Одинокий лелека на лісному озері.

НЕВИМОВНЕ ГОРЕ

Лелечину вірність особисто бачу я,
Як же мені шкода цю любов, що втрачена.
Це було давно вже літньою порою,
Лелечина пара захопилась грою
І шугнула самка в проводи залізні,
Люди рятувати та було вже пізно.
Лелека журився, все чекав на чудо,
Все махав крилами, дзьобом бив у груди,
Тільки все даремно. На залізну башту,
Думала, не вернеться він уже нізащо.
Тільки я так думала, а тепер щорічно
Приліта лелека на це місце двічі:
Ранньою весною , як з країв вертає,
Де його дружини разом з ним немає.
Вдруге появляється він у день трагічний ,
Буде прилітати, мабуть, так довічно.
Спуститься на башту , лагідно туркоче,
Ніби розказати щось коханій хоче.
Потім стрепенеться і розпустить крила,
Їх напне на вітрі , як морські вітрила,
Ними він у розпачі вдарить себе в груди,
І скрегоче дзьобом, скрегіт чути всюди.
Потім замовкає, голову понурить,
І стоїть так довго в глибокій зажурі.
Невимовне горе , як ножем проймає,
Тужить за дружиною,бо її кохає.
Мабуть, це дружина бачить все із неба,
Тільки не спитаєш, а чи їй це треба.

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *