ситником їздив по українських таборах для переміщених осіб, влаштовуючи літературні вечори, на яких Ситник читав свою поему “Залізничний сторож”, а Л.Полтава — вірші про УПА. Виступав разом з білорусом Масєєм Сяднєвим в Українській студентській громаді в Мюнхені. Деякий час Леонід Полтава працював у редакції “Українських вістей ” у Новому Ульмі.
По закінченні Другої світової війни мистець включився у розбудову українського громадського, культурного і політичного життя: спочатку – в Західній Німеччині, потім – у Франції й Іспанії (де був двічі — у 1952-1953 та 1973 роках), у Парижі працював у редакції газети “Українець-Час”. Протягом 1952-1953 років був керівником українського відділу Іспанського національного радіо. У 1958 році переїхав до Америки, працював в українській групі радіостанції “Голос Америки”, був одним із редакторів часопису “Свобода”, редагував “Національну трибуну”, журнал ООЧСУ “Вісник”, бюлетень Українського Конгресового Комітету Америки тощо. Будучи членом ОУН(б), активно працював в Організації Українського Визвольного Фронту. Брав участь в Об’єднанні Письменників Української Дитячої Літератури, від моменту створення працював в Асоціації Діячів Української Культури (АДУК), був головою Відділу АДУКу США і членом Головної Управи. Пізніше його було обрано Почесним членом цієї Асоціації. З другої половини 1970-х років – член Редакційної Колегії та редактор розділу “Література і Мистецтво” журналу “Визвольний Шлях”.
” (Поховано Леоніда Полтаву на православному цвинтарі в Бавнд Бруку, (Нью Джерсі), де 19 квітня 1997 року відбулося урочисте освячення пам’ятника на могилі великого сина українського народу, який, живучи в різних країнах поза Батьківщиною, горів любов’ю до рідного краю, до свого народу, надіявся на визволення України з-під большевицько-російського ярма і боровся за прихід світлого Дня Незалежности.
Леонід Полтава — визначний майстер слова, поет, широко знаний не лише в українській діаспорі, а й відомий у світовій літературі. Багатогранна творчість талановитого письменника, який так передчасно покинув цей світ, – поважний внесок в українську літературу. Його доробок включає поезію і прозу, драматичні твори і лібретта для опер та оперет, твори для дітей і переклади, літературно-критичні і політичні статті.
Леонід Полтава писати почав рано (в дитинстві), а публікуватись —лише у вісімнадцятирічному віці. Розгортає свою літературну працю у вирі Другої світової війни в Баварії в переселенчому таборі у колі молодих поетів. Переживання Леоніда Полтави років війни лягли в основу першої поетичної збірки “За мурами Берліну” (Авґзбурґ, 1946 р.). Його творчість відразу здобула прихильність критиків.
Друга збірка поезій Леоніда Полтави “Жовті каруселі” була видана Об’єднанням МУР у 1948 р.
Незважаючи на активну громадську діяльність та редакційну роботу, Леонід Полтава багато пише. Літературознавці відзначають надзвичайно широкий діапазон його творчості. Письменник видав 29 книжок для дорослого читача, з них 9 збірок поезій, 6 окремих поем, 9 книжок прози (зокрема історичний роман “1709” про добу гетьмана І.Мазепи), окрім того, вийшли друком низка п’єс і 4 лібретта до опер. Особливу увагу привертають такі відомі збірки митця: “Українські балади” (1952), “У вишневій країні” (1952), “Римські сонети” (1958), “Біла трава” (1964), “Із еспанського зшитка” (1978), “Валторна” (1972), “Смак сонця” (1981), “Поеми” (1983) і “Профілі” (1989).
Вагомим внеском у драматургію стали лібретта до опер “Анна Ярославна” та “Ольга Київська”. Опера “Анна Ярославна” (муз. А.Рудницького) була поставлена 1996 року і пройшла з великим успіхом в Київському театрі опери і балету.
Яскравим талантом позначені твори для дітей: численні вірші, казки, поеми, лібретта до оперет (“Лис Микита”, “Лісова царівна”, “Мавп’ячий король”, “Лисячий базар ” та ін.).
Відомі його історичні оповідання – збірка “Маленький дзвонар з Конотопу”, повісті — “Чи зійде завтра сонце”, “Над блакитним Чорним морем”, а також “Абетка з історії України” (Я.Паладія, Л.Полтави та ін.). Леонід Полтава видав 20 ілюстрованих дитячих книжок і цим утвердив своє ім’я як один із найкращих письменників для дітей і молоді, його твори широко розійшлися й мали велику популярність, зокрема на імпрезах сумівської молоді. Вони легкі, зрозумілі, мелодійні, а головне – виховно-патріотичні, змістом близькі дитячій душі й насичені любов’ю до України. Дещо з поетових творів уже видано в Україні (“Абетка веселенька “, збірка “Лісова книга “), чимало передруковано у газетах та шкільних і дитячих журналах. Значимим є вихід у світ стараннями Молодіжного Націоналістичного Конґресу та за фінансової підтримки родини Леоніда Полтави збірки “Профілі”, що вміщує твори, написані протягом 1945-1968 років в Австрії, Німеччині, Франції та в 1970-1987роках в Канаді й Америці, а також поеми “Енеїда модерна ” та повісти “Над блакитним Чорним морем”.
Образ України незмінно проходить через усі твори Л.Полтави. У кожній країні, куди б не їхав, де б не мандрував поет, він шукав українських слідів. Чимало його віршів покладено на музику. Серед них відомі такі: “Пісня про Київ ” (муз. К.Потапенка), “Лети, наша пісне, з вітрами” (муз. Кукловського), “Тисячоліття хрещення України” (муз. Соневицького) та багато ін.
Поетичну творчість Леоніда Полтави характеризують бадьорі повнозвучні рими, виразні та пластичні образи. У прозі письменника переважає спокійна мова, чим він досягає тієї переконливости, яка дає можливість читачам легше сприймати кожний текст і надовго зберігати його в пам’яті. Прозові твори його також сповнені поетичних образів і порівнянь. У драматичних текстах — чіткість діалогів, напруженість ситуацій, поступове розгортання дії, що скеровує глядачів до сцени. Натомість твори для дітей позначені ясністю сюжету, випуклістю окремих сцен та епізодів, що дає можливість юним глядачам легко сприймати поему чи п’єсу і зберігати зміст у пам’яті.
Головне, що впадає в око у творчості Леоніда Полтави, незалежно від жанру, — це широка українська стихія, любов до Батьківщини й до людини. Характерно, що живучи в Україні, Леонід Полтава писав про світові постаті — Данте, Магеллана, Паґаніні, рвався в зовнішній світ. Але опинившись на чужій землі, відчув біль утрати рідного краю, і відтоді думки поета повсякчасно линули до Батьківщини.
В історії України, зокрема гетьманської доби, було багато визначних постатей, серед яких найяскравіше вирізняється постать Івана Степановича Мазепи. Саме йому не бракувало почуття державности, національної гідности, стремління до того, щоб поставити свій народ нарівні з іншими, незалежно. Довкруг цієї визначної історичної особи й досі точиться чимало суперечок, але незаперечним залишається те, що він був високоосвіченою людиною, талановитим політиком, мудрим дипломатом.
Зрозуміло, що така неординарна особа привернула до себе увагу багатьох письменників: романтичний образ в поемі Байрона; герой, спадкоємець ідей Богдана Хмельницького у К.Рилєєва; зрадник в О.Пушкіна; гармонійна особистість в тетралогії Б.Лепкого; національний герой, що виступив проти деспота, у В.Сосюри тощо.
Свій (зауважимо, значний) внесок у Мазепіану зробив і Леонід Полтава, видавши в 1961 році історичний роман “1709”.
У своїй літературній творчості Леонід Полтава, за його власним визнанням, найбільше цікавиться темою людини, зокрема української людини. Така позиція автора й зумовила структуру роману. Дія твору розвивається двома сюжетними лініями — лінія Мазепи і лінія народу, що органічно переплітаються й продовжують одна одну. Цілісності тексту сприяє й зовнішня композиція — короткі епізоди-розділи, котрі непомітно, як у кінематографі, переносять нас то на хутір, то в царські палати, то до місця воєнних дій… Автор використав прийом сконденсованого часу (змальовано події від моменту приходу на гетьманство Мазепи і до поразки в Полтавській битві). Важливі історичні події часто лише злегка окреслені, тоді як окремі побутові сцени, в яких розкривається особистість, подані розлого. Таким чином Л. Полтава переніс вагому подію в житті України у площину щоденного існування цілої нації.
Леонід Полтава виступив як майстер форми. Його твору притаманні сюжетно-композиційна стрункість, ідейно-тематична довершеність, нетенденційність, філігранність у змалюванні образів, виразність художньої мови. Роман “1709” невеликий за обсягом, але кожне його слово підпорядковується авторському задуму, змальовує Україну початку XVIII століття з усіма її проблемами, стосунками із сусідами, однодумцями й ворогами. Подаючи дві основні групи українства, письменник уже з перших рядків роману показав їхні дружні стосунки та розбіжності у світогляді: Гармаші переймаються тим, що у них “вкрали плуга “, а Вовка хвилює, що “за нашого гетьмана вже скоро і душі почнуть красти”. І лише новий гетьман повернув віру козакам і підняв індивідуаліста-землероба на боротьбу за волю. Твір наснажений ідеями гуманізму, лицарства, непохитного прагнення волі.
Змалювання Гармашевого хутора та Писарівки розкривають буття української людности того часу. Картини розмов між селянами, взаємини між різними станами подають читачеві реалії тої історичної доби, причини поразки короля Карла XII та втрати гетьманом Мазепою мрій про волю Батьківщини.
Із Маніфесту Карла ХІІ, виданого до українського народу, у Ромнах, у листопаді 1708 року:
…«З Божою допомогою хочемо боронити український народ і хоронити його аж до хвилини, коли, скинувши із себе московське ярмо, поверне він свої давні права і вольності»…
При написанні роману Л.Полтава звертався до архівних джерел. Зокрема в текст введено уривки зі звіту Жана Балюза про перебування в Батуринському замку та переговори з гетьманом Мазепою. У цьому звіті читач знайде багато милих серцю висловів французького дипломата про українство та його гетьмана.
Головними героями в романі постають гетьман Іван Мазепа і народ.
Образ гетьмана розкривається перед читачем поступово, кожна сцена відкриває нові грані: візит до юного Петра І, спілкування з дипломатами, воєначальниками, наближеними особами тощо. Кожна з цих сцен спрямована на розуміння мудрости гетьмана, його дипломатичного хисту, европейськості, освіченості, наполегливості. Письменник влучно назвав його українським Макіявеллі.
У романі виведено незначну кількість персонажів. Це водночас загальнолюдські й суто українські типи, що віддзеркалюють ті чи інші настрої народу.
Постаті молодшого Вовка та Гармашенка подаються як два типи українців: образ Сидора — це персоніфікація запорозького козацтва, а образ Остапа — українського люду.
Сидір Вовк — син колишнього запорожця, юнак, достойний свого батька — вирізняється волелюбною натурою лицаря, що готовий покласти життя на полі чести.
Остап Гармаш, син заможного селянина-хуторянина – роботяга-ратай, який приріс до землі і далі свого господарства не заглядав. Автор талановито розкриває процес переродження героя: Гармашенко побачив знущання Москви і врешті-решт відірвав свої мрії-думи від поля. Для нього батьківщина бере початок з рідного хутора, тому й зрозумів, що боронити Україну — значить боронити і той клаптик землі.
Не обходить увагою Леонід Полтава і тих, хто до кінця залишилися байдужими до долі України, саме в них – найбільша наша національна трагедія.
Жіночі постаті нічим не виділяються із загалу. Вони — звичайні селянки, які звикли працювати до виснаження, ростити дітей, дбати про своїх чоловіків, а коли ті йшли за покликом серця — чекати на їх повернення. Мелашка, Калина, Марія — це образи, які сприяють творенню реалістичного малюнка. Вони водночас прості й величні, бо на їхні плечі падають страшні випробовування.
Значну ролю відіграють у романі й епізодичні герої: шведський підстаршина Ерік Люндквіст, галичанин Стецюк, драгунський старшина москаль Леонов, лучник і мечник Козуб, молоденький шведський жовнір Олаф Єнсен.
Ерік Люндквіст у творі показаний як звичайний боєць, вирізнявся хіба що веселою вдачею, відважністю, відданістю королю. Алє його роль у розв’язанні проблематики роману надзвичайно велика. Наприкінці оповіді він зустрічається з Остапом, який і рятує шведському побратимові життя ціною власного. Гуманістичний патос, яким пронизано сцену одночасного порятунку й загибелі, лунає своєрідним заключним акордом, за яким залишається біль сирітства і страшна туга.
Жертвою лихоліття став і Стецюк, який приїхав з Галичини провідати своїх рідних. Тут він пізнав не злагоду і мир, на які сподівався, а московське ярмо.
Олаф Єнсен, рятуючись від переслідувань після поразки під Полтавою, потрапляє в українську родину, де його приймають як сина.
Роман «1709» знаковий у доробку письменника. Цим твором Л.Полтава дає відповіді на безліч питань, поставлених як друзями, так і ворогами нашої Батьківщини. Знаковим є і те, що роман перевидається саме тепер, коли Україна постала перед новим вибором, коли має звершитись велике або трагічне.
Думається, що читач із зацікавленням ознайомиться і з поемою «Нескінчений бій», що вміщена поруч з романом і увінчує книгу патосом віри в перемогу ідеї незалежности України, віри в те, що розпочатий Мазепою бій
…закінчиться у славі,
У сяйві радісних знамен
Це гордий бій біля Полтави —
Цей день народження Держави, —
День волі нації й племен!