Наче пляшка на трьох ( сьогоденне, минуле й прийдешнє ),
розливається час, а пролляте – цвіте й поцвіло…
На родинному фото епохи – дрібнесенькі, де ж ми?
Он, за спинами інших, де корчиться світло крізь скло,
крізь дотепників, донорів, докори, біль довгобуду:
тяжко зводили вік те, що вміститься в декілька фраз,
гордуватих, мов голка – хрещена старого верблюда,
що у вушкові часу застряг перед нами якраз.
