Олег Шупляк. Рідні домівки.

Землякам

Землякам

Я вдячний вам, мої Немудруї,
За перший крок і перший промінь сонця,
За посох ваш на всі шляхи мої
І погляд матері з усвітнього віконця.

Моє дитинство в пам’яті моїй,
В душі – мов гріх за батьківську хатину,
Бо стріху рве безжальний вітровій
Й віконниці терзає безупину.

Чіпляла ластівка гніздечко над вікном,
Село моє було живе й співуче,
Воно вклонялось ще не зморщеним чолом
Дідівській ниві, щедрій і родючій.

Колись волами дід її орав
І гордо борозною йшов за плугом.
За шмат землі життя своє поклав
На чужині аж десь за виднокругом.

А зараз стогне недоглянута земля,
Неначе з неї кров цілющу злито,
Співала ж жайвором розпарена рілля
Й родила щедро і пшеницю, й жито.

І від невіри серце закляка,
В односельчан понівечені душі.
Людська безвихідь часом аж ляка –
Вони ж не стали до землі байдужі.

Багато доль розтануло в імлі,
Літа сивіють, совість прозріває.
Одних безжалісно схиляє до землі,
А багатьох на світі вже немає.

Священна пам’ять, як хлібина на столі,
За що ж тоді в душі моїй провина?
Як і колись, цвітуть сади в селі
І з неба лине пісня журавлина…

Я вірю в мужність вашу, земляки,
Життєвий клин пройти знайдеться сила.
При каганці колись наткані рушники,
Немов птахи, розправлять в небі крила.

Недригайлівському земляцтву.
Аж до пороху стерта грунтівка сільська,
Сіра стрічка її простяглася по житу.
На шпориш розсипає природи рука
На світанку намисто з роси – оксамиту.
Дзвонять коси в росі на безкраїй межі,
На околиці пісня натхненна й крилата,
Що лунає з коріння, від серця, з душі,
Мов лелекою сіла на батьківську хату.
Хай здіймається ввись ота пісня життя,
Надає і наснаги, і сили, й завзяття,
Сповиває в колисці й несе в майбуття,
Роздуває нестримно життєве багаття!
Розбрелись земляки по великій землі…
Вас розвіяли долі по всім білім світі.
Та хода почалась босоніж по ріллі
У роки повоєнні – голодні й роздіті.
Вас літа пронесли по життю навпростець
Від дитинства колиски до скронь посивіння.
Хай не кожен герой, та життю є вінець –
Все від того, яке в грунт засієш насіння.
Материнська рука за село провела …
Жива в пам”яті ще батьківська трудоднина.
У великі світи та стежина лягла,
До безмежжя сузірь, де науки стежина.
І потому щодня, до внучат на поріг
Вас велично веде по життю бригантина,
Світозар, правдовказ і святий оберіг –
Незабутня повік материнська хустина.
Лиш при згадці про маму вже сльози блищать.
Це тому, що увічнені неньки на світі.
А літа, мов птахи, все летять і летять
І незчулись, коли вони стали в зеніті.
Чогось кожен досяг, вже зійшлись манівці,
Майже звите гніздо для дітей та онуків.
А чому ж тоді серце, неначе в сільці,
І до гами немає лиш декількох звуків?
То, земляче, є біль, то є совість людська,
Почуття, стан душі, що не всі відчувають,
Бо дорога по правді терниста й слизька
І не завжди пролазні ті хащі бувають.
Таки ж треба ще жить, і вершить, і любить,
Не для горя нас мати на світ народила,
І коріння своє не забуть ні на мить,
Бо із нього здоров’я, і вдача, і сила.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *