Війна - це горе і біль

КАЗКА ПРО ВІЙНУ

Я з п’ятирічним сином розмовляла
про Україну: в нас вона ж одна.
Та враз мене дитиночка спитала:
– Скажи, матусю, що таке війна?

Неначебто холодною водою,
своїм питанням зопалу облив,
такою льодяною-льодяною,
що довго не могла знайти я слів –
дать відповідь, щоб якось пояснити,
як боляче, як гірко, як шкода,
щоб словом душу-крихітку не вбити.
І я сказала сину: – Це – біда!
Маленький! Просто це, коли дружили,
мирилися (це все було колись!),
а потім щось ураз не поділили
і за рушниці й «Гради» узялись.

– Мамуню, нащо діток убивають?
Я бачив, як ридали матері.
Я бачив, як солдатиків ховають.
Як можуть люди буть наскільки злі?

Що я могла на те йому сказати?
– Хороший! Жити важко між людьми.
Щоб ти, синочку, міг спокійно спати,
солдатик мав закрити нас грудьми.
Для кожного, їй-Богу, незбагненне,
чому, за що Вкраїнонька горить?
Який ти вже дорослий, бач, у мене,
що зміг з «Новин» багато зрозуміть.

– Матусю! А солдати оживають?
Бо дітки ж будуть плакати й батьки.

– Так! Так! Дитя! Герої не вмирають.
Вони тепер Небесні вояки.

Та в сотні раз мені зробилось гірше,
як фразу він промовив ще одну:
– Матусенько! Давай не будем більше
дивитися ту казку про війну.

До серця пригорнула дитинчатко,
розчулена словами геть украй.
– Синочку мій! Розумненьке хлоп’ятко!
Ріднесенький, найкращий мій! Давай!
Ми виключимо зовсім телевізор
і радіо. Лиш будем тільки ми,
щоб, маючи і «Смерч», і тепловізор,
не прославляли нелюди війни.
Аби не бачив ти смертей та крові
і голос твій від страху не тремтів,
а просто жив і в мирі, і в любові
і казочці про зайчика радів.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *