Дивуєшся, якою може бути доля в людини. Звичайний собі сільський хлопчик, який і вчитися не мав змоги, який рано втратив матір, потім і батька. Та до цього ж ще й кріпаком був. І зміг стати такою Людиною, таким Поетом, таким Художником!
Звичайно, доля посприяла. Але ще й мав він талант від Бога, такий талант, якого не могли не помітити люди.
Геніальна й всеобіймаюча творчість Шевченка-поета залишила в тіні його образотворчу спадщину. Навіть спеціалісти-мистецтвознавці не оцінили Шевченкової образотворчості як слід. Вивчення Шевченка як живописця утруднене тому, що його твори розкидані і малодоступні. Вони лише випадково і в дуже малій кількості потрапляли на виставки. В доробку Шевченка-художника близько 1200 робіт: олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків. Це все-таки перший академік гравюри Петербурзької академії мистецтв.
Шевченко Григорій Іванович, батько Кобзаря, був письменною людиною і часто читав членам своєї родини «Житія святих»та інші церковні книги. Перед смертю він сказав: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба – він не буде абияким чоловіком: з його буде щось дуже добре або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе».
Тарас залишився круглим сиротою, коли йому було 11 років. Пізніше хлопець потрапив до двору пана Енгельгардта, який віддав 18-річного юнака на чотири роки в науку до В.Г.Ширяєва – «разных живописных дел цеховому мастеру», щоб зробити з обдарованого козачка свого дворового художника.
Знайомство Тараса Шевченка з художником Іваном Сошенком у Літньому саду в Петербурзі не є фактом його біографії. Цей епізод, описаний ним у повісті «Художник», запозичений із життя близького друга – художника Штернберга (13-літнього Василя саме там зустрів художник Михайло Лебедєв). Шевченка познайомив з Сошенком родич Ширяєва, розповівши про талановитого юнака. Сошенко звів його з поетом Євгеном Гребінкою. Обидва заопікувалися талановитим земляком, познайомили його з секретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем, з митцем Венеціановим, із знаменитим художником Карлом Брюлловим та з великим російським поетом і вчителем царських дітей Василем Жуковським. Всі вони зацікавилися кріпаком. Брюллов намалював портрет Жуковського. Портрет пустили на лотерею, при чому велику частину лотів закупила царська сім’я з поваги до особи поета Жуковського. За придбані гроші (2500 рублів) було куплено Шевченкові волю 22 квітня 1838 року.
На кошт «Общества поощрения художеств» Тарас вступає до Академії мистецтв в Петербурзі й тут під орудою Карла Брюллова працює до 1845 р., в якому дістає звання «вільного художника». І хоч, як знаємо, Брюллов заборонив йому виходити поза вузькі античні форми й теми, заголовки його перших картин свідчать про те, що слухатись Брюллова було йому не під силу. Навіть праці, що за них Шевченко дістає академічні відзначення, далекі від класичних ідеалів «Карла Великого». «Борець» (1838), «Хлопчик, що ділиться хлібом із собакою» (1840) чи «Циганка» (1841), написані в стилі романтичного побуту. Замість змальовувати гіпсові скульптури, Шевченко ходить на Смоленське кладовище «лопух та дерева змальовувати», а для прожиття ілюструє тогочасні видання.
За словами В.В.Тарновського, Шевченка в Академії називали російським Рембрандтом. Існував тоді звичай давати найбільш обдарованим учням імена улюблених художників-зразківців, з манерою яких роботи цих учнів мали найбільшу схожість. У офортах Шевченка виявляються характерні риси робіт великого голландця: ті ж неправильні, пересічні в найрізноманітніших напрямах штрихи — довгі, часті — для фонів і затемнених місць; дрібні, такі, що майже обриваються в крапки в місцях світлих, причому кожна крапка, кожен найдрібніший завиток є органічно необхідними то як характерна деталь змальовуваного предмету, то для посилення чисто світлового ефекту.
Одним з провідних жанрів творчості Шевченка став портрет: він написав їх понад 130.
Портретам Шевченка властиві віртуозне володіння різними мистецькими техніками, гострота психологічної характеристики. Вони виконані аквареллю, олійними фарбами, олівцем, сепією чи в техніці офорту. Особисто мене найдужче вразили портрети Закревського, Репніна, Кейкуатової. Особливе місце в його портретній та ілюстративній творчості належить жінкам, образи яких відзначаються майстерністю у передачі національного характеру, колоритністю і композиційною довершеністю («Катерина», «Циганка-ворожка», «Марія. За поемою О.Пушкіна «Полтава»). Глибоким психологізмом пройняті автопортрети Шевченка, які становлять своєрідний образний літопис життя геніального українського поета і художника.
Під впливом Штернберга родиться в Шевченка (1844) замисел серіїї «Живописна Україна», що мала містити тритомний альбом малюнків із текстами кращих українознавців того часу. «Судна Рада» (зображення волосного суду з підписом: «отаман збира на село громаду, коли що трапиться незвичайне, на раду і суд. Громада, порадивши і посудивши добре, розходиться, п’ючи по чарці», «Дари в Чигирині», «Старости», «У Києві» та «Видубецький монастир» – Оце п’ять картин, переведених потім на офорт, які дають нам уявлення про зміст і характер нереалізованої мрії.
Першим із митців, яких було залучено до створеної в 1845 р. Археографічної комісії в Києві, був Шевченко. За дорученням Комісії він об’їхав Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Волинь та Поділля, скрізь зарисовуючи пам’ятки мистецької старовини. У Переяславі він змалював Вознесенський собор, збудований гетьманом Іваном Мазепою, Покровську та Миколаївську церкви.
Десять літ заслання з виразною забороною писати і малювати відірвали Шевченка від систематичної праці для мистецтва, до якого він наближувався хіба в щасливих випадках. Одним із них була Аральська експедиція Бутакова 1848 року, до складу якої Шевченко увійшов як художник. Він виконав понад 300 малюнків, відтворивши весь шлях експедиції. У квітні 1850 року в Оренбурзі за доносом про порушення царської заборони Шевченка заарештували і ув’язнили в Орській фортеці, а згодом перевели у віддалене Новопетровське укріплення (нині Форт Шевченка) на півострові Мангишлак. Сім років, які провів там Шевченко, були найважчими в його житті. Вони остаточно зруйнували здоров’я Кобзаря. Він страждав від безглуздої, принизливої і важкої солдатської муштри. Страшенно гнітила засланого поета самотність. Друзі Шевченка робили все можливе, щоб полегшити його тяжку долю, всіляко допомагали йому морально і матеріально.
У засланні Шевченко правдиво, з великим співчуттям до пригноблених царизмом казахів відобразив їхнє життя і побут, знедолене дитинство байгушів. («Казахи в юрті», 1849; «Казашка Катя» 1857 (такий світлий образ простої казашки!); «Байгуші», 1858 та ін.), створив пейзажі своєрідної природи Казахстану(«Крутий берег Аральського моря», 1848-49; «Новопетровське укріплення з Хівинського шляху», 1856-57, «Пожежа в степу», «Казахська стоянка на Кос-Аралі» та ін.)
У 1856-57роках Шевченко створив серію «Притча про блудного сина». Його блудний син став військовим. Герой – нещасна, бідна людина, яка поневіряється на чужині; він гультяй, грішник без надії на повернення; він, зрештою, блудний син через важкі обставини життя. Ставиться митець до свого героя не без співчуття, але із осудом. У Шевченка замість Бога в долю блудного сина нещадно втручається миколаївська держава з усією її жахливою атрибутикою. Невідомо, який переступ учинив блудний син, ми тільки бачимо, що замість християнського прощення, замість батьківських обіймів герой прив’язаний до стовпа з колодкою в роті; потім потрапляє в тюрму, де прикутий ланцюгом до такого ж нещасного, як і сам; згодом його проводять крізь стрій – кара шпіцрутенами. Цей «виховний акт» миколаївської держави завершується тим, що герой потрапляє до розбійників і гине, а один із розбишак хвалиться останнім, що мав блудний син, – хрестиком на шиї, тобто надією на Божу поміч, якої дочекатися нещасному не довелося. Повернення блудного сина нема, його муки завершує смерть.
Після клопотання друзів 2 серпня 1857 Тарас Григорович назавжди залишив Новопетровське укріплення. 20 вересня він прибув у Нижній Новгород. Там його затримала поліція і тримала під пильним наглядом. 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1858 року, у день свого народження, Шевченко одержав радісну звістку про дозвіл жити в Петербурзі.
Після заслання Шевченко кидається у відкритий тоді для публіки Ермітаж, де копіює «Святу Родину» Мурільйо, після цього уже майже повністю віддається гравюрі. За гравюрні копії з Рембрандта «Притча про виноград» та Соколова «В шинку» Шевченко дістає титул «академіка гравірування на міді». Поза портретами він тепер виконує цілу низку гравюр зі своїх та чужих картин, час від часу малюючи історично-побутові картини.
Влітку 1859 року Тарас Григорович поїхав у рідне село Кирилівку, де жили його рідні. Побував на Чернігівщині, Черкащині, у Києві. Останній рік життя він дуже тяжко хворів. На автопортреті, написаному у 1860 році, на обличчі Шевченка помітні явні ознаки набряклості, що свідчать про тяжку хворобу серця. Життя поета згасало.
Лише кілька днів показував час своєму господареві золотий годинник – єдина цінна річ, придбана Шевченком за все своє життя. Спускаючись сходами із своєї спальні до майстерні, хворий Шевченко спіткнувся і впав головою вниз. Відставний солдат, який служив у нього, прибіг на допомогу, але Кобзар уже не дихав. Це сталося на другий день після того, як Тарасу Шевченку виповнилося 47 років.
Шевченко був митцем світового значення. О.Новицький, автор першої монографії про Шевченка-художника, спиняючись перед його «Судною радою», пише: «Тут саме життя, як воно є, без усякої прикраси, чого російські маляри ще довго й пізніше не могли дати. Така картина могла стати в перший ряд поміж «передвижниками», що з’явилися тільки в черговому поколінні; й не можна великим дивом не дивуватися, як цього недобачали всілякі російські критики та історики мистецтва».
Любов до Тараса Григоровича Шевченка, дійсно, всенародна. Пройдіться по сільських оселях. І в наші дні висять у деяких з них вишиті портрети Кобзаря. Хто цих простих людей змушував це робити? І за яку вигоду? Всі вони свідчать про велику популярність поета серед народних мас, про величезну пошану до нього. Якось ще в дитинстві я була присутня в сільському клубі на шевченківському вечорі. А поруч зі мною сиділа бабуся років під сімдесят. І шепотіла разом з виступаючими слова поем, віршів. Я запитала: «Ви що, все це напам’ять знаєте?» – «Так, знаю». Пам’ятаю, і моя мати, яка до війни тільки чотири класи закінчила, поему «Катерина» також знала.
У минулому році ми їздили з учнями Волошнівського НВК на екскурсію у Переяслав-Хмельницький. Організувала цю поїздку вчитель української мови та літератури Носенко Валентина Василівна. Там ми відвідали декілька музеїв. Особливо запам’ятався музей «Заповіту» Т.Г.Шевченка.
Заходимо у будинок міського лікаря, з яким дружив поет. І ось та кімната, в якій він зупинявся. Столик, ліжко. Нічого зайвого. Тарас був ще молодий тоді, але дуже захворів. Всякі в голові думки роїлися під час хвороби. І ось вночі він тут, у цій кімнаті, пише «Заповіт». Трепет проймає від відчуття, що ми доторкнулися до чогось величного, вічного…
Мені також випав шанс побувати на могилі Великого Кобзаря, що на Чернечій горі високо над Дніпром.
Ведуть туди побудовані сходи, бо на цю гору і вийти непросто. Видно звідти і Дніпро, і поля далеко-далеко, як і хотів Тарас. І люди відвідують цю могилу, щоб віддати шану великому синові українського народу, чиє ім’я є дороговказом для нас на багато віків уперед.
Любов Вовк
