Ніхто життя своє не передбачить,
Радіючи від подиху весни,
Бо відчуття нічого ще не значить
І не знімає з розуму вини.
Багато літ в різниці поміж нами,
Кохання розум завжди переб’є,
Клялися ми землею й небесами,
До скону літ сприймали все як є.
Та промайнули хутко дні рікою,
Мені у скроні вплівши сивину,
А ти лишилась ніжною й стрункою,
Навіки полишивши мене сну.
Нічого не залишилось від приті
Ти ж, як на зло, трояндою цвітеш,
Гнітуть мене думки несамовиті,
Що ти від мене щось в надії ждеш
Пробач мене, і ту лиху годину,
І ту весну, що з розуму звела,
Лети за щастям в зграю лебедину
І будь така, як завжди ти була.
Ніхто життя своє не передбачить,
Але не ждіть від осені весни,
Бо відчуття нічого ще не значить
І не знімає з розуму вини.