«Природа». Автор: Сергій Панченко

КОЛИ ІДУ Я РІДНИМ МІСТОМ…

Приємно жити у чистому домі, дворі, селі чи місті. У причепуреній садибі відчуваєш себе по-домашньому спокійно і затишно. Чепуриться нині й наше місто, трудиться на весняних толоках вся громада Роменщини.
Щоранку, йдучи містом, спостерігаю, як трудяться двірники, здебільшого люди поважного віку, співчуваю їм, бо то важка праця. Особливо багато сміття після вихідних та різних свят. Старенькі заробляють копійчину для дітей і внуків, визбируючи по парку викинуті целофанові пакети, коробки від цигарок, зім’ятий папір. Страшний час – одні жирують від перенасичення, а інші трудяться, щоб вижити. Дехто викидає в повітря тисячі на фейєрверки замість передати ті кошти на благо немічних.
Прекрасне місце відпочинку біля супермаркету “Світ ковбас”, найсонячніше в центрі міста. Чудовий майданчик, арка в європейському стилі, поруч тінистий парк… Бігають жваві малята, приколихують мами своїх немовляток, поважно проходять літні люди. Не лише у вихідні, а й у будні тут збираються вечорами. Кожен знаходить собі розвагу. Хто пихкає дорогою цигаркою і кидає, куди попало, недопалок, хто плюхає додолу лушпиння від соняшникового насіння (хоч біля кожної лавочки є урна для сміття). Молодики смакують пивом, а задоволення хочуть отримати ще й від того, що розбивають на осколки пляшки.
А чи не порадів би цілій пляшці якийсь випивоха чи нещасний бідолаха? Чому ж завжди
і в першу чергу думаємо тільки про себе?..
Справді, чисто там, де прибирають. А ще ж чисто там, де цю чистоту постійно підтримують, тобто там, де не смітять. Колись бабусі вчили, що й плюнути на святу землю – гріх, а не те, що кинути якийсь непотріб. Подивімось на наші тротуари – через крок відворотні плювки. Та що ж ми за люди такі? І чи люди? Випльовуємо бруд і блуд із душ своїх? За нами ж ступають маленькі ноженята, і той бруд прилипає до них…
А навколо краса, весна і тепло, що їх дарують нам Бог і природа. Навкруг краса нашої малої батьківщини – Роменщини. І від кожного з нас залежить та краса…

Надія КАРПЕНКО, літератор

КОЛИ ІДУ Я РІДНИМ МІСТОМ

Ромен, Ромен! Кому повісти,
як серце знов тривожиш ти,
коли іду я рідним містом,
щоб все прожите віднайти!..
Це ж тут студентською сім’єю
ішли ми юності навстріч
й твої каштанові алеї
світили нам сузір’я свіч.
Коли ж весна усе покриє
й летить, було, над містом ключ,
ти схожий завжди був на Київ
у передзвін зелених круч.
За кроком – крок. Вбрання зелене,
і на могилі – в смутку він.
Ти зупинися тут, Ромене,
віддай Тарасові уклін!..
Твоя це гордість і прикраса,
цей пам’ятник – як знак доби.
Не розгуби слова Тараса,
як силу й честь, не розгуби!..

Було не раз до болю тяжко,
пізнав ти горя фунт почім.
Та не зігнувся ти, Ромашко,
фортеця древніх русичів.
З часів Батиєвих, Ромене,
ти йшов крізь битви і вогні.
Якого лиха на раменах
не виніс ти у чорні дні!..
І славен ти, як славні вої,
що не зійшли з завітних чат.
І нині сили трудової
тобі в сусід не позичать.
Про добре – й пам’ять не спочине,
і ніби чую кожну мить:
дзвенить хода Павла Ключини
і спів Шкурата ще гучить!..
Ромен, Ромен!.. З тобою сущим,
згадать минуле нам не гріх.
Будь словом рідним невмирущий
і честю пройдених доріг!..

Йосип ДУДКА, поет

Залиште відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *