Старими стежкáми забутими,
Що вже поросли полинáми,
Йде доля, у думи закутана,
Зневірена геть до нестями…
Нещастя дорóгу їй вказує,
Страждання — камінням встеляє,
Печаль із журбою й відразою —
Дощами-слізьми заливає.
А доля іде і не дивиться
Ні в бік, ні вперед, ні під ноги,
Покірно вітрам низько хилиться,
Й не сходить з тієї дороги…
Вже звикла негодам коритися,
Ніяк не відпУстить минуле,
У людські обрáзи сповита вся,
Бо жодну із них не забула…
Не бачить, що сонце привітнеє,
Ще промінь надії пускає,
Прощéння не відає світ її,
Любові і віри не знає…
Ой, доле, чия не була би ти!
Звертай з того шляху, де смута!
Вже годі скитатися й плакати,
Дай шанс собі щастя відчути…