КАРТИНА ТОПОЛЯ НА БЕРЕГУ РЕКИ ВИКТОРА ЗАРУБИНА

ТОПОЛЬКА

Тополька виросла біля самої Петрової Гребінчикової хвіртки. Спочатку він її не помічав. А коли своїм вершком пересягнула розложисту, гіллясту вишеньку, чоловік зупинився, ніби не впізнав. І задумався: навіщо йому ця деревина перед самим двором? Зрубати чи хай росте? А чому ж Ганна й досі цього не помітила? Ні, без неї він нічого не робитиме.
Запитать? Так розсердиться, що набридає. Ні, хай уже буде, як є. А то ще й дорікне: хто тут господар – я чи ти?
Увечері, прилігши на диван перед телевізором, думав: «Добре, що я найнявся до місцевого фермера порати худобу. Все ж при ділі і зарібок хоч поганенький є. Грошенят хоч і кіт наплакав, так і те на дорозі не валяється. А ще бурячок, сінце для власної корівки… Прямо від ферми можна привезти. Не крадене, зароблене. Гарно отак полежати і помріяти, коли Ганна зайнята кухнею, мовчить. Бо ж язичок у жінки – на тім світі гарячу сковороду лизатиме.
Знову згадав топольку. Може й не згадав би, так сусід Грицько Кротенко (він до всього цікавий!) удень, проходячи мимо двору, якось кинув насмішкувато:
– Нащо ти ото коло двору ліс заводиш? Тополина он яка вигнала.
– Еге ж, еге ж, – додала й свої п’ять, щоб було десять, – сімдесятилітня Мотря Нешпайка, що саме вигулькнула через тин на протилежному боці вулиці. – На вербі груші, а на тополі яблука не виростуть.
А він тоді мовчки повернувся, аби йти до хати, і раптом відчув холодне на зашийку – то ворона, каркнувши, хитнула галузку на тополі, і іней посипався йому за комір.
… На кухні зашкварчало. Брязнула сковорідка. Запахло смаженею. У Петра стало якось легко і приємно на душі. Та враз тривогою пронизав голос Ганни:
– Петре! Ти що там робиш?
Він не встиг відповісти, як владний голос дружини наповнився м’якою ніжністю:
– Вечеря готова. Наливочки внести?
По єству чоловіка знову прокотилося тепло. Але голос його був приглушено несміливий:
– Та, як ти, а я не проти…
Він відчув, як від переміни настрою в нього зашарілися щоки, а очі наповнилися вологою радості.
Вечеряли, попиваючи тернівку. Доброзичливі усмішки перелітали від одного до другого янголятами радості. Уже в кінці вечері Ганна провела рукою по розчервонілій щоці:
– Горить?
– Аж іскри сипляться.
– Це мене тополька так шмагонула . І як я не вбереглася? Рукою гілочку відвела, а вона тільки – хвись! Добре, що не в око.
Петро тільки похитав головою, а на думці поклав, як викарбував: „Завтра ж зрубаю.” Другого разу не буде кому хвиськати його Ганну по щоці!
Може, це буде його перший вчинок без натяку і загаду. Хвалити Бога, чоловік він самодостатній.
Після наливки їм спалося міцніше звичного. Прочумавшись і вмившись, Петро вийшов на подвір’я. В око впала тополька. І він по-молодецьки поворушив плечима. Остаточно прогнав дрімоту. Пішов шукати сокиру. Треба ж чоловікові братися за діло, бо Ганна, як завше, встала рано і вже ось-ось повезе молоко велосипедом на молочарню.
До воріт ішов по-господарськи діловито, поглядав на вулицю, чи не йде Грицько Кротенко – ось коли він доведе тому набридливому впертяку, що він господар, а не дружина.
Вийшов за хвіртку. Стукнув кулаком по стовбуру топольки. Та здригнулась, посипався іней. Кахикнув для годиться.
Поплював у долоні. І вже замахнувся. Як почувся голос Ганни:
– Петре!
– Що?
– Що ти там робиш?
– Та… – Знову поплював у долоні. Бо жінка збила з темпу задуманого.
– Топольку?!
Він укляк від тону сказаного. Сокира випала з рук. Добре, що гостряком не на чобіт.
– Я думав…
– Ти її краще знизу підчухрай, щоб не хвиськала в очі. Вона ще красивішою буде. Ні в кого ж біля двору такої топольки немає. На все село окраса…
Ганна вже стояла біля деревинки з старим велосипедом, нав’юченим сумками й кошиками з бутелями молока. Війнув вітерець і струсив іней на її курточку. Ганна засміялась, і в цій посмішці він упізнав її на двадцять років молодшу. Відчув, як кров прилинула до обличчя. Аж очі зволожилися. Дивився вслід дружині, яка віддалялася на велосипеді – згорблена, затушкана в стару теплу хустку. Шурхіт сніжку під колесами двоколісного „мерседеса” ставав усе тихішим…
– Таки вирішив зрубати? – Грицько Кротенко вишкірив свого шепелявозубого рота і сміявся, зверхньо і хитро примружуючи обрамлені сірими зморшками очі. – Ганна напоумила?
– Чого б це я рубав. І Ганна тут ні при чому. У неї своїх клопотів вистачає. А господар тут поки що я. Ось підчухраю знизу топольку, щоб у очі не хвиськала. І хай росте. Такої гарної деревини, мабуть, і в селі немає. Це ж краса яка. – І заходився обрубувати зайве гілля.
Грицько підвів очі догори:
– І справді. А що Ганна скаже?
Петро критично подивився на сусіда і, похитавши головою, продовжував своє діло, а той пішов собі, зрідка оглядаючись, то на Петра, то на топольку.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *