Эдвард Мунк. Три периода жизни женщины, 1895 г.

ТЕПЕР Я ЗНАЮ

– Собі –
То – будяки, а то – колюче терня.
В обличчя – буревій. На серці – майота.
У спогади вона мене поверне.
Щось я роблю не так. А може й так.
Не так сміюся і не так співаю.
Не так прошу. Не так і віддаю.
Не так про себе, як про інших, дбаю.
Відстоюю. На тому і стою.

То по шляху, а то – обніжком. Тихо
Не по своїй землі, немов чужа, іду.
Згасає день за днем, та, наче вихор,
Нараз здійма і кидає в біду.
Вже не співаю. Та таки й не плачу.
І не прошу…Бо віддавати жаль.
Але для себе щось таки я значу.
Безмежний простір, то моя межа.

Зажди мене, бо я спізнитись маю.
Іду по будяках. Хотілось навпрошки.
Зажди мене, бо я тепер не знаю,
Святі чи ні виліплюють горшки.
Я вже сміюся. Все в житті минає.
І не прошу, бо маю я своє.
Тепер я знаю, я вже точно знаю,
Чого не має в мене, а що є.
Липень 2004р.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *