Ромны, улица Полтавская

Роменська старовина

(уривки, переклад Володимира Тарана)

Переглянути всю книгу “Роменська старовина” на блозі автора

Про будівництво залізниці у Ромні

Після звільнення Семенчинова в 1884 році міським головою було обрано рідного племінника Івана Степановича Терновця, надвірного радника Миколу Михайловича Терновця. Людина молода, енергійна, отримав університетську освіту, жив разом із батьком у Москві і служив там мировим суддею. Обравши його на посаду міського голови, роменці покладали на нього великі надії. Але, на превеликий жаль, пробув головою він тільки два роки. Потім звільнився і знову поїхав до Москви на вищу посаду по судовому відомству, подарувавши місту три лотерейних білети для утворення в разі виграшу особливого фонду – імені Івана Степановича Терновця.
Але і за такий короткий термін перебування на посаді міського голови Микола Михайлович заслужив глибоке визнання міста та залишив по собі добру пам’ять тим, що завдяки його дієвому та кваліфікованому клопотанню до нашого міста була проведена Кременчуцька залізниця. Ось як це було…
У 1885 році надійшло розпорядження про будівництво казенної залізниці від Кременчука до Ромна. Голова комісії з її будівництва інженер Пєчковський тривалий час не погоджувався з тим, щоб дорога була підведена до Ромна. У своїх розрахунках він наводив такі аргументи: що пагорби, які оточують місто з півдня та заходу, не дають можливості підведення залізниці до міста; що такі роботи будуть вартувати зайві 300 тисяч; що, нарешті, самі пагорби передмість Могилок та Лозової по своєму геологічному нашаруванню складаються з осаду рухомих плавунів і з часом можуть розповзтися. Так що, незважаючи на всі прохання та клопотання думи, він планував з’єднати Кременчуцьку лінію залізниці з Лібаво – Роменською на 19 версті від міста поблизу станції Талалаївка. І цей проект вже був затверджений паном Міністром шляхів сполучення.
Міська дума уповноважила міського голову М.М.Терновця та предводителя дворянства Г.М.Навроцького клопотати в усіх інстанціях, щоб запроектована залізниця неодмінно проходила через Ромен. У своїй постанові та клопотанні дума мотивувала це тим, що віддалення лінії Кременчуцької залізниці на 19 верст від міста буде згубним для міста; що всі діючі ярмарки, торгівля та фабрично-заводське виробництво занепадуть. Нарешті ділянка залізниці від Талалаївки до Ромна не буде мати ніякого значення, бо Лібаво-Роменська залізниця скоро теж мала стати казенною і всі залізнично-дорожні споруди доведеться знищити як непотрібні або перенести до станції Талалаївка.
Завдяки таким переконливим доказам, що були надані уряду, та старанням уповноважених від міста панів Терновця і Навроцького, котрі кілька разів їздили до Петербургу, проводилися неодноразово нові дослідження двох напрямків будівництва дороги. Один – за планом Пєчковського мимо Ромна через Коржі до Талалаївки, а інший – на прохання міста, до станції Ромен Лібаво-Роменської залізниці. Двічі приїздила комісія для дослідження породи пагорбів,котрі Пєчковський назвав рухомими плавунами. Кілька разів брали проби порід, возили їх до С.-Петербургу для геологічного вивчення і визнали пагорби первісними нашаруваннями,котрі не є загрозою майбутній залізниці. Завдяки цим дослідженням та клопотанням уповноважених, було змінено проект Пєчковського і вирішено підвести дорогу до Ромна.
Отримавши цю радісну звістку, міська дума на засіданні 25 травня 1888 року, крім подяки уповноваженим, ухвалила: клопотати про присвоєння Г.М. Навроцькому звання почесного громадянина м.Ромни, враховуючи те, що він крім нинішніх турбот, раніше клопотав про проведення до Ромна залізниці від Лібави і що без його сприяння може б і не було у місті залізниці.
На тому ж засіданні було прочитано листа уповноважених від міста п.п. Навроцького та Терновця, що мета їх клопотання про проведення до Ромна залізниці була досягнута виключно завдяки увазі вищих державних сановників. Товариство Лібаво – Роменської залізниці чимало допомогло у цій справі, висловлюючи готовність на значну кількість поступок як по з’єднанню залізниці, так і по спільному користуванню вокзалом. Після прочитання цього листа дума ухвалила: висловити вдячність за співчутливе сприяння голові правління Лібаво-Роменської залізниці Авраму Ісаковичу Заку, а також представнику товариства у державних установах, керуючому дорогою Миколі Едуардовичу Ададурову, завдяки зусиллям якого, а також інженера Погорілка було розроблено проект зручного з’єднання залізниць та розроблено зручний підхід до Роменського вокзалу від останньої станції Біловоди через р. Сулу.
За новим проектом необхідно було здійснити вибрання землі через міський вигін, відрізати невеликий кут християнського цвинтаря і над передмістям Западинці зробити відповідно до нахилу насип. Потім було збудовано у кінці Западинців біля с.Лозової залізний міст через Сулу, і таким чином всі роботи по проведенню залізниці було завершено у вересні 1888 року.Вокзал же залишився спільним для обох доріг.
У середу, 27 вересня, була отримана від інженера дороги Пєчковського телеграма на ім’я настоятеля Собору. У ній писалося, що єпископ Полтавський Іларіон прибуде у Ромни екстреним поїздом 30 числа о 15-30. Він буде служити усеношну у Соборі, а вранці 1 жовтня буде освячувати залізничний міст на Сулі. 30 вересня по обіді на зустріч владики вирушили настоятель Собору, міський благочинний, голова, справник, гласні думи та багато інших. Разом із владикою приїхали протоієрей, ключар Полтавського кафедрального собору Уралов, протоієрей Кременчуцького собору Бєлявський, два диякона та хор півчих – 25 осіб. Архієрейське служіння у Соборі за участю прибулих із ним протоієреїв і нашого місцевого духовенства супроводжувалося співом двох хорів – Архієрейського та Соборного. Воно було урочистим та зворушливим і тривало від 5 до 9 вечора. Після величання владика читав на амвоні посеред церкви Акафіст Покрову Пресвятої Богородиці, сам мирував присутніх у церкві, яких було дуже багато.
Наступного дня, у суботу 1 жовтня о восьмій ранку, Архієрей із усіма священнослужителями та керівними особами вирушили до вокзалу, де зібралися теж багато службовців, військових та цивільних чинів. Були тут і деякі містяни, запрошені забудовником за квитками на обід у Ромодан. Усі сіли до особливо спорядженого для цих урочистостей поїзду, прикрашеного прапорами та квітами, і вирушили до мосту. Там усі вийшли з вагонів на високий насип. Владика із священнослужителями відправив молебень із водосвятою, а губернатор розрізав стрічку, котра перев’язувала міст. Вся процесія пішла мостом, співаючи тропаря ” Спаси, Господи, люди твоя”, окропляючи його святою водою на обидва боки. Сама природа раділа цим урочистостям – незважаючи на жовтень, був тихий та теплий і ясний ранок, як серед літа. О 10-30 цей перший спеціальний потяг відбув на станцію Ромодан. Слідом за ним рушило ще кілька поїздів. Обід і бал там продовжувалися до пізньої ночі.
Таким чином, з 1 жовтня 1888року було відкрито постійний рух по новій Роменсько-Кременчуцькій дорозі, яка надала місту ще більшого значення між іншими містами, збільшивши його торгові та промислові прибутки.

Про будівництво залізничного вокзалу

Перше засідання нової міської думи відбулося 8 лютого 1872 року.Серед інших питань найважливішим було питання, запропоноване міським головою – облаштування вокзалу проектованої до міста Ландварово-Роменської залізниці.
Ще 1865 року, коли почалося будівництво Курсько-Київської залізниці, якийсь невідомий, без підпису, прислав з Курська нашому голові листа, у якому радив жителям м.Ромна звернутися з проханням у відповідні інстанції, щоб дорога, яка проектується від Курська до Києва, проходила через Ромен, як більш прямий і більш вигідний для цієї дороги пункт. Але тоді порада доброго незнайомця залишилася без уваги. Голова заховав цього листа під сукно і нікому про нього не сказав. То ж дорога пройшла через Конотоп – зовсім не торгове і не значне містечко. Коли ж наші містяни, дивлячись на Конотоп, дізналися, що значить бути на шляху залізниці, то при перших чутках про проведенння її прямо до нашого міста всіма силами стали допомагати, щоб залізниця пройшла якнайближче до нього. І коли приїхали інженери для визначення місця для залізничного вокзалу, то вони дуже зраділи їм і пообіцяли сприяти в усьому, що знадобиться для будівельників дороги.
Керівником будівництва Ландварово-Роменської залізниці був фон Мекк, який через своїх уповноважених інженерів Ізмайлова та Фіна, вимагав, щоб місто поступилося 8 десятинами землі під залізничну лінію. Крім того, оскільки від наближення до міста станції довжина дороги збільшиться на цілу версту і це буде коштувати 25 тис. рублів., то місту пропонувалося взяти на себе половину суми – 12500 р. В іншому випадку він розташує станцію за три версти від міста. ( планувалося це зробити в районі Житнього – В.Т).
Як і на засіданні 10 вересня 1871 року, так і на цьому нова міська дума, обговоривши всі переваги від близькості до міста залізниці, визнала за бажане, щоб вокзал був збудований на кінній площі, що майже в самому місті на Глинській вулиці. Там на той час було всьго два заміських двори іноземців Симоні. Дума постановила: виділити фон Мекку міської землі 8 десятин з кінної площі. Власники лавок заявили, що вони згодні виділити із зекономлених на будівництві кам’яного Гостиного двору 42 тисяч рублів фон Мекку – 12500 рублів, якби тільки не віддаляв вокзал від міста. Видача цих коштів була відкладена до 1874 року, тому що капітал знаходився у банку на строковому внеску і не міг був знятий достроково, на що фон Мекк погодився.
У квітні 1872 року було проведено урочисту закладку приміщення вокзалу Ландварово-Роменської залізниці, пізніше перейменованої у Лібаво-Роменську. Духовенство всіх міських церков разом з міським начальством, увесь склад міської думи і велика кількість народу після закінчення в Соборі Божественної літургії рушили процесією з хрестами, іконами і хоругвами, співаючи великодні ірмоси ( священні пісні – В.Т. ) від Собору Московською вулицею до колишніх заміських дворів Симоні та Ріхтера. Після відправлення молебню і водосвяття було проведено закладення всіх приміщень вокзалу. А через два роки і два місяці після цього прийшов до Ромна перший пасажирський поїзд, прикрашений прапорами, котрий урочисто і радісно зустріли всі жителі міста. З того часу почався регулярний рух по збудованій від Лібави до Ромна залізниці, котрий продовжується успішно і по сьогодні.

Як у Процівці царя зустрічали

Після переведення Іллінського ярмарку до Полтави, в тому ж 1852 році був призначений Височайший проїзд через м. Ромен.
Государ Імператор Ніколай Павлович із Наслідником Цесаревичем Александром Ніколаєвичем і багаточисельною свитою зволили їхати на маневри під Білу Церкву. І в 1852 році Ромен удостоївся бачити Свого Государя і його Наслідника. Може, Государеві навмисне захотілося самому побачити Ромен, зовсім знеславлений Кокошкіним і ображений переведенням ярмарку. Може, навіть хотів явити місту особливу милість, а може – й повернути Іллінський ярмарок.
Але й зустріч і прийом Його в Ромні були такими невдалими, що Государ після свого проїзду не звернув на роменців жодної уваги.
Як зараз пам’ятаю всі ці події.Я тоді був учнем 2-го класу повітового училища. Це було 11 вересня, день був дуже теплий та сонячний. Нас, усіх учнів, наглядач училища старенький поляк Вікентій Юрійович Клопотовський з самого ранку став готувати до зустрічі Государя. Ми кілька разів в училищному дворі милися, підстригалися, причісувалися, чистили свої мундири, чоботи і т.д. Потім учитель російської мови, зібравши всіх у залі, вчив, як вітати Його величність при вході до зали, яку співати молитву та інше. Нарешті нас, втомлених від чекання, годині о 4 чи 5 перед вечором відпустили з училища з суворим наказом не бігати містом в училищній формі. Але ми, вирвавшись з училища, відразу побігли на Процівку, де всі жителі міста з самого ранку чекали приїзду Государя і, чекаючи, так напилися “вільної” ( дешевої горілки – В.Т.), що коли карета Його Величності переїхала Процівський міст, то вони схопили її за колеса і почали кричати “ура” так, що коні ставали дибки і не могли далі тягнути карету з-за сотні рук, котрі її утримували. Государ спочатку розкланювався на обидва боки, кілька разів підводився, піднімав кашкета. Але побачивши, що п’яний натовп не пускає його їхати далі, а з начальства і поліції ніхто не з’являється, почав сердитися і кричати: “Розійдіться! Пішли геть!”. Нарешті, виїхавши на гору, зупинився для переміни коней напроти двора Кусонського, де Йому ад’ютант доповів, що жителі бажають піднести хліб-сіль.
Між тим, тодішній міський голова Костянтин Іванович Посніков та Іван Степанович Терновець засперечалися: хто має підносити хліб? Терновець кричав на Поснікова: ” Ти ж голова, ти маєш підносити”. А Посніков просив Терновця прийняти на себе цю честь за правом старшого, бо сам тремтів, як у лихоманці, і не міг утримати блюдо ( він таки полюбляв добряче випити). А тут ще, як на біду, поліцмейстер Полетика і приватний пристав Дуброва, які теж мали представлятися Государю, так перелякалися, що загубили ключа від кімнати, де знаходився хліб, а самі заплуталися серед людей та екіпажів. І поки вони пробилися до будинку, де був хліб, поки Терновець з Посніковим сперечалися, кому підносити його – пройшло більше чверті години. Коней перемінили і Государ, не дочекавшися ніякого представлення міського начальства, виїхав через місто вже перед заходом сонця. І вже на Гудовичевській станції, куди Його Величність супроводжували предводитель дворянства і багато поміщиків, зволив зупинитися і сісти за вечірній чай. А у нас при виїзді Государя в Засуллі збиралися дзвонити у церковні дзвони і запалити ілюмінацію.
Наступного дня після цього зволив проїздити через місто Наслідник Цесаревич Александр Ніколаєвич з Паскевичем та іншими генералами.
Вони зупинялися для переміни коней біля поштової станції напроти бувшого земського суду (де тепер друга каланча) і пили там чай в станційному будинку Рапопорта. Цей будинок тепер належить Михайлові Іларіоновичу Свариці і зберігся у такому ж вигляді, в якому був у 1852 році, хоча й ремонтувався потім, але зовні зовсім не змінився.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *