Полтава Леонід

Любив Україну

Цей світ, як розбурхане море буття, нерідко розносить долі навіть найрідніших одне до одного людей. Та особливо гірким є той випадок, коли це долі батька і сина. Цього разу одному з них лежала дорога на Сибір, іншому – в Європу. Звичайно, не в пошуках щастя, а з принуки часу, який відзначався своєю трагічністю і жорстокістю. Син – відомий нині український письменник і громадський діяч Леонід Полтава, потерпаючи на чужині, у яких би не було життєвих обставинах носив у серці думу про Україну, котру щиро любив і … писав листи, вірші, адресуючи додому батькові навіть тоді, коли того вже не було серед живих. Та в почуттях сина не погасала надія, що його послання дійдуть до адресата. Але ці вистраждані думки й почуття приймала вже пам’ять про батька, пам’ять, якій не судилося померти, а залишитися навіть після смерті сина в його листах, віршах, спогадах.
Нині, коли Україна, у тому числі і його мала Батьківщина – Роменщина, відзначають столітній ювілей від народження письменника, ми звертаємося до його творчості, як спадку духовного, закарбованого у слові, де непохитною і безперервною основою є любов до рідного краю, оцінка його життя в минулому і сучасному для автора, а найбільше – вболівання за майбутнє. Ось чому і сьогодні його душа, його біль за Україну присутні в нашому сьогоденні. А відтак, нашим обов’язком є не тільки віддати знакомитому краянину належну шану, а й звірити свою совість і дії, спираючись на його слово, у якому вогонь душі і серця.
Тримаю в руках щойно прочитану книжку поезій Леоніда Полтави «ОБЖИНКИ». На обкладинці без зайвої вітіюватості, властивій деяким оформленням популярної літератури, один малюнок – пташина на «крашанці» (мабуть, пасхальній) тримає в дзьобику один колосок. І все.
Леонідові Полтаві довелося писати про наше життя тоді, коли ми, діти війни, чи повоєнне покоління, тільки входили у великий світ. Але чому саме цей малюнок мені нагадав і моє дитинство, коли на Великдень дитя раділо червоному яєчку і шматочку паски, як великій даності від Бога? Бо дуже часто доводилося не тільки дорослим, а й дітям, жити впроголодь. Особливо в тих, пам’ятних і моєму, вже відживаючому поколінню, сорок сьомих повоєнних роках. Але хто б міг подумати в тодішній Україні, що за кордоном, поневіряючись на чужині, є поети, які пишуть про Україну правду, заборонену в СРСР? І серед них він – наш земляк Леонід Полтава. Тема України і її долі проходить через всю його поетичну творчість. Де б він не жив і якій би темі не присвячував свої твори, завше знаходилось місце для висловлення його вболівань за рідну землю, свій народ. Це зустрічаємо і в кожному розділі «Обжинків», що розміщені за назвами його колишніх окремих книг. Чи то в циклі «За мурами Берліну» – ( поезії 1942-45 р.р.), чи в «Українських баладах» – (1952 р.) , «Римських сонетах» – (1958 р.), «Білій траві» – (1963 р.), чи в «Еспанському зшитку» – (1978 р.), чи в «Смаку сонця» – віршів з Аляски – (1981 р.), та і в творах поза збірками також він залишався, хоч і європейським, але в першу чергу, українським поетом і вірним сином своєї Вітчизни.
Вибране «Обжинки» побачило світ у Києві 2000 року. Але все те, що було написано автором на кілька десятиліть раніше там, далеко від Батьківщини, не лише не втратило своєї актуальності і значення сьогодні. Навпаки, воно дає нам можливість побачити Україну ту, радянську, очима здалеку, але реальніше і відчутніше, ніж можна було це зробити зблизька. Справді, іноді велике бачиться на відстані. Але тут дещо інше. І там, на відстані, він бачив Україну, її життя зсередини, з глибин прихованої від свого народу тодішньою владою імперії правди. Так. Інакше і не скажеш. Бо речі слід називати своїми іменами. Упорядник цієї книги Дмитро Чередниченко назвав свою передмову цілком логічно – «Провісник незалежності». Справді, наш видатний земляк протягом усього свого життя виношував ідею свободи інезалежності рідної Вітчизни і народу. Так він думав і за стінами Берліну плекаючи надію на Всевишнього:

Ми чесно йдем крізь цю пітьму,
І з нами вибитого шляху
Ми тільки вклонимось Йому.
Впаде минуле, як руїна.
І Він благословить тоді
На Українську Україну
Нам повернутись назавжди!

Автор упевнений у здійсненності цих слів, адже за його висловом у одному з віршів поет стверджує, що його Батьківщина присутня скрізь на цій землі, бо немає на ній куточка, де б хтось не присягав на вірність Україні.
Пуповина, що пов’зує нас з рідною землею, – це і є його поезія. У циклі «Жовті каруселі» читаємо:

Є дні, коли немає друзів,
Дні горобиної самоти.
Тоді до мене
Приходиш ти –
Пекуча Музо!

А в циклі «Українські балади» він звертається до Вітчизни словами:

Здалеку-далеку, крізь чужі світи,
Я дивлюсь: на сході вже зоря встає,
В боротьбі і славі то зростаєш ти –
Радосте моя!
Знамено моє!

Адже, як стверджують слова з балади «Перемога»,

Так багато було батиїв,
Крові й мотузів на гіллі,
Але з гір не зійшов наш Київ,
І Дніпро не пропав із землі!

Бо, як заповіт «Безсмертного поромника» (однойменна балада), звучать слова цього «старого безсмертного діда»:

– Лише своїй землі служіть,
Лиш матері своїй!

Поезія Леоніда Полтави не для відпочинкового читання. Тут рядків для пусто-порожньої розваги не знайти. Ці вірші ведуть нас до відкриття і пізнання істини через любов до рідного краю, всього прекрасного в людині і осмислення його у філософських роздумах. До них нахиляють, зокрема, і «Римські сонети». Тут, як і в інших циклах, йдеться про події зі світової історії і культури, з життя її відомих особистостей, що засвідчувало про вельми широкий інтелектуальний кругозір нашого земляка. Він чудово знав світову літературу і тримав своє перо на рівні вищих її досягнень. Так, його поезія високоінтелектуальна і багата цим, але де б і про що б не йшла мова, у його віршах Україна лишається основою вилитих у рядки поезії думок і почувань, що народилися в його серці. Не ставлячи за мету досконало і професійно дослідити хоча б один аспект багатогранної поетичної творчості Леоніда Полтави, все ж роблю ці свої дилетантські нотатки про прочитане на сторінках книжки, яка справила на мене особливе враження. Вона для мене стала відкриттям одного з невідомих імен українських поетів за кордоном, який спромігся сказати про наше справжнє життя правдивіше, ніж тоді це можна було зробити на Батьківщині. І в своїх віршах він шукав відповіді на питання: чому так сталося? У «Плачі над Почаївською Божою Матір’ю» названо невільниками власного божевілля тих, хто «не глянули вгору,

Туди, де Вона стояла,
Кулі завертала,
Люд хрещений,
Мир священний
Благословляла.

Адже:

…Мати навчала: одностайно стати
На ворога спільного,
На бусурмена північного,
На недовірка одвічного!
За мир – миром воювати!

Туга по рідній землі, по долі її народу перекликається зі смутком про інші народи. Чимало щирих рядків присвячено Батьківщині Лорки – Іспанії.

Сухоребрі, порожні гори,
Хоча б вас озеленили!..
Наче наше завмерле козацьке море
І козацькі могили.
… Ти й хліб називаєш Pan-om,
Добра, бідна, панська Еspana.

Іспанське слово cabeza (голова), яка ой як боліла за свою Вітчизну і в Лорки, і в Сервантеса, мусить проникатися тією ж думою про свій народ. Не без української іронії про це звучать рядки:

Кокаколиться край Сервантеса,
Хмародерить, як з рукава…. –
Думай, думай, еспанська cabeza,
Ти ж сама собі голова!

І знову про Україну… далеко від неї. Серед аляскинських сонетів один, присвячений пам’яті Григора Шелиха (у офіційних документах, звичайно, зросійщений – Григор Шеліхов) – український першовідкривач, купець, промисловець, організатор першої білої колонії на Алясці («Російської Америки»), поширювач християнської віри між аборигенами. Це лише один з вихідців з України, які свого часу прислужилися Російській імперії.

Пливе, пливе в небачену країну,
Північне море грає і реве,
Покинувши козацьку Батьківщину,
Не знає, до якої допливе.
Та щось у серці знову оживе,
Коли оцю залишить бригантину.
Й Кодьяцьку землю власною назве
Не цар Петро – козак із України!

Проте, мабуть, відчайдушний подвиг і талант Шелиха – один із багатьох прикладів того, як шукачі щастя на чужій землі завершують свої життєві пригоди лише для історії.
Звичайно, поета цікавили й інші особистості, невідомі нам, але гідні вічної пам’яті в своєму народі. У баладі «Дзвонар» до 1000-ліття хрещення України-Руси йдеться саме про людину, що лишилась і до останньої миті свого життя вірною рідній землі і Вірі у Всевишнього.

Він щоденно ішов на дзвіницю
Крутобокими сходами вгору.
І летіли дзвони, мов птиці,
У захмарені, у простори.
……………………………………….
Та, як тільки червоні кашкети
Підійшли уночі до брами,
Щоб святиню, як люте гетто,
Закувати навік цвяхами, –
Не зійшов дзвонар із дзвіниці:
Бив на сполох гарячим билом,
Ніби руки не з тіла – з криці
У старого тоді зробились!
Бив до ранку, заперши двері,
Щоб востаннє, на радість миру,
Тим, що звикли ні в що «нє вєріть»,
Показати безсмертну Віру!
Так старенького і зірвали
Разом з церквою – амоналом.

Слово таких, як Леонід Полтава, особливо цінне і дороге нам сьогодні, коли настав час відроджувати істину і… країну. В тому числі і нашу неповторну і, чи не найбагатшу за нерозкритими ще можливостями, мову. Бо ж:

Наша мова – мова вічної землі,
Наша мова – слово вічного народу.

Як бачимо, Леонід Полтава мешкав за кордоном, але в душі жив Україною. Його цікавила і хвилювала доля письменників і поетів, які жили і творили в умовах радянської деспотії. Рядки, присвячені Бажану, Рильському, якого він називав своїм учителем, свідчать про це.Поетична, як і вся літературна, творчість Леоніда Полтави входить у наше життя. Повертається до своїх витоків один із вагомих набутків нашої духовності. Уміймо цінувати їх.

Андрій КУБАХ, поет, Ромен.

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.