ГОДІ ВЖЕ ВІЙНІ
Вкраїнонько! Мій краю рідний, милий,
На цілий світ один такий єдиний.
Є в нас моря, високі гори й ріки.
Вони у серці кожного навіки.
Та сталася біда з моїм народом:
Вже відділяються і Крим зі Сходом.
Але ж Вкраїна-мати в нас єдина.
Як тільки боляче втрачати сина!
Які слова знайти вам, українці,
Аби запали чоловіку й жінці
У душу й діти їх запам’ятали,
Країну на шматки не розривали.
Щоби і наш народ мав кращу долю,
Відкриймо серце для чужого болю.
Вже годі розбрату, війні кривавій.
Хай мир панує в душах і в державі!
ПЕРЕМИР’Я
Вечір зорі розсипав ясні на півнеба.
Перемир’я. Бійцям відпочити всім треба.
І лукаво так місяць на них поглядає,
Ніби всі таємниці про кожного знає.
Ось сидять у окопі два хлопці в дозорі.
Так мрійливо вони задивились на зорі.
Тож знайомитись стали, про рідних згадали.
І багато про себе вони розказали:
– Звідки ти? Яка в тебе сім’я? Чи кохаєш?
– Родом я із Ромен. А ти де проживаєш?
– Я – з Лубен. Є сім’я. Шлють батьки ось гостинці.
– А у мене немає. Жив у сиротинці.
– Ну а дівчина є? Ти її ще кохаєш?
– Де матуся твоя? Свою маму ти знаєш?
– Ні, не знаю. Померла, коли народився.
Cон один мені часто маленьким все снився,
Що підходить, така молода і красива,
Обіймає мене і стає враз вся сива.
Розмовляли ось так між собою солдати.
Як зненацька вогнем обізвалися «Гради».
Смолоскипом хлопчачі тіла спалахнули,
Неймовірнії крики усе сколихнули.
Там, де хлопці були, вже вогонь догорає…
Аж сирітки слабенький ледь голос лунає:
– Ой матусю, як боляче, сили немає,
Вже терпіти не можу, а Бог не приймає.
Аж озвався такий ніжний голос та милий:
– Я з тобою, мій сину рідненький, єдиний!
Обгоріле його тіло враз остудила
І легенько своїм омофором накрила.
Відлетіла душа свою маму шукати,
Тож не буде тепер на цім світі страждати.