От розтьохкались, спасу немає, Розбентежили душу мою, Із-за обрію синь пробиває, Вянуть зорі в небеснім раю. Ті-ті-тінь, ті-ті-тінь на калині, Тете-тень, тете-тень у душі, Та
Ромен. Літературно-історичний альманах.
Публічне видання для популяризації історії та творчості мешканців міста Ромни та Роменського району Сумської області, Україна.
![]() |
Письменники та журналісти, вчені й аматори, поети і прозаїки, художники та гумористи – всі, хто вміє тримати перо. А таких на славній Роменській землі немало. |
От розтьохкались, спасу немає, Розбентежили душу мою, Із-за обрію синь пробиває, Вянуть зорі в небеснім раю. Ті-ті-тінь, ті-ті-тінь на калині, Тете-тень, тете-тень у душі, Та
Надавайте значення словам, Їхнім діям у фізичнім плані, Необхідно завжди знати вам, У якому співрозмовник стані. Словом можна вбити наповал, Можна обігріти й полічити Збити
Роменка-красуня мирно протікає, Всі малі струмочки у один скликає І вони до неї горнуться, як діти, Бо вона із ними вміє гомоніти. Виведу вас, каже,
Те, що вуха недочули, Те, що очі недобачили, Перед долею зігнули Та безжалісно “збатрачили”. Дійсність виявилась глибшою, Як розвіялись ілюзії, Дуже легко стати рікшею Від
Твоє життя, листає вік, Біліють коси скронь, Іще один прожитий рік Зіскочив на перон. Летить вагон по колії, Колесами гримить, Поглянеш на роки свої –
Нема питань, пішла так просто, А в мене й серце не болить Покрило слід осіннім листом, Що аж нітрішечки не злить. Душі нема за чим
По тобі ніхто не стане плакать, Навіть пес сховається в нору, Досить дня про все перебалакать Та забити цвяхами труну. Понесуть на цвинтар чужі люди,
Приходить ніч і знову біль, Думки, як оси, звідусіль: А чи проснусь? Чи встану я? Ну де ж ти, зіронько моя? То тіло судома бере,
Не питайте жінку: “Скільки літ?” Краще запитайте: “Скільки зим Поморозило надії цвіт Та життя розвіяло, як дим?” Замітає хуртовина слід, Паморозь лягає на виски. Запитайте
Болить душа за рідних, домом, Щемить за родом, що помер. Ця згадка завжди в горлі комом З пройдешнім часом, ще й тепер. Чи світла, чи
,,Скільки було до мене гребінців? – Немов на дні морському камінців. І рогових і металевих. Червоних білих і рожевих – Усі позалишались без зубців .
Ніхто життя своє не передбачить, Радіючи від подиху весни, Бо відчуття нічого ще не значить І не знімає з розуму вини. Багато літ в різниці