Оця війна думок моїх не вкраде
І не затупить дронами пера.
Хоч і в димах цвітуть ще ескапади,
Та я любуюсь хвилями Дніпра.
Моя весна заквітне й на руїнах,
Крізь дим до нас прилинуть журавлі.
Бо всім болить єдина Україна,
Такої більш немає на землі!
Моє перо гартується у крові,
Воно сталиться в часі і в борні.
Моя сорочка вишита з любов’ю,
Хоча пісні зажурливо-сумні…
А час – галопом, крешаться копита,
І крутить світ людей навкруг осі…
Орієнтир би в русі не згубити
Та ще б змочити ноги у росі…
*
І січня день останній відболів,
Втомився від війни, аж до знемоги.
Навіть снігами нам не забілів, –
Його лякали вибухи й тривоги.
Він тільки плакав. Скільки гірких сліз,
Той смак терпкий рясної горобини,
Щодень біду у пригорщах нам ніс,
В глибокі вирви сіючи провини…
Цей січень ніби з попелу воскрес,
Йому війна ця крила обпалила.
Тому й сніги не падали з небес, –
Зима його з господи й попросила.
І він пішов, вже обрис його згас,
Лишив жмутки скорботи і печалі.
Ще довго будем чути його глас,
Він ще не раз навідає ночами…
А лютий-брат нашле своїх вітрів,
І, може, снігу нам не поскупиться…
Хоча маленька жменька в нього днів,
Він встигне і розгніватись, й назлиться.
Та вже весни гаптується розвидь,
Вона вже десь іде до мого краю,
І вже бджола у вулику не спить,
Свої крильцята сонно протирає.
Та біль не вщух в тенетах чорних днів,
Весни чекаєм в білому причасті.
О, як цей світ без тиші зголоднів,
Крізь горя ґрати дивиться на щастя.
Ми й лютий перебудем, з нами – Бог,
Мороз, багнюка, смуток а чи горе, –
А ми й під звуки приторних «тривог»,
Під звуки кабів ворога поборем.
