У 1994 році Ліна Костенко дала згоду на обрання її академіком Української академії оригінальних ідей. Це анти-патонівська організація. Ліна Василівна відмовила бути членом академії, яку очолював Патон. У той час я був віце-президентом УАОІ і редактором академічного журналу «Ідея». Ось вітання Ліні Костенко в журналі з нагоди обрання її академіком: «Найавторитетніша постать сучасної української літератури – Ліна Костенко обрана дійсним членом Української міжнародної академії оригінальних ідей. Звання академіка Ліна Василівна удостоїлася за сповнене бунтівничої енергії Слово, за особливо вагомі заслуги перед Поезією. Академія згуртувала творчі особистості, чиї думки випереджають час, наділені потужним вибуховим зарядом і руйнують стереотипи сучасного механістичного світорозуміння. Саме такою особистістю в українській літературі є Ліна Костенко. Президія Академії та редакція журналу «Ідея» сердечно здоровлять Вас, Ліно Василівна, зі званням академіка. Тричі спасибі Вашому оригінальному Слові та його клавішам-літерам, що озвучують наш український словорід. Персонально хвала Вашій літері «Я» за її чесність, мужність, порядність, за той категоричний крок, коли вона «чкурнула через огорожу», інакше Ви, Ліно Василівна, мусили б збрехати («всього на півсторінки»). Людству потрібне Ваше праведне Слово. Воно потрібне «як вогнище, як доля, як лінія судьби». Зичимо Вам наснаги і Божої благодаті. Вічно квітніть, як співуча вишня, що «поклала ліктик на тин» нашої Академії Ліна Костенко.
***
Криши, ламай, трощи стереотипи!
Вони кричать, пручаються – ламай!
Хоч давня звичка з профілем Ксантиппи
Благає, плаче, просить: «Не займай!».
Відкинь її в м’яку дрімоту спалень.
Вона тобі нелюба. Ти болиш.
Гори. Щезай в пожежах самоспалень.
В гірких руїнах власних попелищ!
Обвуглюйся. З дияволом грай в теніс.
Згори на попіл в думах і літах.
Хай вилітає не той самий фенікс,
А зовсім інший, неймовірний птах!
***
…І натовпом розтерзана Гіпатія.
І Галілей, осміяний не раз.
Якась звичайна людяна симпатія,
А не канони поєднали нас.
І просто сум. І просто вечоріє.
Ти розплітаєш мислі і косу.
А ти, Склодовська, змучена Маріє,
Бувало й так, що не бувало й сну?
Ти схуд, Джордано. Одіспався б трохи.
Ти ж був дитя, вони вважали – тигр.
Ти все віддав для людства, для епохи.
Чи ти хоч, хлопче, налюбитись встиг?
А ти, Домбровський, ти почав курити?
Ти так і вмер, Тарасе, в самоті?
Тебе ще різні викличуть спірити.
Пошли їх к чорту, бо це саме ті.
Це ті. Ті самі. Саме ті, которі
Тебе вбивали. В тому весь і сміх –
Перпетум мобіле історії:
Мої убивці – правнуки твоїх.
Худенький Гус… Вони його зв’язали.
Їм не відсохли руки по плече.
А ти – блюзнір, подвижнику Везалій?
Тобі досадно? Це тебе пече?
А ти забудь. Страждати – некрасиво.
Будь оптимістом, он як наш Тарас.
Десь міцно спали прогресивні сили,
Не врятували кожного із вас.